(продовження 6)
- То він Іллю кличе, - сказав хтось не розібравши.
Хтось побіг і взяв губку та, оцтом її наповнивши, настромив на тростину й давав
Йому пити.
- Чекай-но, побачимо, - чи прийде Ілля визволяти Його, - розмірковував хтось
інший.
Аж тут знову скрикнув Ісус:
- Звершилось!
І видихнув з полегшенням:
- Отче, у руки Твої віддаю Свого Духа!
І Він, схиливши на бік голову, завмер...
Ісус знову замовк. Та вже не терпів. Він витерпів до кінця і помер. За всіх.
В Симона озноб пройшов по тілу. „Помер!? Помер!?” - пульсувала в голові думка:
і розпач, і біль, і жаль, і жах розривали його серце на дрібненькі частини.
„Помер! Убили! ”
Та щось раптом сталось - страшне, просто жахливе... Небо, чорне небо над
головою наче здригнулось. Хоча здригнулось не небо, а земля під ногами. Вона
захиталась, каміння почало падати зі скель.
- Землетрус? - з жахом дійшло до свідомості.
- Землетрус! Землетрус! - перелякано закричали люди.
- Тікаймо! Ховаймось! Кара Божа! Кара Божа! Втікаймо!
- Дійсно праведний був Чоловік Цей! - з розпачем скрикнув сотник охопивши
голову руками.
- Він був справді Син Божий! - почулися голоси серед людей. - Що ми натворили!
Що ми натворили!
Настало ще більше замішання. Хто став бити себе в груди, хто плакав, хто рвав
на собі волосся.
- Що ми натворили! Що ми натворили! - лунало над натовпом.
Всі стали розбігатися, поспішати додому... Кинувши прощальний погляд на Ісуса,
побіг і Симон...
* * *
Нарешті Симон підвівся. Похитуючись пройшов по кімнаті. Ноги не слухались його
і він присів. Сьогодні закінчився сьомий день, як розіп’яли Учителя. Того дня,
прибігши додому, Симон з великого розпачу розірвав на собі одяг, посипав голову
попелом і відокремившись від усіх, сів прибитий горем посеред кімнати. Він
прийняв піст. Цих сім днів і ночей він ні до кого не обізвався навіть словом,
нічого не робив ні в полі, ні по господарстві, не їв і не голився... Він
страждав. Він сумував. Він розмовляв з Богом.
В нього перед очима весь цей час висів на хресті Голгофськім Ісус Христос, в
закривавленому терновому вінку, з пробитими кистями рук. Симон бачив біль і сум
в Його очах. У вухах лунали Його слова: „Отче, відпусти їм, бо не знають що
чинять вони!...” Симон згадував і те, що сталось після розп’яття: загальний
переляк, що охопив усіх, коли сонце затьмарилось і небо вкрили блискавиці. Бог
гнівався на людей.
„Може Він гнівається і на нього - Симона, за те що він ніс хрест на якому
розіп’яли Сина Божого. Хоча, напевне, ні. Господь знає. Симон ніс хрест не
тому, що його заставили римляни, не тому що хотів смерті Ісуса. Ні, він
незважаючи на ганьбу, яка падала і на нього Симона, хотів хоч чимось допомогти
Учителю. Хоч якось показати, що є ті, які люблять Його і готові взяти хрест на
себе,” - роздумував Симон. Раптом він пригадав, як Ісус говорив своїм учням:
„Хто хоче йти за Мною, візьміть свій хрест...” І тут перед ним ясно відкрилось
правильне тлумачення цих слів: „Ісус мав на увазі не тільки взяти на себе якусь
фізичну роботу, чи якісь життєві негаразди, а нести свій духовний хрест на
славу Божу, отримуючи за це в свій адрес насмішки, можливо навіть гоніння за
віру в Ісуса Христа, страждати за діло Боже, йти у слід за Христом, страждати
за ту благу вістку, яка прийшла з Ним на землю, підхопити її і нести до всіх
людей і для людей, не дивлячись на те чи люблять тебе, чи ні. Симон і на собі
відчув вагу хреста, і не тільки дерев’яного, але це було в порівнянні з тим, що
переніс Христос, лиш маленькою краплею в морі страждань Ісусових.”
(далі буде)
