Для Бальзаківської жінки стало звичним ділом Розчиняти вранці вікно, Цілунками пробіжиться вітерець тілом, Вона згадає. Сплакне. За ним ностальгічно вип’є вино. Дивиться навколо, та нема того, що очі мріють знайти Не те все, що ввечері обіцяли їй зоряні світи. А натомість бабине літо, Із надією до Антея летить спрагла душа. Вибитись із злиднів молиться до неба сива жінка щодня. Чути дзвін Господній, а вона все одно з туги полум’ям горить. - «Мені б тебе, хоча б за руку, хоча...

Читати далі...