Сумлiння в надра поховали...

Багато поглядів сумлінних та лукавих в день, Витрішщив очі вперлись розумом в пустеє... Де дух панує справжній, що омина сумління в ніч, Та опановує людськую гідність в серці й розум? Нема його, хіба що кладовищ тенета, Здіймуть свій мертвий галос до живих... Писав б для них, но їх не чують серця вуха, Що спини кожний тиждень знову гнуть, на нових яничар... Свовілля, з авантюризмом в авангарді здійма свої крила.. Реве "батіг", і вчять для пустощів юначей, Та рідний став кістляв язик, скрізь суржика лунає сморід, Де техногенні жернова, вже молодь труть і з хрустом мелють... Щоб з долі їх пожать жнива... Це все, як є - моя оселя... Колиска в пам`яті... хіба ж... це прагнули вітчизни діти, Мої діди, батьки, брати... що не щадили животи, Життя поклавши за час кращій, для їх онуків та синів... Як свині, загнані у хлів їх сподівання новим катом... Сумління в надра поховали... ті скиглють на бириш, мов світ... Немає вісника до віку, лише в землі моїх батьків, Лиш ненажерливих катів там зграї прагнуть панувати, Де вчора був вогонь святий, сьогодні стихлий до розплати... Де ж правда друже й брате мій?

© Copyright: Алексей Сикорский, 2006 Свидетельство о публикации №1604270302