Відомості про слов"ян

Першою достеменною згадкою про походження слов’ян вважають свідчення Йордана (6ст.): «Біля лівого боку Карпатських гір, що схиляється до Півночі, від витоків річки Вістули на величезних просторах живе численний народ венетів. І хоча їхні назви змінюються залежно від різних родів і місць проживання, переважно вони все ж звуться склавини й анти. Склавини живуть від міста Новієтуна й озера, що зветься Марсіанським, аж до Дністра і на півночі до Вісли; болота й ліси замінюють їм міста. Анти ж, наймогутніші з них, там, де Понтійське море робить вигин, поширюються від Дністра аж до Дніпра». Свідчення Йордана про словян доповнює Прокопій Кесарський (6ст.): «Вони менш за все підступні, і в простоті зберігають гунський норов. Та й імя в давнину у склавинів та антів було одним. Оскільки і тих, і інших з давніх часів називали спори, якраз через те, думаю, що вони населяють країну, розкидано розташувавши свої житла. Саме тому вони займають неймовірно обширну землю, адже мешкають на більшій частині берега Істра».
Руський літописець питання про походження словян розв’язує згідно з біблійною традицією, вважаючи їх, як і решту народів Європи, нащадками одного з синів Яфета, онука Ноя: «Після зруйнування (Вавилонської) вежі і піля розділення взяли сини Сима східні країни, сини Хама південні країни, Яфетові ж узяли західні й північні країни. Від цих же…пішов народ словянський від племені Яфета – так звані норики, які є словяни…По довгих же часах сіли словяни по Дунаю, де нині Угорська земля і Болгарська. Од тих словян розішлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, де сіли, на якому місці» серед відомих нам народів під нориакми, певно, слід розуміти нащадків давніх іллірійців, які в 1 ст. створили царство Норик на лівобережжі Дунаю (на теренах сучасних Австрії, Угорщини й Словенії), згодом завойоване Римом і перетворене на однойменну римську провінцію.
За новгородською традицією, представленою у Никоноровському літописі й у В. Татищева, словяни вперше прийшли на північ «від берегів Понта й Меотіса» ще у 20 ст. до н.е. Прикметно, що тут брати Славен, Рус, Болгар, Коман та Істер названі правнуками Скіфа і Зардана (пор. шарадана, одни з «народів моря»). Потому «Славен і Рус відєдналися від братів своїх і блукали..14років…., і прийшли до озера Ілмер… і поставили місто на річці Волхов, назвавши за імям князя свого – Славенськ. Відтоді почали скіфи словянами йменуватися». Польський хроніст 16 ст. Матвій Чеховський зазначав, що словянські народи лишаються на своїх місцях ще від потопу, а не прибули звідкілясь. Міфічний Богумир у «Велесовій книзі» - прабатько п’яти літописних племен (древлян, кривичів, полян, сіверів і русів) – названих там соловіком Слави, або Славуни. Про якісь зв’язки словян і скіфів мали б свідчити й слова літописця, що словянські народи означалися в давнину Велика Скуф. Нагадаємо, що саме серед численних народів Геродотової Скіфії дослідники часто шукали предків майбутніх словян: окрім, влсане, скіфів (переважно скіфів землеробів), їх ототожнювали з неврами, алізонами, будинами, меланхленами.
Уперше назву словяни у формі склавини згадує Прокопій Кесарський, коли оповідає, як 517р. словяни перейшли Дунай з півночі. На цій підставі і появу словян у Подунавї відносять саме до цього часу, хоча вірменський історик Мовсес Хоренаці ще в 5 ст. н.е. повідомляв про сім словянських племен на південь від Дунаю. Стефан Візантійський (6ст.) у своєму словнику називає «словянським народом» етрусків. Баварська хроніка (9ст.) вважає предків словян скіфів і сарматів, а Густинський літопис (17ст.) повідомляє, що «од…Рифата народилися пагони, етики, генети, венеди, венедиці, анти, роксани, роксолани, од яких начебто пішла русь і алани, ляхи словяни, болгари, серби…всі суть народу і мови словянської». Перський анонімний твір 12 ст. «Маджал ат-Таварах» («Повне зібрання історій») наводить легенду про братів Словена, Руса, Кімарі й Хозара: «І Слов'янин прийшов до Руса, щоб там осісти. І Рус відповів йому, що місця замало. Таку ж відповідь дали Кімарі й Хозар. Між ними почалася сварка битва, і Слов'янин утік до місця, де нині земля словян. Потім він сказав: «Тут сяду й легко відімщу» Візантійський історик Феофілакт Сімоката (7ст.) називає словян гети й твердить, що обидві назви (гети і словяни) мають однакове значення, належить одному народові й що гети – первісна назва словян.
Чимало середньовічних авторів, досліджуючи ранню історію слов’янства і користуючись недосяжними нині джерелами, залишили доволі цікаві свідчення та висновки про походження слов’янства. Як наприклад, наведемо уривок з книги далматського історика Мавро Орбіні, виданої на межі 16-17ст.:
«…Словянський народ озлоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу; розорив Персику; володів Азією та Африкою, бтвся з єгиптянами та великим Олександром; підкорив собі Грецію, Македонію, Іллірійську землю; оволодів Моравією, Шленською землею, Чеською, Польською, і берегами моря Балтійського, пройшов в Італію, де довго воював проти римлян…Іноді був переможений, іноді мстився римлянам, іноді ж у битві був їм рівний…Нарешті, підкорив державу Римську, заволодів багатьма їхніми провінціями, розорив Рим… Володів Францією, Англією, встановив державу в Іспанії, оволодів кращими провінціями в Європі… І від цього славного народу у давні часи пішли найсильніші народи, а саме – словяни, вандали, бургундіони, готи, острогони, руси або раси, візі готи, гепіди, гетналани, верли або ферули, авари, скіри, гіри, меланхлени, бастарди, певкіни, даки, шведи, нормани, фени або фіни, укри або украни, маркомани, квади, фракійці й іллірійці, венеди або енети, що заселили берег моря Балтійського, і розділилися на багато начал… Всі були вони народ словянський…»

Наливайко С.