Граблі Порошенка

Іменний президентський Блок Петра Порошенка, безумовний фаворит нинішніх позачергових парламентських виборів, що має всі шанси здобути найбільше мандатів і сформувати найчисленнішу фракцію, поза сумнівом, цим скористається. Соціологи навперебій озвучують рейтинги електоральної підтримки, яка варіюється від 20,5% до 39,8%, але фаворит залишається незмінний. Звідки така шалена любов до новоствореної компанії – це інтимне питання. Тільки не треба бути глибоким аналітиком, щоб зрозуміти, що все закінчиться, як і минулого разу. Любов зла і сліпа. Так уже було за Леоніда Кучми з НДП і СДПУ(о), за Віктора Ющенка з НУ – НС й за Віктора Януковича з ПР. Де тепер усі ці мегапотужні політсили, до яких стояла черга потенційних членів, мабуть, немає сенсу нагадувати. А були ж часи…

Президент припустився серйозної помилки, створивши партію влади, переконаний політолог Олександр Солонтай. «Наступив на ті самі граблі, що й Кучма (НДП), Ющенко (НУ), Янукович (ПР). При цьому він модернізував поняття президентської партії – Блок Петра Порошенка. З назви випливає короткотривалість партійного життя по-новому: на одні вибори. Це навіть не партія, а просто назва виборчого штабу».

Судячи з передвиборчого списку БПП, у друзі президента записалися всі, хто лишень забажав і зумів хоч якось зацікавити штаб своїми послугами. Маємо політичних соратників, бізнес-партнерів, колег-олігархів і всіх-всіх-всіх, розведених, щоправда, для картинки незначною кількістю нових облич із лав громадських активістів та чесних журналістів, яким після цього походу у владу, напевне, доведеться довго і нудно відмиватися. Тож якщо цей проект виживе і протримається на плаву досить довго, можна буде вважати його справж­нім дивом і вносити як феномен у відповідні підручники.

Шанси мінімальні. Хоч у наш складний час всяке трапляється, і шалений нині рейтинг президентського блоку тільки яскраво це підтверджує. Ще недавно все починалося зі звичайнісінького фейку, з такої собі «Солідарності», партії-фантома, яка існувала здебільшого на папері. Що, втім, не завадило їй об’єднатися з цілком реальним УДАРом і в такий спосіб матеріалізуватися. На сьогодні це один зі стовпів блоку. Чи довго він простоїть, залежатиме від того, за якою моделлю розвиватиметься. Якщо за віт­чизняними політичними лекалами, то вік може виявитися коротким. Класичні вождівські партії довго не живуть, хоча іноді й залишають в історії сумні сторінки.

Відсутність у президента реальної сили, на яку він міг би спиратися, і спонукає його до пошуку союзників. Лише УДАРом ситий не будеш. Ось тільки варіант він обрав програшний, роблячи частково ставку на тих, проти кого в політиці, власне, і піднялася ціла країна. Олігархи, ставленики великого бізнесу і бізнесмени від політики – все це люди з особливою державницькою позицією, які, проте, чудово орієнтуються у своїх потребах. На жаль, уже сьогодні можна констатувати, що політсила президента – та сама партія великого бізнесу і тусовка фінансово-олігархічних груп, що сприймають владу як ресурс.

Так, їхні представники не пишаються вгорі списку, але вони є трохи далі, у цілком прохідній частині. Лише в першій сотні отаборилося близько 20 явних бізнесменів, як-от земляк президента мільйонер Григорій Заболотний, «смотрящий» за аграрним бізнесом на Вінниччині, друг і бізнес-партнер Ігор Кононенко, другий за статками в УДАРі після Кличка Валерій Іщенко, бізнесмен і банкір Ігор Клименко, партнер голови АП Бориса Ложкіна Григорій Шверк, фармацевтичні магнати Гліб Загорій та Олег Калашніков, спеціалісти з нерухомості Михайло Гвоздєв та Олександр Грановський, скандальний забудовник Лев Парцхаладзе. А є ще лобісти, як-от Леонід Козаченко, який начебто відстоює інтереси потужних тютюнових і горілчаних корпорацій, або люди олігархів, чиї шефи тримаються в тіні від політики. Давид Макар’ян, скажімо, приятель «смотрящого» від Кремля в Україні Вадима Новинського, Максима Саврасова пов’язують із Лесиком Довгим, Ігоря Палицю та В’ячеслава Фрідмана – з Ігорем Коломойським, Наталію Агафонову та Сергія Тригубенка називають людьми Дмитра Фірташа, Ольгу Белькову, близьку подругу доньки Кучми Олени Франчук, – представницею родини Пінчуків, а Наталію Василюк, що сховалася на початку другої сотні, навіть не треба ні з ким асоціювати, бо вона сестра найбільшого латифундиста України Олега Бахматюка. І це вже без особливого занурення в мажоритарні таємниці, де при вдалій грі, не виключено, вигулькнуть доволі незабутні персонажі. Приміром, одіозний Давид Жванія на Одещині чи цілий клан Віктора Балоги на Закарпатті: він, два його рідних брати й один двоюрідний.

Можна, звісно, керуючись гаслом «Час єднатися», повірити, що йдеться насамперед про те, аби залучити всі здорові сили і весь ресурс до відродження і перебудови країни або, як твердять соратники глави держави, зібрати найрейтинговіших демократичних кандидатів і мінімізувати кількість регіоналів та комуністів у майбутньому парламенті. Але не варто також сумніватися, що ця медаль має й інший невидимий і не зовсім привабливий бік. Це стара незмінна схема, яка десятиліттями не дає змоги розвиватися країні, тільки тепер її вибудовують по-новому і в дусі часу. Такий собі мікс демократії НУ – НС і ПР, де немає жорсткої дисципліни, проте є олігархи, які гратимуть першу скрипку. Хоча якраз без дисципліни весь цей оркестр навряд чи задовольнить вибагливі запити суспільства, бо видаватиме суцільну какофонію.

Уся ця конструкція, створена під вибори, за відповідної кон’юнктури може миттєво розвалитися. З’являться тріщини і все посиплеться, як посипалися свого часу «любі друзі» чи нещодавно ПР. Найвидиміший із можливих розламів нині йде по спайці з УДАРом. Але він може виявитись і найміцнішим місцем блоку, незважаючи на голоси про недоцільність розчинення цієї політсили до місцевих виборів, на яких ударівці не проти йти окремою командою. Насправді серед нових «любих друзів» президента вже зараз не бракує тих, хто з легкістю відчалить, тільки-но зміниться напрямок політичного вітру.

Попри сподівання, Петро Олексійович, на жаль, чомусь не забажав ставати винятком з архаїчних політичних правил і також взявся формувати партію влади. Понад те, ризикнув освятити її своїм чесним ім’ям, чого раніше не практикувалося. Навіщо все це йому, його то ідея чи хтось порадив, лишається тільки гадати. Більшість експертів сходяться на думці, що йдеться про класичне формування президентської більшості з прагматичною метою зосередження всієї повноти влади в руках глави держави. Може, добре пам’ятаючи, чим закінчив його кум Віктор Андрійович, коли втратив частину повноважень, Порошенко вирішив скористатися моментом і спрацювати на випередження. Тим паче що ситуація і дає можливість, і зобов’язує. Коли, як не в складні для країни часи, вся влада мала б бути в одних мужніх руках. «Час єднатися!» – лунає з президентського табору, і табір без зайвих слів береться втілювати своє державницьке гасло.

Можливо, ще зарано судити, чи правильно чинить президент. Ситуація в країні таки потребує сильної руки і сильного лідера, що готовий брати на себе всю відповідальність за не завжди популярні рішення. І цьому лідерові справді треба на когось спиратися. Та й серед олігархів, як показує життя, можуть бути патріоти. Ось тільки повноважень президента, щоб робити рішучі кроки, і сьогодні не бракує, була б воля. Але за місяці сподівань відзначити майже нічого. Усі непопулярні кроки зведені до мінімуму, і їх на тлі популярних таки бракує. Поки що Порошенко вирішує всі проблеми у свій особливий спосіб, без надриву, спираючись на залишки старої системи. У нього, мовляв, є свій план. Але якщо цей план передбачає поєднання непоєднуваного, тоді краще б його не було.

Не хочеться вірити, що мета Порошенка – монополізація влади та реставрація «золотої епохи» української олігархії і що він унаслідок комерсантської неперебірливості таки повторить помилки попередників. Політика примирення, затіяна на Банковій, справді приваблива, тільки, на жаль, не на часі. Вона може зле пожартувати. Вінегрет у команді однозначно не дасть змоги втілювати всі чудесні обіцянки, а про реформи доведеться забути. Вочевидь, президент намагається не лише сформувати свою потужну політсилу, а й розкласти яйця в різні кошики, замирившись геть з усіма. Такі висновки напрошуються на тлі сумнівних маніпуляцій зі злиттям деяких округів під одіозних діячів минулого, а також чуток про домовленості з Володимиром Литвином, якому включено зелене світло, або про перемовини з Тігіпком, у чиїй «Сильній Україні» дехто з експертів схильний вбачати резерв Порошенка в Раді на противагу «Народному фронту» Яценюка.
tyzhden