Боженко, Щорс та інші. Трагедія "червоних отаманів" - ч.2

Подібні повстанські ватажки навіть із солідним партійним стажем та стажем революційної роботи завжди були під підозрою в більшовиків і не мали довіри.

Найкраще ставлення командирів Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА) до повстанських ватажків навіть, коли ті входили до її складу, ілюструє фраза Павла Дибенка про Никифора Григор’єва:

"Григор’єв сидить в Олександрії і не збирається вести війська на фронт. Наші йому намалювали чудову картину, що якщо він прорветься через Буковину до Угорщини й врятує Угорську революцію, то стане героєм в очах світового пролетаріату. А що йому світовий пролетаріат! Йому свої "дядьки" [селяни — Ю. М.] потрібні, "дядькам" — хата, гарна ділянка землі, десяток корів та коней, а ще грошей за пазухою!".

Характеристика влучна для багатьох українських отаманів-повстанців. В Армії УНР таких отаманів називали "прив’язаними до стріхи".

П. Дибенко не помилявся. Локальні інтереси для кожного українського отамана були важливішими за інтереси "світового пролетаріату", а підтримка селянства важливішою за політичні програми. В. Боженко не складав винятку.

Командири дивізій П. Дибенко й І. Федько на Південному фронті у період боротьби зі Збройними силами Півдня Росії. Південний фронт, 1919 рік

У листопаді 1918 року він разом з Миколою Щорсом відмовилися вести свої полки з "нейтральної зони" між УНР та РСФРР на терени Росії. Виник серйозний конфлікт з Л. Троцьким. Полки погрожували не виконати наказ, а Троцький лякав репресіями без яких, за його словами, "армії не побудуєш".

Володимир Ленін вирішив використати українські полки для боротьби з Директорією УНР і Троцький був змушений відмінити наказ.

Подібні випадки траплялися і в армії УНР. У січні 1919 року саме наказ керівництва Дієвої армії УНР отаману Дніпровської дивізії Зеленому відправитися до Галичини спричинив серйозний збройний конфлікт між повстанцями Зеленого та Січовими стрільцями Є. Коновальця, який серйозно нашкодив УНР.

Але найбільш подібним до В. Боженка командиром в Армії УНР був Юхим Божко, отаман дивізії "Запорізька Січ". Він теж погано підпорядкувався дисципліні, але був хоробрим командиром і мав авторитет у своїх козаків.

Вони обидва апелювали до козацької традиції і навіть влаштували своєрідний герць відозв у стилі листуванню запорожців з турецьким султаном.

Тож поведінка українського отамана-батька, у лавах якої б армії він не перебував, була типовою, тому становила серйозну загрозу для її дисципліни.

2-га дивізія Армії УНР "Запорізька Січ". Її командир Юхим Божко позначений цифрою 2. 1919 рік.

Під впливом перебування українських отаманів у лавах Дієвої армії УНР та РСЧА починають формуватися подібні за змістом явища "отаманщина" (Армія УНР — січень—лютий 1919) та "партизанщина" (РСЧА — квітень — травень 1919).

Своєрідним символом цих процесів став отаман Н. Григор’єв, який у лютому 1919 року залишив Армію УНР, а в травні 1919 року підняв заколот проти більшовиків.

Політика "воєнного комунізму" проголошена більшовиками в березні 1919 року спричинила серйозні конфлікти із селянськими ватажками отаманами. Навіть пробільшовицькі частини, не кажучи по тимчасових союзників — григор’євців та махновців, стали для більшовиків небезпечними.

Найбільшим антибільшовицьким заколотом у 1919 року вважається повстання Н. Григор’єва, яке створило для більшовиків дуже серйозні проблеми і остаточно поховали ідею світової революції.

Але у квітні 1919 року першим міг вибухнути полк Василя Боженка, що в купі з активізацією в околицях Києва загонів Зеленого та Струка могло загрожувати більшовикам втратою Києва та Волині.

А у випадку антибільшовицьких виступів Григор’єва на півдні України та Махна на Катеринославщині, Донбасі та Приазов’ї — навіть до цілковитої втрати контролю більшовиків над Україною.

Що ж відбулося у квітні 1919 року і як більшовикам вдалося уникнути катастрофи? Єдиним більшовицьким джерелом, у якому ледь згадується про цей конфлікт є книга В. Антонова-Овсієнка "Записки про громадянську війну".

Командувач Українського фронту В. Антонов–Овсієнко (в центрі)

Аналізуючи активізацію українського повстанського руху навколо Києва (куренівське повстання, прорив загонів отамана Зеленого до Києва, дезертирство гарнізону), командувач Українського фронту зазначив, що в розпал труднощів під Києвом він отримав шифровану телеграму від Миколи Щорса, який у свою чергу отримав її від Василя Боженка.

Боженко, "батько" таращанців, погрожував походом з фронту біля Новограда-Волинського на Київ, щоб помститися за свою вбиту дружину.

Антонов-Овсієнко з обуренням згадував: "достатньо було провокаторам натякнути командиру таращанців, що це вбивство організовано ЧК, щоб він загорівся бажанням розправитися з бойовим органом радянської влади… З великими труднощами нашим відповідальним товаришам (здається, Затонському) вдалося заспокоїти "разбушевавшегося "батько".

Про цей епізод згадав у своїй книжці "Маршали та генсеки" дослідник М. Зенькович. Він пише, що в тій ситуації начдив М. Щорс "виявив себе витриманим, стійким, холоднокровним командиром".

Для посилення своєї позиції М. Зенькович виправив в книзі прізвище "В. Затонський" на "М. Щорс". Рішучим у розмові з Боженком виглядає Щорс і в стрічці Олександра Довженка.

Насправді ситуація не виглядала такою простою, а М. Щорс настільки впевненим. А зусиль одного тільки Щорса було недостатньо аби врегулювати ситуацію.

Червоні козаки, 1923 рік. Фото: uk.wikipedia.org ч.3 -