"Даремно..."

Даремно я писав вірші,

Не тим, не тій, мабуть для себе,

Стискаючи папір в руці,

Я посміхаюсь ледве-ледве.

Кумедно, так я розумію,

Самоомана - друг невдах,

Сидіть в багні, ліпити мрію,

Чи в низ плювати, видершись на дах.

А що мені, куди подітись?

Де загубитись, щоб знайшла?

В кінці на чому зупинитись?

Одною крапкою, трьома?

Напевно, все це заздрість ночі,

Коли їй сумно чи болить,

Крізь неї здавна видивлялись зорі,

Та їй відомо, що без неї - світла, нам не оцінити…