Про співтовариство
Історично-розважальне співтовариствоСтатті і цікавинки про український націоналізм і культуру, українську боротьбу і незалежність, про наших героїв, і ворогів, сучасне та минуле
Шукати в архіві
Важливі замітки
Незнаний вояк
- 21.12.20, 09:21
У 1935 році О.Ольжич написав мабуть найвідоміший свій твір – поему «Незнаному воякові», в якій описав збірний образ українських революціонерів – «страшне покоління титанів». Одним із таких невідомих представників цього покоління є Юрко Дачишин-«Кришталь». Його життєва історія за своєю напругою та пригодницьким характером може позмагатися із класичними світовими взірцями.
Одісея «Кришталя»В історії визвольних змагань ім’я Юрка Дачишина вперше згадується у 1930 році. Тоді Українська Військова Організація (УВО) спланувала замах на радянське консульство у Львові. Двадцятип’ятилітній студент-хімік Львівської політехніки Дачишин на псевдо «Кришталь» відповідав за піротехніку – димову завісу, яка мала б стати прикриттям бойовикам при відступі.
Згадана акція не відбулася – бойовики цілком випадково потрапили в руки поліції, коли переносили вибухівку вулицями Львова. А Дачишин ще цього ж року відзначився в іншій акції, на цей раз як бойовик.
Це трапилося 30 липня 1930 року, коли боївка «Спілки» ( так між собою членство називало УВО) здійснила напад на поштову карету під Бібркою. Того разу українцям не пофортунило, і вони не лише потрапили під щільну облаву, але й втратили товариша – Гриця Пісецького. Останній випадково попав на цю акцію – один з бойовиків захворів і слід було терміново його замінити. Гриць в той час збирався на пластовий табір над Дністром, відтак під плащем мав однострій і одразу по відбутті нападу на поштову карету мав намір податися на табір. Але Гриць Пісецький на своїй першій бойовій акції загинув, а його однострій став формальним приводом «розв’язати» (розпустити, заборонити – С.Л.) Пласт на території Польщі.
Дачишину-«Кришталю» повезло більше – він зміг втекти з місця пригоди, проте сама пригода на цьому не завершилася.Ліс, в який забіг «Кришталь», бувщільно оточений поліцією з собаками. Не маючи іншого виходу, бойовику довелося вилізти на дуба й замаскувати себе гілками. І хоча собаки привели поліцію під це дерево, «Кришталя» не виявили.
Вже через добу, врятувавшись від обстрілу поліції,він наткнувся на три хати. Вагаючись, яку з них вибрати, звернувся до тієї, на городі якої працювали жінки. Ті застерегли Дачишина й порадили, де можна переночувати непоміченим. Це тим більше cтало актуально, зважаючи, що сусідня хата виявилася приміщенням поліцейської застави, але на той момент пустувала – всі були зайняті пошуком бойовиків. Тим не менше і на цей раз члену УВО поталанило, і він з меншими пригодами, а все ж добрався додому.
Невдача з нападом під Бібркою неабияк налякала емігрантських провідників ОУН, які мали широкі зв’язки й підтримку як інших держав так і заокеанської діаспори. Вже через три дні після цієї події в листі до Коновальця секретар Проводу Володимир Мартинець писав: «Ще один такий вчинок і можемо ліквідувати організацію, бо цента ні від кого не дістанемо…» Втім, Євген Коновалець пережив це значно спокійніше: «Ваше переденервування з приводу останніх спілчанських подій незрозумілі. Для мене являється зовсім природнім, що арешти мусять бути. Це ще не означає, що Спілку скомпрометували…»
Могила Гриця Пісецького
Одним із арештованих у справі нападу під Бібркою виявився Юрко Дачишин. «Кришталь» ні в слідстві, ні на суді ні кого не виявив, хоча й опинився на одних із найважчих в історії тогочасного судочинства допитах. Точніше сказати б – тортурах.
Першою стадією стало биття палками по п’ятах. Пізніше «Кришталь» згадував, що неодноразово зустрічав в’язнів, які ходили навшпиньки – на цілу стопу ставати не могли. Втім, биття по п’ятах, від якого втрачав свідомість, було лише «вступом до допитів». Наступний крок – в’язня садять на крісло, ноги зігнуті так, щоб колінами діставав голови, а зв’язані руки закладені на ноги. Після цього між руками та ногами запихають дрючок й вибивають з-під в’язня крісло. В мить коли він опиняється підвішаним на дрючку в повітрі, інші поліцейські далі продовжують бити по п’ятах і цілому тілу.
Третій етап – биття палкою по статевих органах. В’язня, очевидно, утримують так, щоб він не був здатен на будь-яку форму захисту. Але й це не кінець. Юрка поклали на лаву так, щоб голова звисала. Тоді на нього сів огрядний поліцейський, рот міцно закрили, а в ніс вставили трубки, через яких пускали воду.
«Вода преться вніс, хочеться зловити повітря, але руки міцно заклямрували губи. Ви п’єте воду, хапаючи кутками уст повітря, що садить з водою в легені, кашляєте і душитесь, а вода преться, і преться, і преться! - згадував «Кришталь». - Я пив її й душився, пив і плював слиззю, що злітала по обличчі в очі, пекла й пашіла. Я пив, і пив, і пив, а нагло ті, що сиділи на животі, підскакували і все, що я випив – вискакувало фонтаном з рота, зо слиззю і з кров’ю, повне хрипу й кашлю, розприскувалось по кімнаті, злітаючи в велетенський баняк під головою, через очі, чоло, волосся. Я душився, в ніс перлась вода… Фонтан повторювався вдруге, втретє, вчетверте. Все більше з кров’ю, з враженням, що легені й серце вилітають ротом. А коли в відрі не стало води і баняк налився по вуха водою, що вже була в мені, поліцейська рука підперла ще сильніше мені бороду, рурки з носа вирвано і хтось підняв баняк угору…
- Купайся, купайся!»
Далі уже «Кришталь» шукав шляхів самогубств, але й перерізані вени не кровоточили, а згодом й наспіла допомога лікаря. Коли ж відбувався судовий процес, то чорна від крові сорочка Юрка Дачишина стала свідченням тюремних тортур. Можливо саме цей «свідок» став причиною того, що англійські парламентарії звернулися з окремою петицією до Президента Польщі, щоб Дачищину відмінили смертну кару (а засудили його таки на повішання). Результатом амністії став 20-літній вирок, який «Кришталь», до 1939 року відбував у тюрмі Вронки.
Ще під час судової розправи, перед відчитанням смертного вироку «Кришталь» пережив ще одну трагедію – від пережитих емоцій й розриву серця помирає батько.
Проте його випробування на цьому не завершилися. Комісар поліції, Еміліян Чеховський, який провадив допити Дачишина, після зачитання вироку насмішкувато сказав бойовику:
- Тепер будеш висіти.
На що Дачишин відповів:
- Поки я висітиму – тебе хробаки з’їдять.
Це було в листопаді 1931-го, а в березні 1932 Чеховського було розстріляно бойовиком ОУН на вулиці Львова. Отак, невимушено сказані слова, які збулися стали причиною ще одного слідства, які довелося відбути «Кришталю».
«Чужий» серед своїхЖиттєва драма Юрка Дачишина набула ще інших й несподіваних обрисів у в’язниці. Зважаючи на величезний авторитет, українські в’язні обрали «Кришталя» провідником українських націоналістів політичних в’язнів (УНПВ) у тюрмі Вронки. І тут розпочинаються нові випробування. Намагаючись полегшити умови перебування у в’язниці, Дачишин добивається від тюремної влади дозволу залучення українців на дрібні, але зручні роботи, які могли б урізноманітнити щоденне життя ув’язнених. Капелан українських в’язнів у польських тюрмах отець Кладочний, який залишив спогад про Дачишина, писав, що вичистити клямку келії знадвору і побути 10-15 хвилин в коридорі викликало у в’язня «такі сильні враження, як театр чи яка інша естетична приємність в свобідної людини».
Відтак, політв’язні починають працю в бібліотеці, у тюремному театрі, школі та хорі. Це психологічно дещо полегшувало умови перебування в тюрмі. Дійшло навіть до того, що наглядачі не замикали камер, в яких перебували українці.
Ситуація змінилася, коли у Вронки потрапив один із чільних діячів ОУН Зенон Коссак. Будучи противником будь-якої співпраці із адміністрацією тюрми, він, очоливши Провід УНПВ, поставив питання «покаяння» Дачишина. Останній, хоча, як і всі інші політв’язні кинув працю, але за собою жодних докорів сумління не відчував й тому відмовився від будь-якого визнання провини. Новий тюремний Провід оголосив бойкот «Кришталю» та кільком його друзям, відтак Юрко опинився поза спілкуванням та увагою товаришів.
Це тривало до самого падіння ІІ Речі Посполитої, у вересні 1939 року. Попри всі пережиті митарства «Кришталь» включається у громадську працю в Українському Центральному Комітеті, а далі буде арешт нацистами й ще одне уникнення смертної кари.
Юрко Дачишин помер у 1994 році в діаспорі, в Чикаго. Попри надзвичайні життєві випробування, він й по-сьогодні залишається «незнаним вояком», чиє ім’я невідоме для українського загалу.
Унікальний архів УПА ледь не продали за кордон
- 15.12.20, 15:30
Геніальна примітивістка
- 07.12.20, 07:55
Геніальна художниця Катерина Білокур побачила світ 7 грудня 1901 р. на день Св. Катерини. Було це у далекому с. Богданівка Яготинського району.
Ні про яке навчання єдиної донечки батьки й чути не хотіли. Не тому, що треба платити, вони були заможними: борони Боже, тоді може й заміж не вийти! Букви дівчинка вивчила сама на печі. А ще вчилася, коли молодший брат робив уроки. Хлопець – не дівчина, її місце за прялкою, а його наука не зіпсує, тільки в люди виведе. Гриць дуже любив коней і одного разу Катря намалювала в його зошиті коней. З цього часу навіть брати в руки братові зошити, книги було заборонено. Катрі так горіло малювати але на чому? чим? От і вкрала дівчинка у матері шмат білого полотна і вуглиною намалювала. Так і повелося: намалює Катря квіти на полотні, потім випере – і знову намалює. Ховалася вона з малюнками, але селом пішла чутка, що дочка Білокурі причинна. І благали її, і лякали, що жоден парубок її заміж не візьме, але їй і не кортіло. Тоді батьки почали так завантажувати дочку роботою, щоб ніколи було й гадати про малювання.
1234567
Якось до їхнього села приїхала жити родина вчителів. Прийшла до них Катря, побачила збірник Шевченка – і наче хто дання дав, наче дроком напоїв. Ходила Катря до родини Куликів, брала у них уроки читання, малювання.
Двічі тікала з дому до художньої школи Миргорода, Києва, але кому потрібна людина без довідки про освіту?
Пізньої осені 1934 року Катерина заявила батькам: «Буду художником!» «З роду віку у нашому селі художників не було, а ти ж ще й баба!» – пролунало майже дуетом. Від обурення батько чоботом кілька разів копнув дочку – та побігла топитися. Із крижаної води мати її ледве витягла, довго відволодувала. Після цього інвалідність: ноги пухли, крутили, відмовлялись ходити.
А як же без ходіння? Катря ж все життя квіти малювала, але жодної не зірвала. Ходила у байраки за 20 кілометрів, аби змалювати чар-зілля. Катерина працювала олійними фарбами. Сама робила пензлі, вибираючи з котячого хвоста волосини однакової довжини. Для кожної фарби — свій пензлик. Самотужки опанувала техніку ґрунтування полотна.
«Роби, як знаєш!» – махнув рукою батько.Якось по радіо почула Катря, як Оксана Петрусенко виводила «Чи я в лузі не калина була?» Написала вона листа співачці. Оксана ж нікому не могла відмовити: звернулася до закоханого в неї Павла Тичини, аби допомогти Білокур. З цього часу почалися виставки полотен художниці, яка жодного дня ніде не вчилася.
Її картини – осанна квітам.Коли в 1954 р. у Парижі їх побачив Пікассо, він сказав: «Якби у нас була такого рівня майстерності художниця, ми б змусили про неї заговорити весь світ!»
Вірші Василя Вишиваного
- 22.11.20, 14:05
Такой антифашизм...
- 18.11.20, 09:40
Крим - це Україна
- 10.11.20, 09:15
«Крим це Україна»: новий архівний проєкт проти історичних міфів про півострів
22 червня 2020
Минулого тижня в Києві презентували інтернет-проєкт «Крим це Україна». Це онлайн-банк архівних, музейних, науково-публіцистичних, просвітницьких та інформаційно-аналітичних матеріалів, які, на думку авторів, підтверджують тісний зв'язок Криму з материковою частиною України. Про цей проєкт і про боротьбу з міфами про Крим – йшлося в ефірі Радіо Крим.Реалії.
Голова громадської організації «Євромайдан-Крим» та один із засновників сайту «Крим це Україна» Сергій Мокренюк розповів Крим.Реалії, як виникла ідея такого проєкту.
За час роботи в Міністерстві з питань тимчасово окупованих територій на посаді начальника управління я постійно зіштовхувався з однією й тією ж проблемою: фактично не було органу, який реалізовував би політику держави щодо анексованого Криму не формував би її, як наше відомство, а саме виконував би конкретні завдання. По-друге, доводилося витрачати дуже багато часу на те, щоб пояснювати, що таке Крим, як відбувалася окупація і чому це така ж територія України, як і будь-яка інша область. Тобто людям не вистачало конкретних знань не було місця, де вони могли б знайти об'єктивну інформацію. Так і виникла ідея цього проєкту, і я звернувся до заступника Херсонської облдержадміністрації Андрія Богдановича з пропозицією про співпрацю. Він погодився.
Сергій Мокренюк зазначає, що ініціатори проєкту спершу завантажували різні архівні документи на сайт, не замислюючись про їхню логіку та структуру.
Словом, усе це було спонтанним. Там не просто сухі історичні факти різні події описані різними способами. Але ми стежимо за тим, щоб все це було документальним, науково обґрунтованим, щоб не було фантазій тільки факти. Найважливіше, що в цій базі є цікава інформація для жителя будь-якого регіону України. Спочатку ми робили ставку на те, що це буде цікаво перш за все регіональним ЗМІ, але зараз ми бачимо, що поле потрібно розширювати. Є великий запит із боку кримчан, наприклад, на відновлення генеалогії. Тому на нашому сайті обов'язково відкриється розділ, присвячений і цьому питанню, з можливістю пошуку. Сподіваємося, що наші матеріали стануть у пригоді і радіо-, і телепроєктам для створення контенту про Крим. При цьому на проєкт не витрачено жодної копійки з державного бюджету.
Голова Державної архівної служби України Анатолій Хромов пояснює, як відбувався пошук документів для проєкту «Крим це Україна».
– Ми попросили державні архіви в кожній області провести тематичну вибірку документів, які можна було б використовувати для наповнення цього сайту. Таким чином знайшлося безліч свідчень, які ілюструють тісні зв'язки материкової частини України з Кримом упродовж століть. Ми намагалися об'єднувати різні документи з різних архівів за тематикою. Наприклад, є документи про те, як українці допомагали кримчанам боротися з наслідками землетрусу 1927 року, як збирали гроші на потреби півострова. Тобто ми намагаємося на противагу імперській, загальнорадянській показати українську історію Криму, кримськотатарську історію, історію інших корінних народів півострова. Я вважаю, що ніколи не пізно розвінчувати міфи, і цей проєкт саме спрямований на те, щоб змінити стару парадигму, яка була притаманна й українській державі.
Анатолій Хромов нарікає на те, що всі українські архіви в Криму фактично викрадені Росією при захопленні півострова у 2014 році. Однак при цьому Державна архівна служба України через Міжнародну раду архівів закріпила за собою архівні фонди Криму та Севастополя з позначенням, що вони перебувають в окупації. За словами Анатолія Хромова, його відомство розглядає можливість подати міжнародні позови для повернення українських документів з анексованого півострова.
Коментуючи значення проєкту «Крим це Україна», кримський історик, кандидатка політичних наук Гульнара Бекірова нарікає на необізнаність українців у важливих аспектах історії Криму.
Історія Криму одна з найбагатостраждальніших сфер. Упродовж багатьох років я як історик доводжу аксіоми те, що зрозуміле професіоналу. Але в суспільній свідомості залишається багато міфів і стереотипів, які відтворюються в історичній пам'яті. Між тим, що написане в українських наукових монографіях, і тим, що є у свідомості сучасних українців про Крим і кримських татар – колосальний розрив, прірва розміром із простір між Юпітером і Марсом. Особливо часто я зіштовхувалась із фантасмагоричним сприйманням кримських татар. Незважаючи на те, що вони втратили свою державність, їх витискали з півострова, Крим довгі роки залишався саме кримськотатарським і вже потім вони перетворилися на меншість на своїй історичній батьківщині.
Гульнара Бекірова називає два головних, з її точки зору, міфи щодо росіян і кримських татар на півострові.
Один з основних міф про «російський Крим», нібито росіяни ледь не з часів палеоліту володіли півостровом. Навіть професійні історики іноді забувають про те, що з 1441-го до 1783 року Крим мав кримськотатарську державність, а російська державність тут удвічі коротша. Інший безглуздий міф, який культивується, незважаючи на всі зусилля істориків це те, що кримські татари під час Другої світової нібито були колаборантами та дезертирами. При цьому зазвичай украй вибірково цитують один із документів наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії, який готував депортацію 1944 року. Після неї потрібно було терміново створити міф про те, ніби кримських татар ніколи й не було на півострові. Так з'явився міф про «споконвічну ворожнечу» між кримськими татарами та слов'янами. На жаль, історіографія Криму надзвичайно мотивована політичними аспектами.
За словами Гульнари Бекірової, при дослідженні у 2010 році подібні спотворені уявлення про кримських татар опинилися у понад половині сучасних українських підручників, серед них і рекомендованих Міністерством освіти та науки.
Українська журналістка, редакторка Антології сучасної кримської міфології Ольга Духнич розмірковує, чому Росія, на її думку, зацікавлена в створенні та зміцненні міфів про Крим серед українців.
Російська держава намагається керувати спільнотами за принципом «розділяй і володарюй», підтримуючи будь-які конфлікти всередині них. Для цього важливо, щоб між людьми цієї спільноти було не дуже багато довіри, щоб можна було в будь-який момент використовувати це у своїх інтересах. Щодо Криму, будь-які міфи це наслідок нестачі об'єктивної інформації про події. А оскільки такої інформації про півострів у нас немає вже понад шість років, то цю порожнечу якраз заповнюють міфи або наші уявлення про те, що там відбувається. Крим і раніше був досить ізольованим регіоном для України, хоча українці приїжджали туди відпочивати. Зараз у нас циркулюють як старі міфи, наприклад, про кримських татар, так і нові про те, що в Криму нібито не вистачає питної води, хоча насправді її недостатньо для російських військових баз.
Ольга Духнич також вважає одним із таких міфів уявлення про утиск російськомовного населення в Криму, які в підсумку сприяли російській анексії півострова у 2014 році. Все це, за оцінками експертів, робить проєкт «Крим це Україна» особливо важливим і своєчасним.
