Хто не чув про те, що в Україні у 1990-ті, мовляв, відбувалося первинне накопичення капіталу, що саме це і спричинило всі тодішні суспільні лиха, зокрема, невиплати зарплат, появу рекету, загарбання державної власності, численні вбивства бізнесменів і політиків та авторитарний стиль правління Леоніда Кучми?


Хто не знає про те, що нині в Україні вже утвердився капіталізм, і тому невпинно зростають ціни на споживчі товари та утримання житла, за все, навіть за безплатні (якщо вірити Конституції) медицину та освіту слід чимало платити, а проста людина безправна перед великим бізнесменом і дрібним чиновником? Хто, зрештою, не бачив на телеекранах учасників руху «Антикапіталізм» – нових українських лівих, котрі вбачають у капіталістичних відносинах головну загрозу країні та її громадянам, джерело всього найгіршого у сьогоденні?

Чули? Повірили? А тепер забудьте про те, що ви чули і в що повірили. Тому що українська реальність значно складніша, ніж запозичені з підручників схеми. Адже ту соціально-економічну систему, що створена в Україні за останні 20 років, од сили можна називати капіталізмом; великі статки фінансово-промислових акул – це ще не капітал; про класи ж у західному сенсі слова, зокрема й середній, говорити не доводиться, навіть у розумінні Карла Маркса, зафіксованому в «Капіталі». Й ось чому.

Що таке капіталізм? Його матеріально-технічна оболонка – це те, що називають індустріальним суспільством; це раціонально вибудована система розширеного машинного (в нашому випадку – автоматизованого та комп’ютеризованого) виробництва товарної продукції; юридичне наповнення – це правова держава з вельми жорсткими і «холодними» стосовно індивіда, але для всіх обов’язковими нормами; соціальна структура його базується на макрогрупах – класах (стратах), – та об’єднаних як відносно стабільними умовами життя та способами одержання необхідних для нього засобів, так і певними ментально-психологічними константами плюс (що не найостанніше за значенням) можливістю вільно обстоювати свої інтереси політичними методами. Капіталізм передбачає домінування приватної власності на засоби виробництва, юридичну рівність усіх учасників економічного й політичного життя та свободу (в межах законів) суб’єктів господарювання.

А тепер – увага! – ключове запитання: чи є в Україні приватна власність на засоби виробництва? Запитання не таке просте, як видається. Щоб було зрозуміліше, про що йдеться, процитую фрагмент зі скарги реєстрових козаків польському сеймові 1648 року – тут мова йде саме про засоби виробництва тієї доби, про козацьку власність: «Хутори, сіножати, луки, ниви, рілї, стави, млини – щоб тільки панови урядови сподобалось у нас козаків – силоміць відбирають, нас самих без усякої вини обдирають, бють, мордують, до вязниць сажають, на смерть за наші маєтки забивають, і так силу товаришів наших поранили і покалїчили... Щоб тільки у нас котрому сподобало ся – чи кінь якийсь добрий, чи зброя, чи щось иньше – відступай йому, нїби то продажею, але пів-дурно; а не відступив – тодї журись, неборако-козаче, собою!.. Аби вирвати від козака, що у нього побачать, зараз до тюрми, до вязницї, давши аби яку причину: викупай тодї, козаче-небораче, душу свою до наготи – давай своє в нагороду». (цитую за М. Грушевським).

[ Читати далі ]