Правильно зорієнтуватися в лабіринті людської еволюції, збагнути таємницю Русі -України, відчути всю унікальність характеру нашого народу, його минулого можливо лише на ґрунті нової історичної парадигми – священної історії, яка на відміну від традиційної матеріалістичної, віддає перевагу сакральним аспектам еволюції індивіда, народу, всього людства, яка починається не з пітекантропа і неандертальця, а створення людини в образі Адама і Єви.

Хто б там що не говорив, а історія в кінцевому підсумку — це все-таки не боротьба класів, а змагання, співробітництво народів в ім'я інтелектуального і духовного прогресу. Тому її слід розуміти й сприймати як моральний та інтелектуальний поступ людства, як рух до Бога, до того, до чого закликав нас Христос, – праведного життя, миру, злагоди, гуманності.

„В нашому розумінні священна історія – це розповідь про минуле людства, яка ґрунтується на інтелектуальному осмисленні знань, закладених у першокнигах людства (Ведах, Авесті, Корані і, насамперед, Біблії), а також на історичній міфології.” (Канигін Ю.М. Віхи священної історії: Русь-Україна. – К., Україна, 2001. – 368 с.) [с.10]

Нині у суспільних науках намітився перехід від атеїстичного (матеріалістичного) до теїстичного (духовного) мислення. Стосовно історичної науки це означає певний „відкат” до тих часів, коли історики (у всякому разі європейські) розпочинали свої оповіді про минуле з біблійного Ноя і його синів. До речі, саме так побудовано і наш вітчизняний літопис „Повість врем'яних літ”. Цієї традиції дотримувалися досить довго, до кінця XVIII – початку XIX століття, аж поки слідом за Великою французькою революцією на світ не з'явилася „наукова” історія з її визначальною установкою: матеріальне виробництво – основа життя суспільства, а історія – це розповідь про класову боротьбу знедолених мас проти „глитаїв-експлуататорів”.

Духовні (божественні) аспекти еволюції етносів були відкинуті, релігія почала протиставлятися науці, міфологія прирівнювалася до фольклору, казок. В основу історичних досліджень було покладено археологію. В результаті ми стали „спеціалістами” з питань будівництва комунізму і формування „нової історичної спільності – радянського народу”, але сповна забули своїх предків і головне... самих себе.

Однак часи змінюються. Дедалі більше вчених схиляються до думки М. Планка, який зазначав: «Релігія і наука зовсім не виключають одна одну, як це вважали раніше і чого боїться багато хто з наших сучасників. Навпаки, вони узгоджуються і доповнюють одна одну». (Планк М. Религия и естествознание.//Вопросы философии. – № 8 – 1990.)

Вже навіть представники гуманітарних наук починають розуміти, що поєднання Святого Письма і емпіричного матеріалу, включаючи, звичайно, і археологічний, дає якісно новий рівень історичних знань.

Ось саме на засадах цього взаємодоповнення ми й спробуємо окреслити окремі віхи історії української нації, української філософської думки, розкрити її зміст і логіку, показати місце і роль народів, які населяли наші українські землі, в цьому вселенському процесі.

Звичайно, сліди далеких епох розмиті відстанню часу. І сьогодні ніхто не може подати документальних свідчень буденних кроків поступу людської цивілізації. їх потрібно бачити за заслоною поглядів і тенденцій, за кулісами вузлових історичних подій.