Пробач, що догоріла....

Пробач, що догоріла
            квітом маку влітку,
Що не змогла пробачити собі.
Була тоді я щастя твого свідком,
А потонула у самотності й журбі

І колосом, мов жито, збагатила ниви
             твого життя,
Там, де мене нема.
Пішла за обрій тим туманом синьо-сивим,
            між забуття
У час, коли навік сама.

Пробач, вже догораю обрієм вечірнім
Відходить біль мій краєм світу.
Не буде небо вже твоє безхмарно-синім.
Не буде... Але я б хотіла жити...