Коли ж згадають про своїх генералів?

За повідомленнями преси, нещодавно в Голосіївському районі Києва встановили пам’ятник національному герою Болгарії капітану Петко Воєводі. На жаль, міська адміністрація не розповіла киянам нічого про цього достойника, хоча це можна було зробити, і навряд чи посольство Болгарії в Україні відмовило б у наданні інформаційних матеріалів. Бо, на жаль, автор цих рядків нічого про капітана Воєводу не знає, як і чимало його друзів, людей доволі освічених. Однак припускаю, що Петко Воєвода був справді визначною постаттю для наших болгарських друзів, тому не маю нічого проти його вшанування. Як не маю нічого проти пам’ятника великому туркменському поету Махтумкулі в центрі Києва, на вулиці Прорізній, що неподалік амбасади Туркменистану. Але на Прорізній жив прекрасний український поет Євген Плужник, який став жертвою сталінських репресій. Саме з Прорізної його забрали туди, звідки він уже не повернувся. Це той поет, що написав пронизливі слова: Серце здушили мені – мовчи! О, майбутнє моє прекрасне! Чуло серце тебе вночі, Що ж, -- нехай собі серце гасне! Хтось розгорне добу нову – І не біль, і не гнів, не жертва! Воскресінням твоїм живу, Земле мертва! Чи стала ця земля живою? На будинку Плужника є меморіальна дошка на його честь, а пам’ятника немає. Мабуть, «не заслужив»? Як і Василь Стус, Алла Горська, Валерій Марченко? Добре, що київська адміністрація спромоглася на увічнення болгарського капітана. Але чому вже двадцять років формальної незалежності України ніяк не можуть представники української влади в столиці вшанувати пам’ять українських генералів, які воювали за волю України в 1918 – 1921 роках? Невже «не заслуговують»? Під синьо-жовтий прапор за часів УНР та Української держави гетьмана стали десятки яскравих військових діячів, які віддано служили справі української незалежності. Ось, наприклад, генерал-полковник Микола Юнаков, начальник штабу Головного Отамана (під час Першої світової війни – командарм 4-ї російської армії, генерал-лейтенант), влітку 1920 року – військовий міністр УНР, талановитий воєнний історик, що написав кількатомову історію Північної війни XVIII століття. Людина, за спогадами сучасників, винятково шляхетна, цілковито віддана український справі. Помер генерал Юнаков у 1931 році на чужині, в польському місті Тарнові. Або легендарний генерал-хорунжий Олександр Греков, зоряною годиною якого був червень 1919 року, коли він на чолі Української Галицької Армії здійснив славнозвісний Чортківський наступ. Тоді галичани, практично без набоїв, на самих лише багнетах гнали польську армію аж до Львова. Був генерал Греков і військовим міністром України. У 1948 році у Відні, де генерал перебував на еміграції, його викрали радянські спецслужби. Його відправили до Озерного концтабору. Там він перебував разом із такими видатними особами як кардинал Йосип Сліпий та Михайло Сорока. У 1956 році, коли генерал мав уже 81 рік, його відпустили і він повернувся до Відня. Повернувся нескореним! В Озерному таборі зустрілися три покоління борців за Україну: учасники української революції 1917 – 1921 років, члени ОУН-УПА і перші українські дисиденти. Можна згадати й генерал-полковника Михайла Омеляновича-Павленка, який у грудні 1919 року командував Зимовим походом. Упродовж шести місяців армія УНР під проводом цього генерала пройшла декілька тисяч кілометрів, а 5 травня 1920 року долучилася до походу на Київ. Помер Омелянович-Павленко в 1952 році в Парижі. А начальник Генерального штабу армії УНР генерал-поручник Володимир Сінклер? Між іншим, його предок – шведський майор Сінклер – був зв’язковим офіцером між королем Карлом XII і гетьманом Пилипом Орликом. Під час Першої світової війни Володимир Сінклер був генерал-майором російської армії і начальником штабу корпусу. Після відходу українського війська до Польщі генералу Сінклеру пропонували посади в польському війську, але український генерал відмовився. Йому довелося заробляти на життя працею залізничного кондуктора. У 1945 році до Шлезьку, де жив генерал, завітали радянські «визволителі». До старого генерала прийшли чекісти, відвезли його на міський цвинтар і розстріляли. Володимир Сінклер загинув саме там, де понад 200 років тому за українську справу від рук російських агентів загинув його давній предок, друг гетьмана Орлика... А блискучий полководець полковник Петро Болбочан? Під його орудою Армія Лівобережної України здійснила стрімкий рейд через усю країну від Харкова до Бахчисараю. І як писав учасник подій, прапорщик Монкевич у книзі спогадів «Слідами новітніх запорожців»: “Ніде українську армію не зустрічали з таким захопленням, як у містах Криму». Чи переможець Будьонного, генерал-хорунжий Марко Безручко. Коли з-під Львова у серпні 1920 року 1-ша кінна армія націлилася на запілля Варшави, саме 6-та українська стрілецька дивізія тоді ще полковника Безручка заступила їй шлях під Замостям. Безручко не пропустив Будьоного на Варшаву. 1-й кінній довелося відступати. Її командарм вишикував кілька сотень вершників ромбом, у центі ромбу рушив на схід сам Будьонний зі своїм штабом та реввійськрадою, щоб не потрапити у полон. «Диво над Віслою» було б неможливим без «дива під Замостям». Політика безпам’ятства триває Список українських генералів цим далеко не вичерпується. Всі ці люди, що воювали за Українську Державу, ніяк не вшановані в столиці їхньої Батьківщини: ні вулиці їхнього імені, ні площі, ні пам’ятника, ні меморіальної дошки. Усі режими в Україні, не виключаючи «найбільш українського президента» Віктора Ющенка, незважаючи на гучні заяви, насправді замість політики національної пам’яті проводили політику національного безпам’ятства. Тому сьогодні в Києві киян та гостей столиці огортає мовчазна історія мовчазної України... Зате на будинку міністерства оборони нібито незалежної держави в часи Кучми встановили погруддя радянського маршала Жукова і радянського генерала Ватутіна... Після своєї фізичної смерті людина живе у суспільстві рівно стільки, скільки її пам’ятають. Комуністична влада оголосила українським генералам вирок посмертного забуття.