Український інтегральний націоналізм - міфи і реальність

Андрій Подволоцький

http://fraza.ua/analitics/29.11.15/235159/ukrainskij_integralnyj_natsionalizm_mify_i_realnost_chast_1_.html

Літератор, журналіст
фраза

У 1939 р побачила світ книга Миколи Бердяєва «Про рабство і свободу людини». Серед багатьох «прельщением» людства філософ виділяв і «звабу націоналізмом».
Силу цього приваблення філософ бачив у тому, що «... з усіх" сверхлічних "цінностей найлегше людина погоджується підпорядкувати собі цінності національні, вона найлегше відчуває себе частиною національного цілого. Це дуже глибоко вкорінилося в емоційне життя людини, більш глибоко, ніж її ставлення до держави ».
М.Бердяєв визнавав, що національність --- це живильне середовище особистості і зв'язок кожної людини з попередніми поколіннями здійснюється тільки через націю. Як зауважував філософ, «національне» почуття у людини набагато більш глибинне, ніж класове.
Цікаво, що це почуття М.Бердяєв вважав цінністю не колективною, а особистісною: «Гідність людини, т. т. особистості, т. т. свободи, передбачає згоду на біль, здатність пережити біль. Приниження мого народу або моєї віри викликає біль в мені, а не в народі і не в релігійному колективі, які не володіють екзистенціальним центром і, отже, чутливістю до болю ».
Але якщо національне почуття є особистісна цінність, а національність - це живильне середовище особистості, то в чому ж філософ бачив «звабу»? Як пояснював він сам, «... націоналізм є ідеалізована форма самовозвеличення людини. Любов до свого народу (ми побачимо, що народ не те ж саме, що нація) є дуже природне і гарне почуття, але націоналізм вимагає нелюбові, ворожнечі, презирства до інших народів. Націоналізм є вже потенційна війна. Але головна брехня, породжена націоналізмом, в тому, що коли говорять про "національні" ідеали, про благо "національного" цілого, про "національну" єдність, про "національне" покликання та ін., то завжди пов'язують "національне" з привілейованою, панівною меншиною, звичайно з класами, що володіють власністю. Під "нацією", "національним" ніколи не розуміються люди, конкретні істоти, а відвернений принцип, вигідний для деяких соціальних груп. У цьому корінна відмінність нації від народу, який завжди пов'язаний з людьми. Національна ідеологія звичайно виявляється ідеологією класовою ».
І далі: «Безперечно, націоналізм язичницького походження ... Народ прагне виразити себе в образах, він створює звичаї і стиль. Нація ж прагне виразити себе в державній могутності, вона створює форми влади. Націоналізм фашистського типу означає втрату "національної" (якщо вживати це слово, як часто роблять, в сенсі ототожнення з "народним") своєрідності, в ньому немає нічого "національного", він означає гостру раціоналізацію і технізацію народного життя, він анітрохи не дорожить культурою ».

Які ж висновки можна зробити, аналізуючи роботу Бердяєва?
На думку філософа, націоналізм (зразка 1939 році - зауважимо!) Характеризируется наступними ознаками:
а) націоналістична ідеологія можлива тільки в національній держави, на чиї інститути вона може спертися;
 б) під впливом націоналістичної ідеології відбувається ідеалізація «своєї» нації - на шкоду іншим націям (ми не просто хороші, ми - найкращі, ми краще тих і цих за правом народження і т.д.);
в) наступний етап - наростання ворожнечі до інших народів, прямуючої до війни з ними. При цьому (парадокс!) війна, в якій можлива загибель представників свій же нації, представляється як благо, як очищення;
г) заперечення демократичних інститутів як таких - аж до скасування їх. Від імені нації говорить гурт людей, незмінних і недоторканних;
д) повернення націоналістів до «стародавньої культури» - настільки давньої, що вона фактично є сучасною „новою справою”, яка не має моральних перепон. При цьому «сучасна» народна культура і, головне, християнство відсуваються на другий план або навіть визнаються шкідливими;
е) «вища» стадія націоналізму - це «націоналізм фашистського типу», коли ВСІ дії народу (нації) раціоналізуються, регламентуються і керуються з єдиного центру. Зауважу, що для цього також необхідна наявність НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ.

Нині в [россійскомовному сегменті] Мережи нерідко можна прочитати міркування про «український інтегральний націоналізм», який, як правило, ототожнюється юзерами з «українським фашизмом». Це стало таким буденним штампом, що вони навіть не замислюються, чому він «інтегральний» і як він може бути одночасно «фашизмом».
Але якщо говорити не про ідеологічні штампи, не про ярлики, що навішують на опонентів за принципом «а тепер нехай відмивається!», а про теоретичне обгрунтування тієї чи іншої політичної концепції, то український націоналізм зовсім не тотожний ні фашизму, ні, тим більше, німецької нацизму по цілому ряду параметрів.
Для цього досить порівняти програмний маніфест українського націоналізму - ессе «Націоналізм» Д. Донцова (опубліковано в 1926 р) з «Доктриною фашизму» Б. Мусоліні (1932) і «Main Kampf» А. Гітлера (1924 р книга побачила світ в 1926 р), аби зрозуміти ті суттєві (а іноді і непереборні) ідеологічні відмінності, якими відрізняється український націоналізм донцовського типу  від італійського фашизму і гітлерівського нацизму.
1) «Основне положення фашистської доктрини - це вчення про державу, її сутності, завдання та цілі. Для фашизму держава представляється абсолютом, у порівнянні з яким індивіди і групи - тільки «відносне», - писав італійський «дуче» (вождь).
Вже в цьому самому першому пункті ми можемо бачити різницю. Якщо трактат Муссоліні писався ПІСЛЯ захоплення влади в національній державі (Італія); а праця «Main Kampf» визначала СПОСОБИ захоплення і використання влади в національній державі (Німеччині), то Донцов ще тільки ставить питання про створення такої держави (України) ... «в нашій душі».

2) У своїй «Доктрині» Б. Муссоліні гордовито говорить про {давньоримське} коріння італійського фашизму: «... Фашистська держава є воля до влади і панування. Римська традиція в цьому відношенні є ідея сили ». А. Гітлер йде ще далі, оспівуючи навіть не німецьку націю, а цілу арійську расу (під якою він, безумовно, має на увазі все тих же німців): «Вся людська культура і цивілізація на нашій землі нерозривно пов'язані з існуванням арійця. Якби арійці поступово вимерли або відразу загинули, то це означало б, що вся земна куля була би знову приречена на повне безкультур'я ».
А що ж Донцов? Він буквально волає до своїх земляків, закликаючи їх прокинутися від літаргійного сну, відмовитися від властивого їм провінціоналізму і, під загрозою повного поглинання сусідніми країнами, створити, нарешті, власну державу. Українство для нього - це не народ-ідеал, а народ-ідіот, що мусить подолати свій ідіотизм і рівнятися якщо не на Італію, то хоча б на Бельгію чи Ірландію - країни, які лише недавно з'явилися на карті світу.
Це що завгодно, але не «ідеологія переваги»!
Ще одним маркером, який дозволяє дати оцінку тієї чи іншої ідеології як «фашистською», є антисемітизм. У «Націоналізмі» Донцова т. Н. «Єврейська проблематика» відсутня. Дивно, але у своїй «Доктрині фашизму» Муссоліні також не зронив про це ні слова. Взагалі, дуче був холодний до антисемітизму, і в Італії прийняття «расових законів» було пов'язане тільки з укладенням союзу з гітлерівською Німеччиною як союзницька поступка їй у цьому питанні. Що стосується Гітлера, то (віддамо йому належне) він ще 1924 р відкрито обіцяв дати бій «світовому єврейству», «а така боротьба ніколи не обходиться без крові».
3) Якщо говорити про ворожнечу до інших народів, то, незважаючи на звичайну для Д. Донцова антибільшовицьку риторику, його «Націоналізм» виявляється зовсім не про це. Набагато більше в цій роботі ми можемо побачити випади проти української «драгоманівщини», проти українських «малоросів», проти українського «феллахства».
Правда, у своїй роботі Донцов кілька разів згадує «антипацифізм» як неодмінну умову існування української нації. Але в контексті його викладу це лише вміння нації за себе постояти. Добро має бути з кулаками.
Антипацифізм його «колег» носить зовсім інший характер. Б. Муссоліні прямо заявляє, що «... насамперед фашизм не вірить у можливість і користь постійного миру, оскільки загалом справа стосується майбутнього розвитку людства, і залишаються осторонь міркування поточної політики. Тому він відкидає пацифізм, що прикриває відмова від боротьби і боязнь жертви. Тільки війна напружує до вищого ступеня всі людські сили і запечатує благородства на народи, які мають сміливість вжити таку. Всі інші випробування є другорядними, оскільки не ставлять людину перед самим собою у виборі життя або смерті. Тому доктрина, яка виходить із передумови світу, чужа фашизму ».
Адольф Гітлер у своєму «антипацифізмі» йде ще далі: «Право на придбання нових земель стає не тільки правом, але й обов'язком, якщо без розширення своїх територій великий народ приречений на загибель. Особливо ж, якщо справа йде не про який-небудь негритянський народець, а про великий німецький народ, - про той народ, якому світ зобов'язаний своєю культурою. Справа йде так, що Німеччина або буде світовою державою, або цієї країни не буде зовсім ... Коли ми говоримо про завоювання нових земель в Європі, ми, звичайно, можемо мати на увазі в першу чергу тільки Росію і ті окраїнні держави, які їй підпорядковані ».