Гиблая пустыня - ни конца, ни кpая.
Общая святыня - мать-земля сыpая.
Топи да болота, степи да чащобы,
Хpамов позолота, а вокpуг - тpущобы,
Завывает вьюга, гонит снег по кpугу...
Коpотка кольчуга на спине у дpуга!
Глушь да буеpаки, воpовство да дpаки,
Да сpамные вpаки вечеpом в баpаке.

Пpём с мольбой о чуде пpямиком в тpясину.
Каждому Иуде - личную осину!
Каждому кумиpу возжигаем свечки,
Да гpозимся миpу встать с холодной печки:
Вот подымем знамя да пpойдем с боями,
Тем же, кто не с нами, гнить в зловонной яме!
Вытопчем доpогу к вашему поpогу,
Пусть идем не в ногу, но зато нас много.

Пыл наш не умерить, рвемся в бой отважно,
Главное - чтоб верить, а во что, неважно.
Не считаем трупы, не боимся мести,
Ничего, что глупо, главное, что вместе!
Пить - так до упаду, мордой в грязь с размаху,
Нету с нами сладу, во нагнали страху!
Все кругом поруша, перед образами
Изливаем душу пьяными слезами.

Нас видать по pоже, выpосших без нянек,
Нам свой кнут доpоже, чем замоpский пpяник.
Мы в гробу видали ихние конфетки!
Будем жить и дале в клетке, как и предки.
Нам все пеpемены - как седло коpове,
Гpязи по колено, да по пояс кpови.
Завывает вьюга, свиpипеет стужа,
Ничего, что туго - может быть и хуже.

На таком морозе к черту все приличья!
По уши в навозе веруем в величье.
Кто кого замучит на лесоповале?
Нас ничто не учит, мы на всех плевали.
Нас любая гадость может распотешить,
В нас - добро и святость! Тех, кто спорит - вешать!
Нищая лачуга стынет под сугробом,
Завывает вьюга, как вдова над гробом...
Юрий Леонидович Нестеренко
1995

Центральні ворота в концтабір Явожно

Для ув’язнення політичних противників уряд Польської народної республіки використовував колишні нацистські "табори смерті". У 1944–1947 рр. в Польщі було утворено 1 255 концтаборів і 227 в’язниць, в яких утримувалось майже 200 тисяч осіб [1]. Одним із таких таборів був концтабір у місті Явожно, який до 19 січня 1945 р. існував як філія нацистського концентраційного табору Аушвіц. У лютому цього ж року цей «табір праці» перейшов у підпорядкування відділення в'язниць і таборів воєводського відділу громадської безпеки в Кракові, яким спочатку керував поручик Якуб  Хаммершмідт, а згодом – Якуб Халіцкі.

Історія створення

Важиве значення у розбудові мережі «таборів праці» мали економічні чинники. Зокрема, найбільша кількість таких таборів, в тому числі і Явожно, розміщувалась у південно-східній частині країни на території  Шльонсько-Домбровсього і Краківського воєводств, що було зумовлене потребою у робочій силі в металургійній та вугледобувній промисловості. На відміну від нацистських концтаборів, які були утворені, головним чином, для тотального фізичного знищення окремих етнічних груп, основним призначенням «таборів праці» у повоєнній Польщі була ізоляція активних і потенційних противників режиму та їх економічна експлуатація.

Концтабір в Явожно. Повоєнне фото

Відповідно до розпорядження Міністерства громадської безпеки (МГБ) від 6 квітня 1945 р. на всій території Польської народної республіки почали функціонувати централізовані «табори праці», зокрема у Варшаві, Понятові, Кресимові, Потулиці і Явожно. Ув’язнення в таборах здійснювалось на підставі  постанови від 4 листопада 1944 р. «Про заходи щодо зрадників польського народу» і закону від 6 травня 1945 р. «Про очищення польського суспільства від «ворожих елементів» [2]. Концтабір в Явожно належав до 1-ї категорії таборів, де утримували найбільш небезпечних для існуючого режиму злочинців. Тут могло перебувати до 4,5 тис. осіб.

30 березня 1947 р. члени воєводського комітету уряду безпеки в Ряшеві (Rzeszw) у таємному рапорті до Державної комісії безпеки вказували на необхідність організації концентраційних таборів для українців, «які шкодять державі» [3]. У зв’язку з цим 23 квітня 1947 р. керівництво Політбюро ЦК Польської робітничої партії офіційно прийняло рішення про утворення транзитного табору Явожно для депортованих українців, запідозрених у зв’язках з ОУН–УПА.

Барак в концтаборі Явожно, 1947 р.

Концтабір Явожно складався із 15 дерев'яних бараків і мурованих об'єктів (шпиталю, кухні, лазні, комунікацій, складів та майстерень), був обведений подвійним рядом колючого дроту, а в огорожі було 12 цегляних охоронних веж з кулеметами та прожекторами. У бараках містилися триярусні дощані лежаки. Площа "табору праці"  становила 6,6 га. Північна частина концтабору була відгороджена від дороги Краків-Катовіце п'ятиметровою стіною, яку спорудили в'язні. Комендантами в Явожно були капітан Станіслав Квятковський (до квітня 1948 р.) і Теофіль Газельмаєр (до лютого 1949 р.). Охорона концтабору налічувала 300 солдат і 18 офіцерів Відділу внутрішньої безпеки.

Концтабір в Явожно, 1947 р. Аерофотозйомка

Категорії в’язнів-українців

24 квітня 1947 р. у місцях компактного приживання українців (Лемківщина, Посяння, Підляшшя і Холмщина) розпочались арешти інтелігенції, священиків та селян, запідозрених в нелояльності до польської влади. Накази про скерування у «табір праці» Явожно видавали управління МДБ Польщі у Влодаві, Кросні, Любачеві, Сяноку, Перемишлі, Ярославі, Жешуві, Горліцах, Томашові-Любельськім.

Майже щоденно в Явожно прибувало від декількох до кількох десятків осіб. Перші в'язні-українці почали з'являтися в Явожно ще в 1945 р. У травні 1945 р. їх кількість становила 43 особи. Хоча найбільш масово українців до цього концтабору почали завозити в рамках операції "Вісла". Перший транспорт із 16 в'язнями-українцями з Ліського та Сяноцького повітів прибув сюди 4 травня 1947 р. із Сянока. За іншими даними, 5 травня 1947 р. першими прибули 280 в’язнів із Сянока [4]. В’язнем №1 стала 18-річна Марія Баран, дочка Петра і Анни, із с. Лукова Ліського повіту.

За даними Українського архіву у Варшаві, в концтаборі Явожно в 1947 р. було ув’язнено 3 873 особи,з них – 2 781 українець (823 жінки, кільканадцять дітей, 22 греко-католицьких та 5 православних священиків). Першою жертвою Явожно став в’язень №343 Михайло Огарек із с. Чашин Ліського повіту, який помер 14 червня 1947 р.

У 1947–1948 рр. найбільше в’язнів (2 610 осіб) походило з Ряшівського, Люблінського та Краківського воєводств. Майже 50 осіб із Лодзького, Катовіцького, Варшавського воєводств прибули до Явожно в рамках заходів щодо «очищення» цих теренів від українців.

За весь період перебування українців, у Явожно знаходилося 85 представників інтелігенції. Це були священики, вчителі, урядовці, інженери, діячі культури [5]. Тут також опинилися українці-вояки з польської армії, учасники війни 1939 р. проти Німеччини та деякі колишні в’язні нацистських концтаборів. Сюди відправляли українців, запідозрених у зв’язках з ОУН, яких умовно зарахували до однієї з трьох категорій: категорія «А» – зафіксовані управлінням безпеки, категорія «Б» – зафіксовані військовою розвідкою, категорія «В» – зафіксовані командиром підрозділу або інформатором під  час виселення. У серпні-грудні 1947 р. більшість серед в’язнів концтабору Явожно становили українські селяни, яких заарештували в рамках операції «Вісла». Перебували тут також особи, яких затримали під час депортації на Західні землі (території вздовж рік Одри і Ниси Лужицької з містами Вроцлав, Зелена Гура, Щецин, Кошалін) на підставі попередньо підготовлених місцевими  посадовими особами відомостей про співпрацю чи симпатії до УПА.

Неповний перелік ув’язнених священиків Перемиської єпархії у "таборі праці" Явожно
(за даними з книги П. Франка «Репресоване духовенство УГКЦ»)

Отець митрат Степан Дзюбина, в’язень концтабору Явожно

Отець Ярослав Гребеняк, в’язень концтабору Явожно

Окрім українців, в'язнями концтабору були німці, фольксдойчі (німецькі національні меншини в Європі), а також представники тих етнічних груп, які були звинувачені у співпраці з нацистами. Значну частину серед них становили сілезійці, які в роки Другої світової війни підписали гітлерівську анкету про німецьке арійське походження.

Найбільшу групу становили в'язні різних національностей, які потрапили до концтабору після кількаденного перебування у повітових арештантських камерах.

В'язні концтабору Явожно на будівництві, друга половина 1940-х рр.

Умови утримання

Українців у «таборів праці» Явожно утримували в бараках №8-15, ізольовано від  решти в’язнів. Чоловіки перебували у п’яти бараках, жінки – у двох.

Піднімали в’язнів о 6-й ранку. Добовий раціон харчування складався із четвертинки хліба, сирої немитої картоплі, буряку та моркви. На вечерю давали юшку, що називалася "кавою". Після "сніданку" всі йшли працювати: жінки шили одяг для потреб Міністерства громадської безпеки Польщі, чоловіки будували електростанцію в Явожно та працювали в майстерні, де виготовляли обмундирування, взуття та меблі.

Води для вмивання не було. Про особливості табірної гігієни згадував Василь Кулешак, мешканець с. Річиці Томашів-Любельського повіту: "В’язнів, голісінських, весь час б’ючи і знущаючись, гнали до лазні. На вході один стояв з милом, а інший з "гарапою". Наказали намилитися, а  потім "гарапою" куди попало, і гнали під холодну воду. У бараку били, надворі били" [6]. Вже у листопаді 1947 р. у таборі спалахнула епідемія черевного тифу.

Як згадує мешканка с. Кобильниця-Волоська (тепер Любачівщина, Польща), в’язнів у Явожно били "весь час гумою по спині, по руках, по ногах, нерідко й по голові" [7].

22 травня 1948 р. до Явожно прибув транспорт з 112-ма вояками УПА, заарештованими на території Чехословаччини під час спроби втекти на Захід. Через два дні їх перевезли до Кракова у в’язницю Монтелюпіх. Більшість з них була страчена. 

З травня по грудень 1947 р. у Явожно перебувала спеціальна слідча група під керівництвом майора Йозефа Біка, яка за допомогою тортур, таких як  побої, електрострум, вливання води в рот чи ніс, втикання шпильок у тіло, тривале сидіння на ніжці перевернутого столика домагалася зізнання українців у їх  причетності до УПА.

Під час українських релігійних свят (наприклад, 12 липня на свято св. Петра і Павла) табірна адміністрація влаштовувала «українські процесії», коли в’язнів проганяли між двома рядами наглядачів, які били їх прикладами автоматів чи дерев’яними палками.

Серед інших покарань поширеними були тривалі забіги, повзання, виснажливі стійки, часто з триманням над головою рук із цеглинами, карцер.

Наприкінці грудня 1947 р. розпочався процес скерування в’язнів-українців у воєводства, де мешкали їхні сім’ї. Тоді на волю вийшло майже 400 осіб.

Свідоцтво Максима Гамбаля про звільнення з концтабору в Явожно, січень 1948 р.

Свідоцтво Євгенії Терлецької про звільнення з концтабору в Явожно, 1948 р.

До березня 1948 р. табір залишило 3 тис. осіб. З весни 1948 р. розпочалось звільнення в'язнів, за винятком українського духовенства. У середині серпня 1948 р. до концтабору прибув представник Департаменту МДБ Польщі, який проводив допити священиків. Священнослужителів утримували в концтаборі до 15 лютого 1949 р., а потім  вивезли  до в'язниці в м. Грудзьондз. Остання група греко-католицьких священиків залишила Явожно 8 березня 1949 р. 

За 1947–1949 рр., внаслідок важкої праці, голоду, хвороб, тортур з боку табірної охорони та функціонерів МДБ Польщі, в концтаборі померло понад 160 в’язнів-українців. Померлих ховали в лісі між обозом та містечком Щакова на відстані 0,5-1 км від концтабору. Поховання відбувалось без священика. На могилі не встановлювали хрестів. Тіла присипали невеликим шаром піску, який через сильний вітер швидко роздувався так, що  виднілись кінцівки померлих.

Центральні ворота концтабору Явожно після його ліквідації, 1956 р.

Офіційно «табір праці» Явожно був ліквідований 7 січня 1949 р., але остаточно припинив своє існування лише у серпні 1956 р. Пізніше тут діяла в'язниця для неповнолітніх (Progresywne Wizienie dla Modocianych w Jaworznie).

Концтабір в Явожно був місцем утримання під час слідства української інтелігенції, греко-католицьких священиків, селян та інших осіб, заарештованих під час акції «Вісла» та запідозрених у зв’язках з ОУН-УПА. На відміну від фольксдойчів, німців, сілезійців та інших етнічних груп в’язнів, українці потрапили в Явожно виключно на підставі політичного рішення Політбюро ЦК Польської робітничої партії без жодних правових підстав. Арешти і допити відбувались задовго до початку акції «Вісла» відповідно до заздалегідь складених списків «підозрілих» осіб. Керівництво концтабору часто застосовувало психологічний і фізичний тиск на в'язнів.  Дотепер українці, колишні в’язні концтабору Явожно, не отримали правової та моральної реабілітації та визнання їх жертвами репресій.

Богдан Зрайко, науковий співробітник Музею

http://territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=346

Прочитав і не повірив(!) Потім згадав про індіанців на Банковій... таки повірив.

Читайте, дивуйтесь та не надто засмучуйтесь, бо врешті будь-який маразм треба довести до абсурду.

"Соответствующее прошение главе государства подписали 13 народных депутатов от Партии регионов. Среди подписавшихся — Ян Табачник, Сергей Тигипко, Виталий Журавский, Нестор Шуфрич, Эльбрус Тедеев, Вадим Колесниченко, Владимир Олийнык, Таисия Повалий, Николай Сорока, Николай Демянко, Татьяна Бахтеева, Владимир Демишкан и Владимир Мисик. Кроме того, прошение о присвоении звания было подписано главой Киевской городской госадминистрации Александром Поповым и первым заместителем министра культуры Тимофеем Коханом, предложившим сделать это "в виде исключения". Джерело

«Амнистия» – именно так кричал зек, помахивая справочкой из зоны, в кинофильме «Холодное лето 53», оправдывая свое очередное преступление. Сегодня же, через шестьдесят лет, народ Украины наблюдает практически такое же своеволие уголовников, только теперь они, вместо справочки, махают перед лицами у граждан удостоверениями сотрудников милиции, судей, налоговиков, СБУ и прокуратуры. 

В стране засилье уголовного элемента – как при погонах, так и гопников. Последних уголовники в погонах отмазывают от наказания, поскольку мелкая гопота стоит на защите интересов преступников при власти. 

То, что детки высокопоставленных чиновников бузят – уже давно не секрет. Им можно все: устраивать ДТП, насиловать и избивать девушек, а потом подавать на пострадавших в суд. Люди возмущаются, но защиты им ждать неоткуда. А случай с судьей, что в пьяном угаре устроил дебош, а потом милиционеров, что его задержали, взяли под стражу – очень показателен. Он продемонстрировал обществу, что нет в стране правоохранительных органов. Есть организованная преступная группировка, позволяющая себе все, что хочет, но ее никто остановить не может, поскольку во главе ее стоит главный зек – гарант их стабильности. 

Тут у них с гарантом все на мази. Они – преследуют инакомыслящих, придумывают сроки за побитую плитку, за футболки, плакаты с котом, а им за это – индульгенция. 

Вот они и куражатся. Они могут после пьянки на инфинити устраивать ДТП, гоняя со скоростью 170 километров в час, а оказывается, что прокуратура уже имеет справку, что все были трезвы, и гнали они с такой сумасшедшей скоростью на красный свет, потому что спешили по заданию СБУ с малолетними понятыми в юбках. 

То, что у жены мелкого сбэушника машина стоимостью 70 тысяч долларов, никого из прокуроров не заинтересовало (ну, это он после работы – колядовал, с его зарплатой и шевроле не прикупишь). Да и зачем о таких мелочах беспокоиться? Нынче даже гаишник мелкой руки при зарплате в тысячу гривен может позволить себе авто стоимостью десять тысяч долларов. И никакая налоговая не поинтересуется, откуда это у него доходы? Да и нет в этом необходимости, поскольку и сами представители налоговой живут по такой же схеме: при минимальной зарплате имеют и дорогие авто, и апартаменты по заоблачным ценам. 

При этом вся эта уголовная братия, что собирает поборы, берет взятки и занимается откровенным вымогательством, желает, чтобы все остальные люди были честными, заполняли декларации о доходах и сообщали – за какие деньги купили лишние трусы, а не донашивают обноску пятилетней давности? 

Тут вон Миндох, что в народе прозван Минздохом, возглавляется человеком, что задекларировал 699,459 тысяч гривен доходов. И возникает несколько вопросов. Первый: а как это Клименко, что до недавнего времени сидел на скромную зарплату заместителя начальника Специализированной государственной налоговой инспекции по работе с крупными плательщиками налогов Донецка (а налоговики – нищие, они об этом все время говорят) смог такие деньги скопить? Даже, если учитывать, что он работал в коммерческих структурах, все равно столько бы не собрал. Второй: на практике у него другие доходы – куда выше, так почему он даже не думал их упоминать? Но при этом он не прочь залезть в чужие трусы и поинтересоваться: за какие деньги куплена новая резинка, что в них вставлена. 

Также и Янукович, что получает гонорары выше Обамы и Стивена Кинга. Гарант тоже беден – как церковная мышь. А то, что он может себе позволить, так это ему башляют дружественные компании, дабы он с голоду не подох. Но при этом он говорит о честности… 

Да и главный прокурор Пшонка, что притянул сынка поближе к украинскому бюджету, поскольку семья уже требует больших растрат, очень хорошо знает о том, что все мелкие чины в правоохранительных органах собирают мзду для своих начальников, а за это им – индульгенция в вымогательстве с граждан. 

Народ же все наблюдает за ОПГ в погонах и понимает: сам о себе не побеспокоишься – издохнешь с голодухи под синим небом. Потому-то, уже на своем уровне, ворует и подворовывает, при этом кивая наверх: раз им можно, то и мне – пожалуйста. То же, что верхушка подобного не одобряет (ей меньше достается) – народу все равно. 

И если воровать для своего существования народ уже приучился, то защитить себя от уголовников в погонах пока не в состоянии. Он только наблюдает за преступлениями власти, милиции, судей и других силовиков. Однако народ эволюционирует, и если и дальше все будет развиваться так, как сегодня, – народ уйдет в партизаны. А партизаны, они – парни ушлые. Знают, кто по какой дороге ездит, и кто где живет. А там, глядишь, партизаны станут и на защиту народа… 

Лина ТЫХА

http://lenta-ua.net/novosti/politika/24837-pravo-na-bespravie-ili-chto-tvoritsya-v-ukraine.html