стара моя стаття 2 частина

Історія лемків — історія багатьох малих етнічних спільнот. Їх протягом століть утискали могутніші сусіди. Але сорокові роки ХХ століття взагалі заледве не поставили в житті цього етносу велику крапку. В 1944 році понад 200 тисяч лемків не просто депортували з рідної землі, а дрібками розкидали, розсіяли по всій Україні, щоб якнайшвидше асимілювати. У 1947 році польський уряд продовжив справу Сталіна, але вже на своїй території. Ще 140 тисяч лемків було розкидано (по дві родини на село) північним заходом Польщі. Чехословацький уряд вирішив учинити інакше: асимілювати лемків «на місцях», поступово перетворюючи їх на словаків, бо країна маленька — депортувати нікуди. Що ж, тут безвідмовно спрацював принцип «розділяй і владарюй». Саме геополітичне положення надто вже «міжкордонне»: 48 відсотків Лемківщини знаходиться в Польщі, 41 відсоток — у Словаччині й 11 відсотків — в Україні. Та сьогодні всі ці три частини об’єднуються для співпраці, збереженнязникаючої мови, культури, відновлення пам’яток історії, культури, архітектури. Творяться лемківські товариства, як-от Всеукраїнське товариство «Лемківщина», яке вже всьоме організувало фестиваль у Монастириську. Багато що відновити неможливо. Але лемківські ентузіасти збирають вцілілі крихти скарбів народної культури, фіксують, консервують все для прийдешніх поколінь. Тому лемківські культурні акції — не просто розвага, зустріч з давніми піснями чи обрядами. Наче казкове затонуле місто, що раз на рік піднімається із дна моря, Лемківщина — по суті, зниклий край — піднімається та постає в усій красі перед тими, хто хоче її пізнати. Назад у майбутнє

Є ще одна особливість лемківських свят. Це завжди (а може, й передусім) місце зустрічі. Концерт концертом, вистава виставою, пісні піснями, але головне — побачитися й поговорити з розкиданими по всіх усюдах односельцями, родичами, друзями та знайомими. Депортація розділила родини й села, і це особливо болісно діткнуло лемків, для яких спільнота, громада, гурт означає дуже багато. Лемки — землероби і мандрівники. Колись вони фірманили по всій Європі, потім їздили на заробітки за океан. Але водночас понад усе цінували малу батьківщину і завжди поверталися у свою сільську громаду, з якою були пов’язані міцною сув’яззю. Без неї себе не мислили. Дуже любили лемки приймати гостей, ходити в гості. Після повернення з будь-якої подорожі зазвичай у себе в хаті мандрівники влаштовували «прес-конференцію» для цілого села. Після «офіційної» інформації лемки — чудові оповідачі — поступово переходили до різних дотепів, історій та курйозів у стилі барона Мюнхгаузена. Любили спілкуватись, оповідати і слухати, особливо довгими зимовими вечорами. Такі зустрічі були важливим компонентом життя лемків. От і тепер вони, зустрівшись, не можуть наговоритися. Бо ж питають не лише про найближчих — питають співрозмовника, як маються (поіменно !) цілі села, роди й родини, численні знайомі по всьому світу. А ще на лемківських фестивалях всі легко знайомляться. І надовго. Скажімо, на найбільшому такому заході, фестивалі у Ждині (Польща), багато гостей не тільки перезнайомились, але й згодом одружилися...

Монастириськ не випадково став центром проведення фольклорного свята. Це одне з місць компактного проживання лемківських переселенців, а отже, і невеличкий центр лемківської культури. Гордість містечка — створений ентузіастами народний Музей лемківської культури і, звичайно, фестиваль, що збирає до 80 мистецьких гуртів та п’ять-сім тисяч (а цьогоріч було більше) глядачів. Притягальністю фестиваль завдячує й гарно дібраному місцю: похила лісова галявина так нагадує краєвиди Лемківщини.

Того, хто хоч раз побував на лемківському фольклорному святі, знову і знову буде тягнути на ці імпрези. Радимо поїхати чи на український «окраєць» Лемківщини, що на Закарпатті, чи ж далі у Західні Карпати — на північні схили, що у Польщі, або на південні, що у Словаччині. Не має значення, які двері ви відчините. Бо з якого боку б не увійшли — відкриєте для себе новий незвіданий світ, котрий, виявляється, існував так близько.