Театр

На весь свій голос пролунали гасла, які піднесла ще російська революція. У великому здивуванні перед бувшою Росією і стоїть цей політично думаючий світ із запитом: «А чи переведе всі ті гасла, чи здійснить їх вона?»
Розкололася, розпалася Росія. Донині великого осоромлення зазнала московська безцарна, здавалосяб, вільна земля, дійшовши до наболівшого навіть москалям своїм насиллям та безпутством більшовизму.
Гарні, красиві гасла піднесла й українська революція. Але і на Вкраїні невтримною хвилею розлилася мерзенність.
Так, у Московщині, прийшли людці з нечистими руками і соромом незмивним укрили кращі почуття і звичаї російського люду. Оганьбили, бажали зрадниками виставити кращих, старих, заслужених, суто-народних провідників російського краю.
Багато ж лиха випало і на долю України. І тут були і є подібні людці. І тут було багато часом своїх несвідомих, а дуже часто чужих розумних провокаторів, які спровокували, оплямували, соромом великим вкрили багато дечого історично-святого для Вкраїнської землі.
На Московищі небезпечний експеримент був припущений хоча би з церквою, з релігійними святощами тієї землі. У нас же вороги України, починаючи з Павла Скоропадського (??? сумнівно, що Павло винен більше за інших), у своїй протиукраїнській праці оганьбили самі поняття «гетьман», «гайдамака», «отаман», «козак»,, нарешти, «петлюрівець», «Петлюра».
Російський «таваріщ» кінча вже своє царювання, а його відгук наші «сини-базарники» ще беруть життя повними пригоршнями.
На Московщині «таваріщ» все, що тільки міг, сказав і зробив і вже сходить зі сцени.
На Вкраїні іменно нині до сп’яненого, несвідомо-провокаційного реготу нашого синка-базарника примішується отрутне, далекозорне, але сховано-протиукраїнське хіхікання фахівця-чужинця.
І от в цей критичний час, коли, може, від декількох тижнів залежить, бути чи не бути славі Україні, в цей час приходять себелюбці-авантюрники і роблять реалізацію. Приходять партійними і викликають до озброєного двобою інші партії. Заявляються українці «без напрямку» і робляться виконавцями цього виклику. А «фаховець» сидить та «хіхіка». І знову насовувалося «пекельне свято», бо знову мала пролитися в цій необдкманній боротьбі братня кров.
Кому це потрібно?
Хіба фронтовики своїми грудьми захищають себелюбців-інтригантів? А друге, хіба нечувані позбавлення терплять активні оборонці України во імя панування лише однієї якої-небудь партії, яка, випадково взявши верх, відкинула б інші народні українські партії?
Хвала Богу, що все утихомирилося без пролиття крови. Тепер же треба, час вже стати більш реалістичними, розважливими, державно-розумними. Ті люде, які (працюють) не в постачаннях та в недосяжних штабах, але активно в полі з рушницею в руці боронять український край, роблять це лише завдяки своїй вірі, що прийде на Вкраїні час, коли себелюбство наших братиків-отаманчиків, чужа воля чужинців-фаховців і шкідливе і вщент руйнуюче розпороження й колотнеча українських партій не буде мати місця в державному будуванню України.
Не діло армії шукати шляхів порозуміння, примирення поміж Українськими народними партіями, яке нині доконче потрібне, необхідне. Будучи реалістами життя, кажемо: «гляньте на наше вкраїнське село, чутко прислухайтеся його голосу про країну й соціалізацію.»
Єднайтеся! Без (пролиття) крови порозумійтеся, всі українці-партійники. Проявіть державний розум, ціною, може, партійної жертви. Станьте реалістами і будівничими, бо страшно буде, коли народний гнів вибухне проти своїх же провідників.
Тоді прийдуть чужі люде зі сходу і всю свою любов та довіря народу нашого несвідомого перетягнуть на свій бік. Тоді «воскресне» - тільки не Україна, «пишна, вільна, щастям горда», за яку бються українці-республіканці, а Малоросія – край, «гдє всьо обілієм дишет», і знову поллється це «обіліє» в чужі краї, в чужі кишені. От тоді люд наш зовсім зневіриться.
Хочеться криком кричать і благати всю свідому силу України порозумітися і перейти на шлях дійсно державної роботи. Військо ж мусить стояти осторонь, оскільки видко, що є лад, є робота.

4 травня 1919 рік . газета "Вістки Сірих" (Сіра дивізія)

Коваль Р. Тернистий шлях кубанця Проходи: Документальний роман. – Вінниця: ДП «ДКФ», 2007. – 404с.