Адже наявність кількох державних мов – неефективний інструмент у вирішенні мовних і національних проблем. Країни з двома або більше офіційними чи державними мовами у розвинутих країнах Європи – не правило, а виняток. Природа запровадження більше, ніж однієї, державної (офіційної) мови пов’язана з колоніальним минулим або межовим статусом держави, коли вона включає до свого складу частини територій сусідніх одномовних держав.

Бельгія на межі розпаду

На сьогодні в Бельгії проживає більше 11 млн мешканців, з яких близько 58% - фламандці і 40% - валони. За Конституцією, Бельгія є конфедеративною державою, яка поділяється на 3 адміністративні регіони (Фламандський, Валонський, регіон Брюссель) та три мовні (лінгвістичні) співтовариства – фламандське, французьке, німецькомовне. Німецькомовна частина бельгійців є малочисельною (70 тис.) і проживає лише на території валлонської провінції Льєж. Особливий конституційний статус німецької меншини визначений зобов’язаннями, взятими на себе бельгійською короною при отриманні «Східних кантонів». Насправді, Бельгія – скоріше не тримовна, а країна з двома великими одномовними частинами – фламандською і валлонською. Для забезпечення мовно-національних прав створено спеціальні органи – Ради співтовариств, які поширюють свою компетенцію на відповідних територіях у таких питаннях: культури, освіти, навчання в закладах освіти, які створюються або дотуються публічними органами, адміністративних питань. З питань власної компетенції Ради співтовариств видають декрети, які мають силу закону.

Сегрегація Бельгії на дві великі одномовні частини все частіше ставить питання про логіку існування Бельгії як держави. Тим більше, що фламандці не задоволені бюджетною системою Бельгії, яка перерозподіляє на користь Валлонії значну частину податкових надходжень Фландрії. Характерно, що на останніх парламентських виборах відносну перемогу у Фландрії отримали представники партії «Фламандський інтерес», яка виступає за створення незалежної фламандської держави. 

Державна тримовність у Бельгії не усунула конфліктності у забезпеченні мовних прав бельгійців у «змішаних» валонсько-фламандських масивах – у Брюсельському регіоні. Власне мовні і національні проблеми в Брюсельському регіонів і стали однією з важливих причин затяжної політичної кризи, яка триває з 2007 року. Складовою політичної кризи стала найбільша у новітній світовій історії урядова криза, яка тривала 541 день. Лише 5 грудня 2011 року у Бельгії було сформовано коаліційний уряд. Мовні проблеми є ключовими у формуванні конфліктності у бельгійському суспільстві. Зокрема, це стосується давньої суперечки щодо виборчого округу Брюсель-Хале-Вільворд, який дає можливість франкофонам перемагати на виборах до органів самоврядування в муніципалітетах Фламандського Брабанту, а відповідно - використовувати у діловодстві французьку мову. Фламандці наполягають на виділенні з округу фламандськомовних територій і прилучення до виборчого фламандського округу. У свою чергу валони готові йти на цю поступку лише у випадку, якщо буде створено коридор «Брюсель-Валонія», який перетворить Брюсель з франкомовного анклаву в Фландрії в складову частину Валонії.

Наслідком мовних конфліктів у Бельгії стали такі перверсивні форми протистояння, як протидія у реалізації цивільних прав громадян. Зокрема, минулого 2010 року окремі бельгійські ЗМІ повідомили, що в фламандському Брабанті окремі мери громад перешкоджають франкофонам купувати на території громад об’єкти нерухомості. З цього приводу до Єврокомісії було подано дві скарги.

Швейцарія: об'єднання кантонів

Серед держав з кількома державними мовами особливо варто виділити Швейцарську конфедерацію. Як і Бельгія, Швейцарія на сьогодні представляє собою сукупність одномовних кантонів. З 26 кантонів і напівкантонів – 19 німецькомовні, 6 – франкомовні, 1 – італомовний. До компетенції кантоніальної влади віднесено дуже широке коло повноважень, у тому числі в частині визначення мови діловодства в кантоні, мови освіти тощо. Це означає, що на державному рівні двомовність проявляється лише у спілкуванні громадян з органами державної влади (в Україні і без державного статусу такі права має російська мова – відповідно до законів України «Про звернення громадян», «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації») У той самий час, скажімо, у німецькомовному кантоні спілкування з кантоніальною владою – виключно німецькою.

Двомовна модель в окремо взятому кантоні Швейцарії не виправдала себе, оскільки привела до загострення національних та мовних конфліктів. Зокрема, йдеться про кантон Берн, який до 70-х років ХХ століття включав в себе німецькомовні та франкомовні масиви. Це спричинило потужний сепаратистський руху у франкомовній і католицькій історичній провінції Юра, результатом чого стало створення окремого франкомовного кантону Юра, який сьогодні нараховує 70 тисяч населення.

Тому, коли говорять, що Швейцарія має кілька державних мов, це, насправді, не зовсім так. Де- факто вона є конфедерацією одномовних кантонів, що не підходить Україні хоча б з тієї причини, що у нас спостерігається співіснування носіїв української та російської у різних пропорціях, однак в середині більшості регіонів.

Ірландія: реконструкція втраченої мови

Класичною двомовною державою постімперського розливу можна назвати Ірландію. Ірландія є майже одно національною державою, 95% населення – представники титульної нації. Але країна протягом століть зазнавала серйозного асиміляційного впливу з боку Великої Британії, що привело до скорочення вживання ірландської мови. Тому, попри панування в Ірландії англійської мови, на державному рівні робляться значні зусилля для відродження ірландської мови. Саме у цьому контексті треба розглядати надання ірландській мові державного статусу, при тому, що ірландська мова як рідна визнається лише третина ірландців (мовою повсякденного вжитку є лише для більш як 70 тисяч з 4,5 млн. ірландців).

Виходячи з загальних критеріїв, ірландська мова як державна часто не має навіть таких прав як російська в Україні (хоча формально, остання не є державною). На сьогодні ірландська мова є обов’язковою для вивчення лише у початковій школі, як предмет вивчається у середній школі, але мовою вищої школи є англійська. Мовою діловодства органів публічної влади є англійська. Лише у 2005 році було запроваджено комунікацію органів публічної влади з громадянами не лише англійською, а й ірландською мовами. 

Фінляндія: на шляху до одномовності

Двомовною країною, де мовні проблеми не приводять до відцентрових чи інших конфліктних процесів, є Фінляндія. Згідно з Конституцією держави, національними мовами Фінляндії є фінська і шведська.

Історія шведсько-фінської двомовності у Фінляндії має давню історію і міжнародні зобов’язання. Зокрема, після Першої світової війни, у час загострення фінно-шведських відносин навколо Аландських островів, Фінляндія в обмін на острови взяла на себе перед Лігою націй зобов’язання щодо забезпечення прав мешканців шведськомовних Аландських островів та шведів у Фінляндії. І сьогодні Фінляндія включає в себе, фактично, виключно шведськомовний регіон – Аландські острови, чисельність якого всього 26 тисяч. Попри конституційні гарантії забезпечення мовних прав шведськомовного населення, насправді, є перебільшенням вважати статус шведської мови в Фінляндії як повноцінно державної. Згідно з Законом про мови, який був прийнятий у 2003 році і набрав чинності з 1 січня 2004 року (цей закон скасував закон  від 1 червня 1922 року) базовою одиницею мовного поділу є муніципалітет. При тому, зазначимо, Фінляндія є однією з найбільш децентралізованих держав Європи, тобто основний масив повноважень на місцевому (регіональному) рівні покладається саме на муніципалітети.  На 2012 рік в Фінляндії 21 двомовний муніципалітет з фінською більшістю, 23 двомовних муніципалітети з шведською більшістю, 3 одномовні шведські муніципалітети та 399 одномовних фінських муніципалітети.

Одномовність муніципалітету означає ведення діловодства, у тому числі комунікації між членами громад і муніципалітетом лише однією мовою. Скажімо, якщо муніципалітет фінський одномовний, то звертатися до посадової особи можна лише фінською мовою. Для порівняння: в де-юре одномовній Україні кожен громадянин не лише може звертатися до органу місцевого самоврядування українською чи російською мовою, а й отримувати відповідь цією ж мовою. Навіть, в частині діловодства органів державної влади двомовність не завжди застосовується – це залежить від того, на які муніципалітети поширюється юрисдикція органу державної влади.

Варто зазначити, що чисельність шведськомовних різко скоротилася: з 28-30% шведомовних, то на сьогодні лише 5,4%. Очевидно, що у скорому часі Фінляндія може втратити статус двомовної держави, оскільки витрати держави на двомовність є занадто високими. Тим більше, в умовах, коли англійською мовою у Фінляндії володіє значно більше осіб, аніж шведською.

http://tyzhden.ua/Politics/51230

26 декабря 1989 года я купил в газетном киоске пришедший последней почтой из Бухареста номер румынской газеты «Скынтейя», главного издания Румынии, чья первая полоса была украшена орденами и привычным призывам к пролетариям всех стран соединяться.

Фото: www.istpravda.com.ua

Чаушеску приветствует делегатов XIV-го съезда Компартии. Рядом - первый вице-премьер-министр Румынии Елена Чаушеску

Номер был как номер: обращение президента Румынии и генерального секретаря компартии товарища Николае Чаушеску к трудящимся страны, сообщение о возвращении президента из Ирана – на аэродроме его встречала первый вице-премьер и член политисполкома ЦК Румынской компартии товарищ Елена Чаушеску, статьи о тружениках тяжелой промышленности и нелегком труде крестьян... Парадокс состоял в том, что международная почта тогда ходила долго. Пачку «Скынтейи» отправили из Бухареста 21 декабря. А уже 22 Николае и Елена Чаушеску бежали из восставшей столицы и вскоре были расстреляны.

«Скынтейя» больше никогда не выходила – это был ее последний номер в истории. И румынские газеты тоже больше никогда к нам не приходили - это была последняя бандероль.

Вспоминаю об этом просто для того, чтобы задаться вопросом: а вот если бы 20 декабря, когда сотрудники главной румынской газеты работали над очередным номером, им бы сказали что все кончено, что не будет больше ни их издания, ни компартии, ни Чаушеску, а президентом страны уже через несколько дней станет давно ими забытый Ион Илиеску, в последние годы живший чуть ли не под домашним арестом – они бы поверили? Да никогда в жизни! Да, они, конечно, выходили на улицы Бухареста, они видели, что люди живут все хуже и хуже и раздражение против властей нарастает. Но они совершенно не верили в способность этих людей к массовому протесту, к сопротивлению репрессивно-пропагандистской машине. И, кроме того, они были убеждены, что президент республики обязательно найдет выход из сложившейся ситуации. Николае Чаушеску – нужно отдать ему должное – действительно был опытным, жестким, хитрым и маневренным политиком. Но к моменту своей гибели он окончательно перестал ориентироваться в том, что происходит вокруг него.

Когда находишься в неуправляемой машине, стремительно несущейся к пропасти, конечно же, очень хочешь верить в лучшее. В то, что на самом деле машиной управляют – ну не могут же не управлять, водитель же за рулем! В то, что впереди не пропасть, а светлое будущее. В то, что вся твоя жизнь не может пройти в этой задрипанной машине без тормозов – это просто несправедливо! И эта вера в лучшее мешает трезво оценить ту ситуацию, в которой мы оказались в результате двухлетнего пребывания у власти президента Виктора Януковича и его окружения.

Предвижу, что сейчас часть читателей возмущенно пожимает плечами: зачем сваливать всю вину на Януковича? Разве при Ющенко было лучше?

А Кучма? Разве это государство значительно видоизменилось за последние два года? Мы и раньше сидели в этой неуправляемой машине, только водители менялись.

Но это не так. Ющенко был очень плохим – слабым, самовлюбленным и непоследовательным – президентом олигархического государства, изображающего из себя новую демократию. Кучма был весьма неплохим строителем этого самого олигархического государства. Но между олигархическим государством и криминализированным режимом есть одно большое отличие. Олигархическое государство может эволюционировать – в сторону демократии или диктатуры. Криминальный режим может только погибнуть.

Фото: Макс Левин

Свидетелями чего мы все являлись все предыдущие годы? Очевидно, обогащения власть предержащих – но при этом и выработкой баланса сил, для чего просто необходимы государственные институты, пусть даже и декоративные. И свидетелями чего мы являемся последнее время? А того, как люди наверху просто тупо набивают карманы всем, что плохо и хорошо лежит, время от времени оглядываясь по сторонам и нашептывая тем, кто приближается к ним на близкое расстояние, что скоро все кончится и нужно успеть затовариться.

Конечно, среди них тоже встречаются безумцы, верящие, что так может продолжаться вечно, хитрецы, считающие, что они выплывут в мутных водах потопа и просто прожженные конъюнктурщики, уверенные, что это и есть государственное управление. Но главный мотив все же один – гибнут за металл!

Никакого баланса сил, никакого сохранения лица, никаких политических успехов ни на каких направлениях, никакого понимания, как выходить из экономического тупика – ничего, ничего, совсем ничего! Предпринимаются какие-то унылые бессмысленные действия, не имеющие под собой никакого разумного расчета, никакой реальной цели.

Ну вот только эта неделя: протокольная поездка президента в Москву – хотя ясно, что никакими поездками уже не изменить того отношения, которое выработалось в результате его двухлетнего презрительного игнорирования реалий сотрудничества с Путиным.

И провокационный срыв встречи украинских религиозных деятелей с европейскими лидерами – хотя ясно, что это только усиливает брюссельское раздражение. А теперь посмотрим, что на самом деле интересует общество, какие темы вызывают всплески гнева. Даже не пенсии, не зарплаты, не налоги. Николаев!

И при этом люди как-то инстинктивно уверены, что на такие действия способны только «они», люди, хоть как-то причастные к власти, хотя ясно, что насильники и убийцы находятся отнюдь не только в «Молодых регионах», и Лозинский был членом фракции БЮТ – но вот об этом еще через несколько месяцев забудут навсегда.

Это и есть симптомы назревания ненависти на фоне полной неуправляемости. То, что вся политическая элита – от власти до оппозиции – продолжает играть по старым правилам – еще раз показывает, насколько далеки все эти люди от реальности. «Регионалы» озабочены тем, чтобы сохранить большинство в парламенте, оппозиционеры – о том, как бы добиться единства.

Фото: Макс Левин

Друзья мои, в 1989 году Румынская компартия имела 100 процентов мест в парламенте страны. И вообще во всех авторитарных странах «партия власти», как правило, имеет большинство, а оппозиция маргинальна. Но значение это имеет только в эффективном государстве. Может ли авторитарное государство быть эффективным? К сожалению для приверженцев демократии – какое-то время может. Только к криминальным режимам «семейного типа» это не относится.

Румынский режим – в отличие от режимов других соцстран – погиб вместе со своим лидером именно потому, что Чаушеску преобразовал классическую авторитарную страну, доставшуюся ему в наследство от первого лидера румынских коммунистов Георге Георгиу-Дежа, в семейное предприятие, в котором не было места государственным институтам, даже декоративным.

Последний президент социалистической Чехословакии Густав Гусак, причастный к советской оккупации страны, досидел до конца своего мандата – и потом тот же коммунистический парламент избрал его преемником – да-да, Вацлава Гавела. Польские коммунисты, еще недавно вводившие военное положение в стране, провели круглый стол с оппозиционерами из «Солидарности» и, по сути, разделили с ними власть – что дало самым реалистичным из них возможность перегрупироваться и вернуться к власти уже на демократических выборах. Чаушеску с женой погибли, партию запретили, парламент распустили, даже «Скынтейю» – и ту закрыли. Но могло ли быть иначе?

Именно поэтому я никогда не отвечаю на предложения спрогнозировать украинское будущее. Я не знаю, что на дне пропасти – и никто не знает. Но в отличие от журналистов бухарестской партийной газеты я, по крайней мере, видел крушение их мира – мира, оставшегося только на страницах последнего номера «Скынтейи» и казавшегося его жителям прочным, незыблемым и бесконечным в своей безысходности.

Источник: <a href="http://lb.ua/news/2012/03/23/142454_poslednyaya_banderol.html">http://lb.ua/news/2012/03/23/142454_poslednyaya_banderol.html&lt;/a>