Як інколи, в часи глубинних філософських роздумів про життя, і все що з ним по*язане, до мозку надходить нестримний потяг до крові.
 В часи коли душа прагне кудись далеко, туди де зараз хочеш бути, а не можна.
   Коли пргнеш чогось білше ніж самого життя, ніж кисню який вдихаєш на повні груди, сподіваючись на полегшення, і розраду від прохолоди яку він несе осіннього прохолодного вечора.А заковтнувши наступну порцію, розуміеш,що  все даремно.
  А потім .......   А може ні?
         Може звсім не даремно, може просто варто почекати......  Почекати ще одну вічність?
Коли ніби все чітко розуміеш, бачиш те світло в кінці тунелю, і.......
    йдеш до нього, долаючи перепони, перестрибуючи калюжи довжиною в роки. Пробираеш хащі, з корнем вириваючи ті що не можна обійти.
  А потім просто стомлюєшся минати, шукати обхідні шляхи..... І виникае страшне бажання - знищувати все на своєму шляху.
       Жага нищити всіх і вся, трощити щелепи,..... переламувати кістки....... виривати нутрощі,  розпанахуючи черева,  і залишати за собою червоно-кривавий слід, щоб коли захочеться повернути назад - не зміг, щоб від тієї кривавой місяви нудило і залишався лише один шлях.... - В перед.
       Вперед до ще більшої кількості крові, такої багряно-червоної теплої та густої.
 А   напившись досхочу , зупинитись і пустити кров собі..........