Трагедія українського державника

«Розстріл Отамана Болбочана се не «дрібний епізод», як доводиться від декого чути. Не дрібний тому, що при нашім страшнім убожестві на людей, кожна свідома, чесна одиниця на вагу золота важиться в нашім національнім бюджеті. Не дрібний тому, що Болбочан був одним з найвидатніших представників тих Українців, котрі хоч пристали до національної роботи допіру в часах революції, але пристали щиро і всею душею. Він був одним з тих чесних, свого імени достойних офіцерів, котрі, вступивши до української армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої Держави. І цього лицаря, що бючись з ворогом пройшов всю Україну і що з неї не втік до самої послідньої хвилини (хоч міг це зробити, як се зробили, ще й гроші позабиравши, сотні інших «народолюбних» отаманів), благаючи цілими місяцями від Уряду тільки одного – суду над собою, який би дав йому змогу доказати свою невинність і вернутись на фронт до своїх улюблених полків – цього, одного з таких рідких дійсних українських патріотів, розстріляли…»
«… факт розстрілу отамана Болбочана розкриває найстрашнішу язву нашого національного організму, яка починає ятритися все більше і більше на тлі знов таки класової політики і партійної нетерпимості Уряду – язву національного розкладу і рецидиву споконвічної нашої національної дезерції…»
«… оце розпорошення, розатомінування нашого суспільства, сполучене з безконтрольним хазяйнуванням в державі монопольних «партій», грозить нам врешті не тільки державно-політичною, але й національно-культурною катастрофою. Бо всі ті чесні українські працьовики, котрими держалися досі і може тільки держатися в будучині наша національна ідея та культура, будуть в короткім часі з голоду по всяких еміграціях пропадати, - тоді коли численні на жаль грабіжники нашої державної казни, враз з пограбованим нашим народнім добром кинуться топтати до ніг всякого, хто стане твердою ногою в Україні. І коли се буде знов чужий завойовник, то хай не потішають себе деякі наші «оптимісти», що з цих, мовляв, злодіїв на місце «чужої» зруйнованої, своя питома «буржуазія» народиться. Приклад бо нашої руїнницької боротьби клас в 17 ст., показав, що всякі того рода «оборонці черні» від «старшинського гнету», всякі заступники «козаків нетяг», що то «коня не мали де попасти», любісенько най покірливішими рабами та «вірними холопами» чужого кулака поставали і на руїнах України розсіялися та запаніли, все що в ній було дійсно цінного на довший час викорінивши і приголомшивши…»

В. Липинський (1920 р.)