Bellua sine capite

"Бестiя без голови", - так охрестив козацьку нацiю колись київський воєвода Адам Кисiль, влучаючи в саме ядро української проблеми. Кожний нарiд має свою болячку: Французи - вилюдненнє, москалi - потульнiсть i некультурнiсть, нiмцi - партикуляризм.
Нашою болячкою було і є - "безголов'є". - слово, яке так добре схоплювало разячу диспропорцiю мiж рухливим, вiдважним як бестiя, генiєм нацiї та її хаотичним мозком, мiж масою та її iнтелiгенцiєю, або як тепер кажуть "аристократiєю". "Брак проводу", "невиразнiсть iдеалу", "полiтична незрiлiсть", ось назви недуги, вiдкритої вже лiт майже триста одним з людей, якi найбiльше причинилися до того, що Україна стала "нацiєю без голови".
Ся Киселева дiагноза приходить на пам`ять особливо тепер, пiд час кризи нашого нацiоналiзму i кризи тої демократiї, на якiй сей нацiоналiзм хотiв опертися. Говорю тут про кризу великоукраїнського нацiоналiзму, але, звичайно, ся справа обходить в однаковiй мiрi i Галичан. Бо всупереч, може, communis opinio doctorum, тривале заспокоєння нацiональних аспiрацiй Галичини, Буковини й Пiдкарпатської України неможливе без вирiшення справи Київа. Доводить се iсторiя, доводить се й приклад тих видатних Галичан, починаючи вiд Сагайдачного, а кiнчаючи дiячами 1917 - 1921 рр., якi переносили осередок своєї дiяльности на велику Україну, свiдомi того, що служать тим самим i своїй тiснiйшiй вiтчинi...
Отже криза українського нацiоналiзму i демократiї... Що сучасна демократiя переходить у цiлiм свiтi тяжкi часи, свiдчить про се ряд фактiв, як побiда "нацiонального бльоку" на французьких виборах, а консерватистiв на англiйських, поразка Вiльсона i його полiтики в Сполучених Державах, великi удари, що їх зазнала демократiя в Росiї (большевизм!) i в Iталiї (фашизм!), змiцнення консервативних груп у Баварiї, Прусiї та Австрiї й Угорщинi, де їм удалося навiть захопити владу (Зайпель, Гортi!).
Все се познаки якоїсь тяжкої недуги, яку переходять "великi принципи 1789 року" скрiзь, де їх iще недавно ставилося понад усе. Гетьманщина, ся на жаль безуспiшна спроба "гортизму", i "отаманщина", ся невдала спроба наполєонiзму в нас, показали, що реакцiя проти демократiї зачалася на Українi. Яко спадок по сих двох спробах лишилася в нас боротьба двох iдеольогiй (третю, українськосовiтську лишаю тут на боцi), з яких кожна претендує на провiдну роль в українськiм нацiоналiзмi. Вульгарно висловлюючись, їх можна назвати правицею i лiвицею. Перша - се нацiоналiсти i "хлiбороби" рiжних кольорiв, до другої належить майже вся решта наших "партiй", соцiялiстичних i несоцiялiстичних, що творять один т. зв. демократичний табір. Для обох течiй настав тепер час зведення загальних пiдсумкiв їх зусиль, час, "переоцiнки цiнностей". Дуже продуктивною ся переоцiнка поки що не є, а обставина, що кожда говорить in causa sua, скриває вiд них дiйсну причину їх дотеперiшньої безсилости.

Дмитро Донцов