І вішенка на торті, 
"Роздягнув 1" (раздел 1) і переклад в зворотньому напряму. 
"Вынул. Ученая довольна. " (Витяг. Вчена рада.)

"З тих фактів, як забирання мільйонів карбованців з державної скарбниці на підготовку повстання, на утримання соціялістичних партій, на пропаганду проти своєї держави, а також засідання президії Центральної Ради — парляменту на чолі з М. Грушевським у касарні Січових Стрільців, ухвали її робити повстання проти Гетьмана, приєднання військової частини національно свідомого їхнього командира Коновальця до повстання, дивним те все здається тому, що Гетьман ще не прийшов до влади, ще не знати, яку політику він провадитиме, в яких умовах доведеться йому працювати під тиском пївмільйонової німецької армії, а наша демократія вже ухвалила не визнавати ані Гетьмана, ані очоленої ним Української Держави. Ухвалила робити повстання, валити свою державу. Валити ту державу, що вона, демократія, передала у спадщину Гетьманщині. Чи може нормально думаюча людина зрозуміти, що то був за провід і його політика? Чи могла Україна з таким проводом стати державою? Подумати тільки! Президент держави, голова парляменту, европеєць - науковець, професор академії, славетний історик закликає молодь не до науки, не до університету вчитись; закликає інтеліґенцію, депутатів — членів парляменту, своїх міністрів, провідників партій не до будування держави, а в ліс до повстання. У тому духовому психозі, що в ньому була наша демократія, довелося працювати Гетьманові. Тепер зрозуміло, чому М. Грушевський відмовився очолити Академію Наук, що йому було запропоновано Гетьманом. Проміняв перо Літописця на одрізан партизана. Для театру, для кіно був би гарний сюжет показати Мих. Грушевського в ролі повстанця. У полатаному, короткому доколін, кожушку, підперезаному мотузком. За плечима обрізан на шнурку. Через плече — кулеметна стрічка. На голові старий картуз з червоною зіркою. По боках — шабля і наган. Спереду гранати причеплені та інші партизанські ознаки. На грудях гасло: "Земля і Воля".
Правду сказав Гетьман, придивившись до нас, "свідомих українців", що "вони виховались на театрі". Вони хочуть театральної України. "Їм важна форма, а не суть"."

""На партійній конференції партії українських соц.-революціонерів 21 січня 1921 р. Грушевський заявив: "...він сьогодні вступив у Партію, зв'язав себе з нею і т. п " (М. Шаповал, Щоденник, ч. І, ст. 51). Та чи взагалі читав Грушевський твори Маркса, а з ним усі наші провідники соціялізму та може ще в оригіналі? — Не вірю."

"Історик М. Грушевський повинен був би витолкувати нашій демократії, що Росія історичний, потенціяльний ворог самостійности України. Століттями проклинала вона по церквах Гетьмана Мазепу. А скільки гетьманців, з родинами і без родин, закінчили своє життя на Сибірі. З тодішніх подій нашого часу наочним доказом було: ламання перемир'я, небажання скласти мировий договір, закладання повстанських гнізд на нашій території."

"Гетьманщину, що стояла на засадах приватної власности, на законах православної віри й протиставила себе марксо-ленінському соціялізмові-комунізмові, повалено, пропагандою соціялістів зганьблено, спаплюжено, обезчещено. Замість неї почали будувати соціялістичну Україну. Але відверто не вияснювали, якою в дійсності вона буде. Ні соціялістична Директорія, ні її соціялїстичний уряд на чолі з В. М. Чехівським, ні Трудовий Конгрес, ні історик М. Грушевський, — лідер партії українських соціялістів-революціонерів, — не вияснювали, що УНР на засадах "трудових рад" ніщо інше, як соціялістична республіка. "Трудові ради" — це переклад на українську мову "Совєт рабочіх, крестьянскіх і солдатскіх дєпутатов". Для того ж і Гетьмана валили, щоб "українізувати" ленінський соціялізм. Не вияснювали, що соціялізм вимагає скасування приватної власности, соціялізації землі, розкуркулювання, колгоспів, свого рідного НКВД, концтаборів. Про поміщицьку землю, що обіцяли наділити нею безкоштовно селян, аби вони йшли валити Гетьмана, не говорили, що згодом її відберуть, а в додаток і їхню власну заберуть. Обіцянками обдурено селян і все тодішнє покоління, дурено свій народ. Не відчувалося у провідників соціялізму свідомости, ані почуття відповідальности за свої вчинки, за наслідки, ані відповідальности перед народом."

"На горе Україні і її народові провід українським національним рухом та визвольними змаганнями за нашу державність попав не до рук тверезих політиків, людей державної практики і не тих, що почувають відповідальність за свою працю та її наслідки, а до рук наших горе-республіканців, засліплених ідеєю соціялізму - комунізму та всесвітньої федерації. У поперед сказаному вияснено, як наші провідні партії та провідна еліта нашим національним рухом, як Володимир Винниченко, історик М. Грушевський та iнші, що взялися тримати долю України в своїх руках, зрікалися та відхрещувалися від ними самими проголошеної самостійної України; присягалися за соціялізм, за всесвітню федерацію; клялиcя, що проголошена ними самостійність, то етап до інтернаціональної соціалістичної федерації, проголошували своїм гаслом: "Через самостійність до федерації"."

"І гірко згадав, як я вірив науковцеві, академікові з Европи Мих. Грушевському — провідникові національним рухом, творцеві інтернаціональної УНР, голові держави, авторові українського державного герба — тризуба без хреста, провідникові найчисленнішої і найвпливовішої тоді української соц.-революційної партії, значить соціялістові з переконання."

З праці Петра Солюги 
ДОГОВІР З МОСКВОЮ ПРОТИ ГЕТЬМАНА ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО
(ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО ТА МИКИТА ШАПОВАЛ ПО ДОПОМОГУ ДО МОСКВИ — ДО ЛЕНІНА)

24 листопада 1934 року помер Михайло Грушевський.

23 квітня 1965 р. помер громадянин УНР Петро Дяченко, український військовий діяч (полковник Армії УНР (із червня 1920 р.), генерал-хорунжий (із жовтня 1929 р.); лицар двох Залізних хрестів.
Петро Дяченко прожив 70 років, 25 років служив у різних арміях, із них тринадцять — воював на фронтах різних воєн. Служив у царській, російській армії Тимчасового уряду, Збройних Силах Української Держави Павла Скоропадського, в Армії УНР, у Війську польському, в УПА «Поліська Січ» отамана Бульби-Боровця, вермахті та Українській національній армії (УНА).
Петро Дяченко родом із с Березова Лука, що на Полтавщини, походив із козацького роду. Він закінчив курс реальної школи у Миргороді, а згодом кінну школу прапорщиків в Оренбурзі; був штабс-капітаном царської армії.
У 1918 р. – учасник визволення Полтави та Криму під проводом полковника Петра Болбочана. Був командиром окремого кінного полку чорних запорожців («чорношличників») корпусу Армії УНР. Жодного разу Чорний Запорізький кінний полк Дяченка в бою переможеним не був… Прапор полку був чорним, обшитий сріблястим; з одного боку було нашите гасло «Україна або смерть», а під тим гомілки і череп (веселий Роджер). Чорношличники полк. Дяченка нагадували козацьких кіннотників із загонів Морозенка чи Кривоноса навіть своїм виглядом. Оголений лоб, з якого звисає козацький «оселедець»… Це зараз для декого елемент декору, а на війні з більшовиками «оселедець» означав «полону немає»; бо вороги вигадували для власників «оселедців» особливі тортури, знаючи, що їх власники належать до «отборних частєй Петлюри».
Окремою сторінкою є боротьба Дяченка й чорношличників за долю Петра Болбочана, хоч їх стримувало прохання Болбочана не піднімати питання. Коли ж Петлюра приїхав на фронт і козаки знову порушили перед ним питання про повернення командира, Головний отаман запевнив, «що волос із голови полковника Болбочана не впаде і його арешт є тимчасовим».
Петлюра підтвердив правдивість обіцянки словом честі. Петро Дяченко зізнався, що, коли чорношличники узнали про розстріл Болбочана, Петлюра до «кінця війни втратив свою популярність у старшин і козаків полку».
Герой Першого зимового походу (1919-1920), а після поразки національних сил служив контрактовим майором 1-го шволежерського полку за часів Юзефа Пілсудського в Польщі. Скінчив польську «Вищу Воєнну Школу».
У Польщі П. Дяченко не зрікся громадянства УНР. Він одружився, мав двох синів: Юрія (11.07.1923 р. н.) та Олеся (27.12.1928 р. н.).
У бої з комуністами вступив з початку Другої Світової війни 1939 р. Полковник Дяченко допоміг УПА вишколити радистів, передав для відділів певну кількість зброї (зокрема, короткої і ґранати)… У подальшому Петро Дяченко співпрацював з ОУН — як із мельниківцями, так і з бандерівцями, з УПА. Використовуючи службове становище, постачав українських повстанців вогнепальною зброєю, німецькими військовими документами, розміщував поранених повстанців у німецьких шпиталях. Тоді ж Дяченко став командиром Українського леґіону самооборони, згодом очільником 3-го пішого полку Українського Визвольного Війська (УВВ), а пізніше – командиром української протипанцерної бригади «Вільна Україна» Української Національної Армії під командуванням ген. Павла Шандрука.
П. Дяченко на війні втратив обох синів, став мовчазним, зосередженим. Щоб не потрапити до рук радянців, змушений був здатися американцям. Виїхав на еміграцію до США, Філадельфії.
За океаном старий вояка створив нову родину, віддаючи час другій дружині Олені та їхньому синові Петрові, майбутньому сержанту американських ВПС, учаснику війни у В’єтнамі.
Полковник захопився квітникарством, любовно вирощував троянди, став фотографом-аматором. Писав спогади про бойових друзів, часом скупо згадуючи й себе.
…Петро Дяченко був похований на українському православному цвинтарі-пантеоні в Баунд Бруці, штат Нью-Джерсі.