Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу. /37/

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала...

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

Бридня!.. А й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому Господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим.

Людей і [Бога] не прокляв!

                                                               Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..

Ой чий то Кінь стоїть
Що Сива Гривонька
Сподобалась мені
Сподобалась мені
Тая Дівчинонька

Не так та Дівчина
Як Біле Личенько
Подай же Дівчино
Подай же Гарная
На Коня Рученьку

З Новим роком, браття милі,
В новім щастю, в новій силі
Радісно вітаю вас
І бажаю, щоб в здоров”ю,
В мирі, з братньою любов”ю,
Відтепер ішов нам час.
Щирій праці Бог поможе!
Дай вам Боже все, що гоже!

"Ой ти, дiвчино, зарученая,
Чого ж ти ходиш засмученая?"
"Ой ходжу, ходжу засмученая,
Що не за тебе зарученая!"

Ой куме, куме, добра горілка: Випиймо, куме, ще з понеділка. Складімось, куме, грошей по сорок, Випиймо, куме, ще у вівторок. Добра горілка, краща від меду, Випиймо, куме, ще й у середу. Продаймо, куме, миски та ложки, Випиймо, куме, ще й у четвер трошки. Продаймо, куме, рябу телицю, Випиймо, куме, ще й у п'ятницю. Покиньмо, куме, всяку роботу, Випиймо, куме, ще й у суботу. Облишмо, куме, всяку надію, Випиймо, куме, ще й у неділю.   Ой на могилі під горою Цвіте нев'янучий щебрець, Ні не забути нам героїв З витягу молодих сердець, А шлях до правди не гладенький І спомин мов сльоза скупа - За рідний край, за рідну неньку Вмирали воїни УПА. На Ивана, на купала Красна девица гадала Гд е мой милый ненаглядный Где ты лада моя Пили горілку, пили наливку, ще й мед будемо пити Їхав чумак та у Крим за сіллю Та став воли попасати; Ой косе сіно молодий хазяїн Та став косу заправляти. «Помагай біг, молодий хазяїн, Гей, нащо ж ти сіно косиш?» «Ой як прийде зима — лютая година, То худоба їсти схоче». Ой сидить собі молодий хазяїн Та у сопілочку грає, А той бідний чумак з своїми волами В чужім краю пропадає. Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная! Видно, хоч голки збирай. Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай. Сядемо вкупочцi тут пiд калиною — I над панами я пан! Глянь, моя рибонько, — срiбною хвилею Стелеться полем туман. Вітер віє, вітер віє; Серце тужить, серце мліє... Вітер віє, не вертає,      | Серце з жалю завмирає.    Ой, дівчина жито жала, На битий шлях поглядала. Битим шляхом козаки йдуть, З - під милого коня ведуть.   Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна:  Надія вернутись ще раз на Вкраїну,  Поглянути ще раз на рідну країну,  Поглянути ще раз на синій Дніпро, –  Там жити чи вмерти, мені все одно;  Поглянути ще раз на степ, могилки,  Востаннє згадати палкії гадки…  Ні долі, ні волі у мене нема,  Зосталася тільки надія одна.    Ой, дівчина жито жала, На битий шлях поглядала. Битим шляхом козаки йдуть, З - під милого коня ведуть.     Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! Нащо стали на папері Сумними рядами?.. Чом вас вітер не розвіяв В степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину?.. Бо вас лихо на світ на сміх породило, Поливали сльози... чом не затопили, Не винесли в море, не розмили в полі?. Не питали б люде, що в мене болить, Не питали б, за що проклинаю долю, Чого нуджу світом? «Нічого робить»,— Не сказали б на сміх... «…Полдень блещет в тишине и зное, и голубой неизмеримый океан, сладострастным куполом нагнувшийся над землею, кажется, заснул, весь потонувши в неге, обнимая и сжимая прекрасную в воздушных объятьях своих»