Важливі замітки

про Никифора част. 3.

що йому запам'яталися, решта була ви­падковим набором літер.

Що було далі?

...Чим більше спостерігав Роман Турин за вуличним малярем, тим біль­ше дивувався. Винятковій інтуїції ху­дожника, вдало дібраним кольорам, майстерно збудованій композиції. А також сміливості, експресії, творчому переосмисленню дійсності. Але було й те, чого не висловиш словами, і воно так вабило, так затягувало в Никифоровий світ.

Вирішено. Це мають побачити у Львові його друзі, зрештою, це мають побачити всі. Лише пояснити, лише сказати на відкритті виставки, що це — інше мистецтво. І Никифора сприймуть, приймуть, полюблять. Втім, мо­же, продадуться роботи, і це хоч тро­хи підтримає матеріально митця. А потім — Париж. Це не консервативна Галичина, там одразу зрозуміють, яку перлину він відкрив.

І справді, того ж 1932 року після виставки у Львові Роман Турин привіз Никифорові картини у Париж, де мис­тецтвознавці гідно оцінили самобут­ньою художника. Там роботи експонувалися на вернісажі «Паризької Україн­ської групи» у галереї Леона Марселя.

Утверджен­ня Никифора у світі як само­бутнього мит­ця — третє, що зробив Ту­рин для Епіфана Дровняка. Спершу він по­турбувався про хліб насущний (і потім завжди матеріально підтримував художника), а також про дах над голо­вою. Турин за­безпечив Никифору харчування у пансі­онаті, знайшов йому скромне помешкання. Друге, що зро­бив — купив для вуличного маляра щонай­кращі фарби, пензлі, папір. Потім він сам неодноразово купував твори Никифора.

Роман Ту­рин ще й ви­разно «тик­нув пальцем» на Никифо­ра знайомим художни­кам та мистецтвознавцям. Так з'явили­ся перші пу­блікації у культурно-мистецьких часописах. Зрештою, львів'янин просто «заразив» багатьох митців і своїх дру­зів Никифором. На сьогодні ця «хво­роба» поширилася настільки, що про Никифора з Криниці написано ду­же багато книг, знято документаль­ні і навіть художні стрічки. У Крини­ці минулого року постав пам'ятник художнику. А цього року завдяки ме­ценатству німецького лемка Михай­ла Мартовича (лікаря і колекціоне­ра картин Никифора) і лептам львів­ських художників виріс чудовий пам'ятник в самому центрі Львова. Під час презентації у промовах ішло­ся про те, що Никифор таки, здаєть­ся, був і у Львові — на відкритті своєї виставки.

У Криниці у колишній віллі «Романівка» (Romanowka) понад десять років тому відкрито музей Епіфанія Дровняка. Окрім творів Никифора, тут пред­ставлені виразні, вражаючі фото ху­дожника за роботою чи просто на ву­лиці. У одній з вітрин експонуються особисті речі, валіза-етюдник, вбогі фарби і витерті пензлі митця.

Криниця і сьогодні дуже відомий курорт, а також розкішне місце для проведення всіляких семінарів та фо­румів. Але для багатьох вона прикмет­на саме тим, що там жив і творив ЕпіфанійДровняк

Як слава знайшла Никифора,

але не впіймала

Після другої світової війни Епіфаній Дровняк, як і всі лемки Польщі, був приречений на депортацію. Хто не виїхав в Україну, того пізніше виселили на північ або схід Польщі. Никифора серед них. Він тричі, хво­рий і голодний, пішки повертався у Криницю.

Наприкінці 1940-х в Польщі було вдруге «відкрито» Никифора. Експо­нувалися його роботи. Але все це за­вдяки ентузіазму польських художни­ків. Аж коли картини Никифора побу­вали у багатьох країнах світу і одер­жали дуже високу оцінку фахівців і публіки, коли до Никифора стали в чергу журналісти, на митця звернула увагу держава.

Тоді, в 1960-х роках, то вже був літ­ній виснажений чоловік. Слава не змі­нила Никифора. Єдине, що завдяки їй художнику виділили помешкання, на­дали все, що потрібно для життя. На­томість Никифор, що завжди спав на підлозі, продовжував так спати і у власній квартирі. До останніх своїх днів питався: «А де є маляр Турин? Чо­му не приходить?» А маляр Турин і да­лі жив у Львові — тобто вже за кордо­ном. Викладав у художній школі і тужив за своїм криницьким другом. Він (вже вкотре) зібрав своїх товаришів-художників та постановив зорганізу­вати виставку Никифора — у Львові і Києві.

На початку жовтня 1968 року в Ки­єві дійсно відкрилася така виставка. Вона мала величезний успіх. Але са­ме в час свого київського тріумфу (10 жовтня) Никифор покинув цей світ і відійшов у кращий. («Карпати. Туризм. Відпочинок.», № 5(11) жовтень-листопад 2006)

про Никифора част. 2.

Оскільки малий Епіфан спілкував­ся здебільшого із глухонімою мамою, то так і не навчився розмовляти як слід. Правда, пізніше, коли Роман Ту­рин потоваришував з Епіфаном Дров-няком, побачив, що, хоч той і неви­разно говорить, з ним цілком можна порозумітися.

Поступово у львівського художника вималювалася уся невесела картина життя Дровняка, або, як його здебільшого називали, Никифора. Поважні криничани вважали його, як тепер кажуть, бомжем, великим диваком (а про­стіше — трохи вар'ятом) і загалом недостойним уваги об'єктом. Курортни­ки, окрім того, мали Никифора за ціка­ву прикмету Криниці, — але не більше. Якщо вони і купували його малюнки, то лише з милосердя. Тим часом сам Епіфан уявляв собі, що він працює пе­редусім «на туристів», малюючи їм на пам'ятку краєвиди Криниці та інші чу­дові картини. А як було насправді?

Світ Никифора

Насправді Никифор малював не для курортників і навіть не для себе. Він малював, бо ніяк не міг не ма­лювати. Це було єдиною ціллю його життя і, зрештою, самим життям. Своє покликання усвідомив досить рано і ніколи від нього не відступав. За гріх вважав прожити день, нічого не на­малювавши. Тому щодня, у будь-яку погоду зі своїм убогим малярським причандаллям розкладався просто неба — чи перед Курортним будин­ком, чи біля Нових Мінеральних Ку­палень — і малював, малював, малю­вав... Але лише те, що, на його думку, було достойним зображення (взагалі Никифор дуже серйозно ставився до своєї праці, а себе вважав за серйоз­ного художника). Отже, найчастіше то були краєвиди, здебільшого з будинками або із залізницею, інтер'є­ри (військова комендатура, кухня у пансіонаті, костел, цісарський па­лац), автопортрети і навіть декілька актів (малюнків оголеного жіночого тіла), Зображаючи навколишню ре­альність, художник вносив необхід­ні, з його точки зору, доповнення та зміни. Власне тому багатоповерхові будівлі на Никифорових малюнках виглядають доволі сюрреалістично. Звідусюди стирчать величезні, як на дитячих малюнках, флюгери, шпилі та прапори, а з коминів іде дим, на­че з паровоза, що надає статичним об'єктам неабиякої динаміки.

Окрім архітектури, ще однією «ві­чною темою» була залізниця. Сіль­ські краєвиди із маленькою станцією і «патронташем» колії або великі місь­кі вокзали, Никифор любив залізни­цю у всіх проявах, не раз досить да­леко мандрував поїздом. Звичайно ж, зайцем.

Ключем до розуміння творчос­ті та самої особи художника є його дуже незвичайні автопортрети. Час­то стосовно того чи іншого митця застосовують фразу «він малює свій власний світ». Але ця банальна фраза дуже точно передає ситуацію з Никифором. Криницький маляр, зневаже­ний світом, відкинутий світом, зре­штою, відрізаний від світу неможли­вістю повноцінного спілкування, ма­лював собі свій, кращий світ. Тут він був господарем, він знав, як має бути — і сміливо виправляв не лише вули­ці, будинки, людей, а й... себе самого. Це була своєрідна компенсація за все, що не додала здібному хлопцеві жорстока доля. Никифор на автопортретах — це аж ніяк не жебрак. Це елегантно одяг­нутий пан, вчитель, священик, єпис­коп або й один із святих на іконі. Але найчастіше — художник в ошатному одязі, з «мистецьким» бантом замість краватки, в дорогому костюмі, паль­то, капелюсі... З етюдником в руці або коло мольберта. Одна з акварелей зображає бенкет художників, як йо­го собі уявляв лемківський Піросмані. Тут згадується один відомий фільм про грузинського митця. Головний герой стрічки усе життя мріяв збуду­вати собі дім на горі, де би збиралися художники, пили чай і говорили про мистецтво... Мабуть, Никифор мав та­ку ж нав'язливу візію. У залі, схожо­му на готичний костел чи замок, уро­чисто сидять за великим столом ху­дожники. У центрі — чоловік у єпис­копському одязі, перед ним — свічки та хрест. Скоріше всього, це ще один з автопортретів. Никифор закликав на гостину всіх художників, які радо прийняли запрошення свого колеги і брата.

Закінчивши малюнок, митець за­звичай і підписував його на лицевій сто­роні, а на звороті ставив печатку, що зображала самого художника. І щойно тоді вважав свою працю завершеною. Але найцікавіше, що наш герой був не­письменним, отож окрім окремих слів, що йому запам'яталися, решта була ви­падковим набором літер.

Про Никифора. част.1.

Казкова і реальна Никифорова Криниця

Дорогою до Кракова польської туристичної Мекки — український мандрівник може заїхати в містечко Криниця Малопольського воєводства. Це не лише відомий бальнеологічний та гірськолижний курорт. Про Криницю знають в усьому світі завдяки геніальному художнику-примітивісту Никифору, чий музей вартує відвідати кожному гостеві містечка. Адже життя митця, про яке розповідають тутешні експонати, не менш дивовижне, ніж його картини.

Наївність і геніальність — речі сумісні

Здається, ніхто, з наших художників не сягнув тої слави, яку за життя мав Никифор із Криниці. Лише в Парижі його акваре­лі виставлялися 14 разів і щоразу мали ве­личезний успіх. Напевне, найбільшим шо­ком це було для мешканців самої Криниці, їм важко було уявити цього жебрака, без­хатька, дивака, містечкове посміховисько як всесвітньо відомого художника.

Але ще і сьогодні багато людей не розу­міють і не сприймають примітивізму; або, як точніше кажуть, «наївного мистецтва». Тим часом Руссо, Піросмані, Генераліч, а також багато українців, як-от Марія Примаченко, вважаються видатними у своїй «номінації». Таїна притягальності «наївного мистецтва» у щирості, безпосередності, а то й дитячості митця-самоука, якому невідомий академізм, однаково, як і формалізм, байдужість, ци­нізм... Це однозначно мистецтво. Але — інак­ше. Одним з найвідоміших наївних малярів був власне Никифор (1895-1968 роки).

Зустріч у Криниці

Основне місце дії — містечко Крини­ця (Малопольське воєводство, повіт Новий Санч). Воно дуже схоже на інші прикарпат­ські містечка: Моршин, Трускавець або ж Яремче. Першу письмову згадку про це лем­ківське село маємо з 1547 року. І.вже тоді Криниця була відома своїми мінеральними джерелами. Хоч перший будиночок для охо­чих тут лікуватися спорудили у 1793 році, а перші купальні — ще через 14 років, бурхли­вий розвиток курорту7 почався щойно у дру­гій половині XIX століття. Цьому сприяли і і лагідний клімат, і мальовничі гірські краєвиди, і шалена реклама. Зрештою Крини­ця «роздвоюється» на лемківське (ду­же свідоме й культурне) Криницю-село і польське суто курортне Криницю-містечко.

Отож уявіть собі її у 30-ті роки XX століття. Вулицями прогулюється не­спішне курортне панство. Хто приїхав таки лікуватися, хто — з нудьги, хто — задля курортних романів. Скажімо, у тому ж таки 1939 році містечко від­відали 32 тисячі курортників. Але по­вернемося трохи назад, у рік 1932-й. Ось вулицею іде високий стрункий і красивий джентльмен. Яка постава! Які благородні манери! Просто-та­ки англійський аристократ. Це Роман Турин, адміністратор пансіонатів. «За сумісництвом» — ще й відомий львів­ський художник.

Те, що він побачив перед собою, немало здивувало пана Турина. На підмурівку сидів якийсь жебрак і ...ма­лював. Той чоловік виглядав наче на­вмисне дібраною яскравою проти­лежністю до високого джентльмена в елегантному костюмі. Вуличний ма­ляр був якраз невисоким, на собі мав справжнє лахміття. Увесь його вигляд свідчив про крайню упослідженість, жорстоку долю і щоденну боротьбу за кусень хліба. Таким же жалюгідним було і мистецьке спорядження незна­йомця: «недогризки» олівців, обгорт­ковий папір, найдешевші (і майже змальовані) акварельки...

Глянувши на малюнок жебрака, Роман Турин помітив те, чого дотепер ніхто не помічав: чоловік, що сидить перед ним, великий і самобутній ху­дожник. Власне він, Роман Турин, зго­дом відкрив світові Никифора, як Колумб — Америку.

Скоро адміністратор курорту ді­знався, що отой жебрак — син, певне, найнещаснішої в Криниці жінки Євдокії Дровняк. Ця глухоніма селян­ка не мала геть-таки нічого, зокрема і власного кута. Найчастіше перебива­лася тим, що мила у пансіонатах під­логу. А якщо не знаходила праці у Кри­ниці, мандрувала довколишніми села­ми. За собою завжди вела сина Епіфана. Хто був його батьком, досьогодні залишилося таємницею...

Оскільки малий Епіфан спілкував­ся здебільшого із глухонімою мамою, то так і не навчився 

стара моя стаття 2 частина

Зниклий край Отже, нарешті ви на фестивалі. Як і на всіх фольклорних імпрезах, побачите тут народні танці, почуєте пісні та вірші. Коли на небі спалахнуть зорі, а на ватряному полі заіскряться вогнища, почнеться молодіжна забава. Але танцювати підуть усі. Бо всі лемки тут чуються молодими. І — аж до ранку! Буде багато жартів та веселощів — у цьому лемки чимось нагадують габровців: не можуть вони жити без дотепного слова. Та на лемківських акціях завжди є хвилина мовчання, завжди поруч з радістю присутні сум, туга. І цим лемківські культурні акції відмінні від інших фольклорних свят. Щоби зрозуміти, у чому річ, треба зважити на те, що лемки дуже відрізняються від інших українських етнічних груп, також і від гірських сусідів — бойків та гуцулів. Відмінності у мові, культурі, ментальності такі суттєві, що це навіть давало привід деяким науковцям виокремлювати субетнос у самостійний народ, а то й помилково зараховувати до польських чи й словацьких етногруп. І ця «несхожість» часто спричинялася до непорозуміння, серйозних проблем.

Історія лемків — історія багатьох малих етнічних спільнот. Їх протягом століть утискали могутніші сусіди. Але сорокові роки ХХ століття взагалі заледве не поставили в житті цього етносу велику крапку. В 1944 році понад 200 тисяч лемків не просто депортували з рідної землі, а дрібками розкидали, розсіяли по всій Україні, щоб якнайшвидше асимілювати. У 1947 році польський уряд продовжив справу Сталіна, але вже на своїй території. Ще 140 тисяч лемків було розкидано (по дві родини на село) північним заходом Польщі. Чехословацький уряд вирішив учинити інакше: асимілювати лемків «на місцях», поступово перетворюючи їх на словаків, бо країна маленька — депортувати нікуди. Що ж, тут безвідмовно спрацював принцип «розділяй і владарюй». Саме геополітичне положення надто вже «міжкордонне»: 48 відсотків Лемківщини знаходиться в Польщі, 41 відсоток — у Словаччині й 11 відсотків — в Україні. Та сьогодні всі ці три частини об’єднуються для співпраці, збереженнязникаючої мови, культури, відновлення пам’яток історії, культури, архітектури. Творяться лемківські товариства, як-от Всеукраїнське товариство «Лемківщина», яке вже всьоме організувало фестиваль у Монастириську. Багато що відновити неможливо. Але лемківські ентузіасти збирають вцілілі крихти скарбів народної культури, фіксують, консервують все для прийдешніх поколінь. Тому лемківські культурні акції — не просто розвага, зустріч з давніми піснями чи обрядами. Наче казкове затонуле місто, що раз на рік піднімається із дна моря, Лемківщина — по суті, зниклий край — піднімається та постає в усій красі перед тими, хто хоче її пізнати. Назад у майбутнє

Є ще одна особливість лемківських свят. Це завжди (а може, й передусім) місце зустрічі. Концерт концертом, вистава виставою, пісні піснями, але головне — побачитися й поговорити з розкиданими по всіх усюдах односельцями, родичами, друзями та знайомими. Депортація розділила родини й села, і це особливо болісно діткнуло лемків, для яких спільнота, громада, гурт означає дуже багато. Лемки — землероби і мандрівники. Колись вони фірманили по всій Європі, потім їздили на заробітки за океан. Але водночас понад усе цінували малу батьківщину і завжди поверталися у свою сільську громаду, з якою були пов’язані міцною сув’яззю. Без неї себе не мислили. Дуже любили лемки приймати гостей, ходити в гості. Після повернення з будь-якої подорожі зазвичай у себе в хаті мандрівники влаштовували «прес-конференцію» для цілого села. Після «офіційної» інформації лемки — чудові оповідачі — поступово переходили до різних дотепів, історій та курйозів у стилі барона Мюнхгаузена. Любили спілкуватись, оповідати і слухати, особливо довгими зимовими вечорами. Такі зустрічі були важливим компонентом життя лемків. От і тепер вони, зустрівшись, не можуть наговоритися. Бо ж питають не лише про найближчих — питають співрозмовника, як маються (поіменно !) цілі села, роди й родини, численні знайомі по всьому світу. А ще на лемківських фестивалях всі легко знайомляться. І надовго. Скажімо, на найбільшому такому заході, фестивалі у Ждині (Польща), багато гостей не тільки перезнайомились, але й згодом одружилися...

Монастириськ не випадково став центром проведення фольклорного свята. Це одне з місць компактного проживання лемківських переселенців, а отже, і невеличкий центр лемківської культури. Гордість містечка — створений ентузіастами народний Музей лемківської культури і, звичайно, фестиваль, що збирає до 80 мистецьких гуртів та п’ять-сім тисяч (а цьогоріч було більше) глядачів. Притягальністю фестиваль завдячує й гарно дібраному місцю: похила лісова галявина так нагадує краєвиди Лемківщини.

Того, хто хоч раз побував на лемківському фольклорному святі, знову і знову буде тягнути на ці імпрези. Радимо поїхати чи на український «окраєць» Лемківщини, що на Закарпатті, чи ж далі у Західні Карпати — на північні схили, що у Польщі, або на південні, що у Словаччині. Не має значення, які двері ви відчините. Бо з якого боку б не увійшли — відкриєте для себе новий незвіданий світ, котрий, виявляється, існував так близько.

 

 

стара моя стаття 1 частина

Серцю близький Бескид Низький Часом навіть дивно, як багато всього ми знаємо. Знаємо, як правильно курити кальян, як танцювати танець живота, їсти паличками, драпірувати індійське сарі... Стільки цікавого можемо розповісти одне одному про бушменів, мексиканців, чукчів, папуасів. Значно важче доводиться, коли розмова заходить про те, що поряд. Наприклад, про Лемківщину. Що не кажіть, а про Китай ми знаємо значно більше. Але починати ніколи не пізно. Для початку можна податись у містечко Монастириськ, що на Тернопільщині. Там щороку у перші вихідні червня відбувається лемківський фольклорний фестиваль. Але не в самому місті, а на лісовій галявині, кілометри за два від райцентру. Спробуй вдати з себе лемка

Офіційна назва цього свята — Всеукраїнський фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини». Жодних посвідок а чи квитків для гостей не потрібно. Достатньо самого факту, що ви приїхали. Форма одягу — довільна, хоча добре приїхати у лемківському народному строї — це одразу підніме ваш статус в очах фестивального люду. Одяг варто готувати заздалегідь. Для дами: сорочка, плісирована в дрібну складку спідниця, приталена безрукавка з «пелюстками». Лемківська сорочка не так щедро прикрашена вишивкою, як народний одяг інших регіонів України. Увесь акцент робиться на елегантну жилетку, намисто, спідницю з нашитими барвистими стрічками і такий же фартух. Краса костюму по-справжньому відкривається в танці — жінка у цій спідниці перетворюється на барвисту дзиґу. Чоловічий костюм виготовити легше. Це сорочка, світлі штани й безрукавка. Якщо нема традиційної сорочки із застібкою ззаду, підійде і звичайна вишиванка. Лемки — справжні металісти: сукняні безрукавки густо всіяні заклепками. Коли ви одягнете народну ношу, зразу ж відчуєте себе іншою людиною. Трішечки стрункішою, гарнішою, витонченішою... (Разюча відмінність від перебування у тренувальному костюмі).

Щоб почуватися на фестивалі ще органічніше, варто вивчити хоч півдесятка лемківських слів. Скажімо, родак (земляк, співвітчизник), гушлі (скрипка), барз (дуже), лем (лише, тільки), гев (тут), фраірка (коханка), фрас (чорт). Але попереджаємо: говорити, як справжній лемко, зможете далеко не відразу. Бо ж треба постійно пам’ятати, що наголос завжди падає на передостанній склад від кінця слова, а також правильно вимовляти напівм’яке «л», тверде «ы» (окрім «і» та «и», тут є ще й «ы»). Тож, якби, не дай Боже, вам довелося між лемками шпигувати, то через акцент вас би тут же ж і розсекретили.

нотатки з конференції

Наукова конференція на Лемківщині (себто в Польщі). Автор Б, Гук, журналіст найбільшої україномовної польської газети "Наше слово" критично відгукується... зрештою, самі прочитайте, про що... http://www.facebook.com/note.php?note_id=151927244851741&id=100000002682287

про отця-агента

Публікація про притчу во язицех ---- отця Сидора, русинського діяча на Закарпатті. На мою думку, одне із завдань отця --- дискредитувати русинів, інше --- внести розбрат, заколот, нестабільність. Мені дуже шкода, що так є.http://www.umoloda.kiev.ua/number/1285/180/45461/

Про лемків --- стара публікація

Цю мою статтю пролемків було опубліковано у журналі „Terra Ukrainiana”.Журнал протягнув недовго, здається, вийшло лише два чи три номери. 

У 1904 р. ІванФранко писав про лемків: “Ця стійка історично і етнографічно група досізалишається загадкою. Повне дослідження її території є настійною вимогоюетнографічної науки…”. Проминулі сто років нічого не змінили в цих словах. Найзахіднішаукраїнська етногрупа – лемки – і далі залишається загадкою. Пересічнийукраїнець часто нічогісінько не знає про лемків, тим більше не може показати намапі обриси Лемківщини. Щонайбільше пригадає з шкільного підручника, що лемки,як і бойки та гуцули – мешканці Карпат.

Причин, щотак мало знаємо про лемків, є декілька. Перша – географічна: Лемківщиназнаходиться на околиці українського материка. Друга  – історична. Територія Лемківщини ніколи повністю не належала ані до Київської Русі,ні до Галицько-Волинського князівства, зрештою і сьогодні в межах сучасноїУкраїнської держави є лиш окрайчик Лемківщини (захід Закарпатської області).Третя причина – ідеологічна. Радянська ідеологія спрямовувала до тотальноїасиміляції і народи, і етногрупи. “Гомо сов’єтікус” не мав занадто цікавитисьнаціональними питаннями. А “лемківське питання” тоді взагалі ніколи широко невисвітлювалось, бо мало свої “темні сторінки”; про які мова піде далі.

Тому сьогодні спостерігаємо таке щирезацікавлення Лемківщиною, а особливо лемківською культурою.

Познайомимось і ми ближче з цією своєрідною етногрупою.

Які вони, лемки?

Ось як відповів на це запитання ЮліянТарнович у книзі “ілюстрована історія Лемківщиин”, що вийшла у Львівськомувидавництві “На сторожі” у 1936 р.: “Ростом лемко стрункий, кремезної будови,добре розвинений та сильний. Він круглоголовий, його очі і волосся здебільшоготемні; хоч у деяких селах (…) переважають ясноволосі типи та синьоокі. Жінкистрункі, веселі, мрійливої, деколи, вдачі, гарні, здорові і напрочудпрацьовиті. Переважають красуні чорноброві, кучеряві, зі смаглявим личком(Великий Вислік), синьоокі-білолиці біля Риманова, русяві на Дуклянщині.

Лемко до всього здібний, зрозуміло, доброго:що очі бачать – руки роблять; він підприємливий, хвацький та чесний. В бідірятують себе взаємно, помагають собі, поважають і шанують себе та своюокремість.

Вдача лемка загартована, тверда, рішуча тастатечно-розважна. Лемко любить довго терпіти, але біда тому, хто його утискавби; не дарує ні п’яді землі; він зрісся з горами, полюбив їх, як рідну матір,дорожить ними. Тут і його світ.”

                           Звідки це ім’я?

Лемки ніколи… не були лемками. Як і всіукраїнці колись, лемки називали себе русинами. І тим не відрізнялись від іншихгаличан, що і на початку ХХ ст. користувалися словом “русин”. Не буду повторювати загальновідому історію, як росіянивкрали в українців їхнє ім’я – і слово “Русь” стосувалось вже чомусь лишеМосковщини. Скажу лише, що слово “русин” зіграло з лемком поганий жарт.Російські агітатори, послані у лемківські села, активно переконувалинеосвічених селян, що вони – росіяни, і найкраще їм буде під російськимсамодержавцем.

Зрештою, по всій Галичині перед світовоювійною поширювався москвофільський рух, з’являлись все нові й нові товаристваім. Качковського. Австрійська влада жорстоко покарала задурених селян: багато зних були “за симпатії до росіян” відправлені у концтабір Талергоф, цілі селабули вивезені під час війни в Австрію. Ці люди не лише не знали жодногоросійського слова, але навіть суто географічно неясно уявляли собі, що такеРосія і де вона знаходиться…

Варто сказати, що й інші навколишні народи врізний час зачисляли лемків “до своїх” та вели кампанію за онімечення,пословачення, ополячення лемків.

Щодо самого слова “лемко”, це, властиво,прізвисько. Воно означає – “той, хто вживає слово “лем”. “Лем” – це “лише”,“тільки”. Не дивно, що лемки ніколи так себе не називали, а то і ображалися натаке прізвисько. Але тепер довелось змиритися…

А як говорять лемки?

Так, що їх не зразу зрозуміють навітькарпатські сусіди – бойки, гуцули, – не кажучи вже про українцівНаддніпрянщини. Справа тут передусім у наголошенні слів: у лемків наголосзавжди падає на передостанній склад, змінючи знайомі слова до невпізнаності. Незразу здогадуєшся, що таке дерево, молоко.

Відрізняється не лише мелодія, але ізвучання лемківського діалекту. Лемки не мають звуку “ї”, що є родзинкоюукраїнської мови, а також апострофа. Натомість зберегли ознаки праукраїнськоїмови, зокрема і т.з. “тверде “и” – на письмі воно позначається літерою “ы”,твердий знак.  Мова лемківська збереглачимало архаїзмів, а також більш давні граматичні форми. Вона значнопоступається в милозвучності літературній українській мові, але має зате цікавуінтонацію завдяки сталому наголосу. Він і задає оригінальний ритм лемківськимпісням. Сказати, що лемківські пісні гарні – це нічого не сказати. Тому я кращепромовчу. А скажу, що слухаю лише пісні у автентичному звучанні. Обробкимелодії і обробки тексту (з наближенням до літературної мови) абсолютноруйнують чар лемківської пісні. Хто ж чув автентичний спів – не забуде йогоніколи.

Де живуть лемки?

Двісті, триста, п’ятсот років тому було бдуже легко відповісти на це запитання: лемки живуть у Карпатах, по обох схилахСхідних Бескидів, між річками Сяном і Попрадом, на захід від річки Уж. Сьогодніна землях Лемківщини проживає лише частина лемків. Перша добре відома намеміграція – це виїзд лемків у сер. 18 ст. до місцевості Бачка (Воєводіна). Звісімдесятих років 19 ст. лемки масово виїжджають на заробітки у США, Канаду, країниЛатинської Америки.

Але ці міграційні рухи, як і всі попереднівійни та лихоліття не змінили самої Лемківщини. Лише в середині 20 століттялемкам було завдано нищівного удару, після якого Лемківщина повністю вже невідновилася. Лемків з території Польщі (біля 200 тисяч) було насильнодепортовано у Радянську Україну у 1944-1947 роках. Тих 140 тисяч, щозалишились, у 1947 р. було депортовано і розсіяно по дві родини на село попівночі та заході Польщі (сумнозвісна акція “Вісла”). На території Чехословаччинипісля ІІ світової війни асиміляція лемків здійснювалась м’якшими, але не меншпідступники методами: тихо, поступово, але невпинно.

Де живуть лемки сьогодні?Звичайно, на Лемківщині: небагато – на південному сході Польщі, більше – напівнічному сході Словаччини,  в Україні –на Закарпатті. Окрім того, поза Лемківщиною: по всій Україні від Львова доДонецька, на північному заході Польщі, розсіяні по країнах західної Європи, пообох Америках.

Але можна інакше поставити питання. Де живутьсьогодні лемки? Справжні лемки, які не піддалисьасиміляції… Мені важко відповісти на це запитання. Справжніх лемків, які й даліговорять по-лемківськи, тримаються лемківських звичаїв, залишилось надзвичайномало. Принаймні депортовані в Україну лемки асимільовані радянським режимомдуже сильно. А жаль…

                   Краса Лемківщини…

В чому вона? Передусім – у красі природи. Ценадзвичайно мальовничі краєвиди передгір’я, плавні обриси невисоких гір. Цянеродюча, кам’яниста земля виганяла своїх убогих синів на заробітки за океан,бо ніяк не могла їх прогодувавати. Але яка ж вона гарна! Це твердять усітуристи, що побували на Лемківщині.

Гармонійно пов’язана з краєвидом народнадерев’яна архітектура: довгі й високі хати та стрункі, вигадливої форми, храми.Лемківська хата (“хижа”) – дуже давнє житло. Під одним дахом тут знаходились ісаме житло, і всі господарські будівлі. Ці хати часто смугасті – щілини міжколодами замазані глиною і побілені.

Краса Лемківщини – в пісні, у танці, внародному одязі. Народна ноша гарно оздоблена вишивкою, шнурками, металевимиґудзиками. Дуже оригінальне лемківське дорожнє пальто – чуганя. Воно носитьсялише наопашки, зашиті знизу рукави виконують функцію кишень. Велетенськийвідкладний комір, що звисає на спину, має дуже довгі тороки – “свічки”. Унегоду цей комір стає капюшоном; його накидають на голову, зав’язуючи торочки.Кольори народного одягу завжди стримані, переважає коричневе, синє, біле сукно;декору небагато, все в міру.

З народного мистецтва скажу лише про двіречі: скульптуру та писанки. Хоч всім відомі лемківські прекрасні ікони, талемки більше мають хист до скульптури, аніж до малярства.

Тут було розвинуте каменярство – виробництвомлинових коліс, коліс до маленьких домашніх жорен, а також мистецьких речей:хрестів, придорожніх фігур. У Музеї лемківської культури в с.Зиндранова(Дуклянщина, Польща) є прегарна статуя Марії з маленьким Ісусом, витесана зкаменю народним майстром. Також було розвинуте й сніцарство. Воно й не дивно,адже дерево було найдоступнішим матеріалом, а мальовнича природа давала стількиідей та натхнення…

Щодо писанок, то їм годі сперечатись ізгуцульськими шедеврами, але мають і свою красу. Візерунок складається звигадково розкиданих по яйці крапок та ком. Рисунок найчастіше білий наоднорідному фоні, але є і писанки в кілька кольорів. Хто зна, чи не ті писанки  вночі снились на американській землі лемківському емігранту Андрію Вархолі, що вдень малював консервовані супи, пиво, обличчя Мерилін Монро і називав себе  Енді Варголом…