Україна

1. Україна — це не ім’я держави, а назва землі, на якій протягом 30-ти тисяч років відбувається динамічний розвиток українського геосоціального організму. Ім’я “Україна” (У-країна, 4-крайна) перекладається як “країна-тетрагон”, “виокремлена з 4-х сторін земля”, “свята земля”. Число 4 (чотири) традиційно позначає повноту мудрості, а букві “У” слов’янського алфавіту відповідає стократна четвірка (400), тому ім’я “Україна” ще перекладається як “країна мудрості”, що є синонімом “святої землі” (давньоукраїнське “ук” означає “учений”, звідси “наука”, “укий” — вчений, “неук”, “неукий” — невчений),
Державні утворення на території України завжди мали власні назви — Козацька держава, Русь, Антський союз, Сарматія, Скіфія, Кіммерія, Арта—Аратта—Артанія. Наш край починали називати “Україною”, тобто за назвою землі, лише тоді, коли на цій території в черговий раз руйнувалася державність. Останні два літературно зафіксовані моменти “вири¬нан¬ня на поверхню” назви “Україна” збігаються з часом занепаду Козацької держави (після гетьмана Мазепи) і Київської Русі (1183 р.) — після варварського руйнування Києва у 1169 р. суздальським князем Андрієм Боголюбським. Нинішня назва держави “Україна” підтверджує висновок про те, що насправді вона є тимчасовою адміністрацією, яка загострює внутрішню кризу і таким чином створює умови для переходу до повноцінної української державності, яка, згідно з багатотисячо¬літнім звичаєм, матиме власне ім’я.
2. Українці — це назва не сучасного етносу, а всього українського геосоціального організму (народу), який багато тисячоліть проживає на території України, вкорінений у цю землю і любить її. Приблизно кожні 532 роки українці самоорганізовуються в нові етноси, які мають власні назви: козаки (воїни, від слова “кес” — меч, звідси “кесар” — мечник, “косак” — великий ніж), руси (світлі), анти (богатирі), сармати (воїни), самари—сумери—кімери (воїни), арії (сонячні)