Пам’ятаю і пишаюсь! :)

Шановні ДРУЗІ! Вітаю всіх Нас з Великою Перемогою УКРАЇНСЬКОГО війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві (1659)

Конотопська битва або Соснівська битва (27 червня — 29 червня / 7 липня — 9 липня 1659 року) — битва між військами Гетьмана Івана Виговського та Кримської Орди з одного боку і московським військом з іншого біля міста Конотопа сучасної Сумської області.


ПОДІЇ.

Після смерті гетьмана Б.Хмельницького тиск Росії на Україну зріс. Цар дедалі брутальніше втручається у внутрішні справи України, активно підтримує опозицію на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем і кошовим Яковом Барабашем. Московські воєводи, що сиділи в Києві зі своїм гарнізоном, ігнорували волю гетьмана Івана Виговського, підбурювали опозицію, яка зрештою взялася за зброю.Коли гетьман придушив антиурядові виступи, з’явилися нові «лідери». І. Безпалий оголосив себе гетьманом, а якогось Сияку - на казним. Надана Москвою моральна підтримка антигетьманській опозиції значно примножила її сили. Навеснi 1658 р. збройні антигетьманські виступи огорнули Запорозьку Січ, Полтавський полк, більшу частину Миргородського. Заклики Виговського до царя про допомогу в заспокоєнні бунтів успіху не принесли. Він іде на переговори з поляками та укладає Гадяцьку угоду що проголосила появу на карті Європи нової федеративної держави — польсько-литовсько-української Речі Посполитої (тобто республіки). Названі політичні народи об’єднувалися як «вільні з вільними» та «рівні з рівними». Кожна з частин держави мала власну адміністрацію, фінанси, військо.

Вельми промовисто, що в тексті угоди Україна закріпила за собою право звільнення її збройних сил від участі федерації у війні з Москвою, якщо до цього дійде справа. Більше того, гетьман Виговський, не полишаючи сподівань на можливість уникнення збройного конфлікту з Москвою, пропонував російській стороні приєднатися до польсько-литовсько-української унії. Причому, зважаючи на прагнення царя Олексія Михайловича бути одночасно і царем московським, і королем польським, і великим князем литовським, чернігівським, київським, малоросійським, волинським, подільським «і прочая, і прочая», пропозиція українського гетьмана виглядала вповні реалістично. Принаймні ще з осені 1656 р. російське керівництво обговорювало з поляками можливості сходження царя на польський престол та проголошення особистої унії двох держав.

На початку літа 1658 р. гетьману під Полтавою вдається отримати рішучу перемогою над українською збройною опозицією.

Повідомляючи про результати Полтавської битви до Москви, Виговський жодним чином не натякає на прагнення розірвати відносини з царем та всіляко намагається переконати у відсутності антимосковських настроїв у щойно укладеному союзі з Кримом.Але у серпні 1658 р. на Лівобережжя вводяться царські війська на чолі з бєлгородським воєводою Г. Ромодановським. Їхні дії не викликають сумнівів- це війна: князь Пожарський, котрий, як свідчить С.Величко, «оволодівши містом Срібне, тамтешніх жителів одних вирубав, а інших забрав у полон з усіма їхніми набутками».

Далі була героїчна оборона п’ятьома тисячами українських козаків під командою ніжинського полковника Григорія Гуляницького Конотопської фортеці, яку взяло в облогу й штурмувало, стотисячне (!) царське військо.
Безпрецедентна стійкість оборонців Конотопа дозволила Виговському зібрати вірні козацькі полки, закликати на допомогу кримську орду.
Проба сил відбулася 24 червня під селом Шаповалівка, де український гетьман розбив передовий роз’їзд супротивника. А 29 червня 1659 р., Виговський на чолі своїх підійшов до Соснівської переправи під Конотопом. Не даючи ворогу опам’ятатися, гетьман з маршу атакував 15-тисячний російський загін, що захищав переправу. Драгуни Виговського відтіснили ворога за річку, а кіннота кинулася йому навздогін. Кримсько-татарське військо було залишено в засідці.

Завдавши супротивнику чималих втрат, українські війська вступили в бій полками князя Пожарського, що прийшли на допомогу тим, хто відступав. Після цього Виговський віддав наказ про відхід своїх сил на попередні позиції, вдаючи втечу. Князь Пожарський та інші російські воєводи на чолі основних сил кинулись навздогін й потрапили в засідку. Тільки-но переважна більшість царських ратників переправилася на другий берег річки, як по них із засідки вдарили татари. Тим часом українські козаки встигли зруйнувати переправу та нижче неї загатити річку. Вода розлилася й унеможливила повернення російської кінноти на свої вихідні позиції. Важка царська кавалерія застрягла в багнистих місцях річки, «справжніх конопотах», як про неї писав один із сучасників подій. Помітивши зі стін Конотопа розвиток бою на переправі та поблизу неї, перейшли в наступ і знесилені облогою полки Гуляницького...



ПІСЛЯСЛОВО

«Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву...» - рядки історичного твору відомого російського вченого Сергія Соловйова - «царська Москва затремтіла за власну безпеку; з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, у Ярославль...»

«Неспокійне було життя й сумна й нечесна була смерть гетьмана Івана Виговського, доброго, щирого патріота, тонкого політика, оборонця прав України, чоловіка великого розуму та європейської просвіти. Виговський щиро любив Україну, встоював за її полiтичнi й нацiональнi права, дбав про науку й просвіту на Україні, був, може, вищий за усіх своїх сучасників, окрім гетьмана Богдана та Немирича. Його можна поставити врiвнi з найліпшими діячами тих часів, з Богданом Хмельницьким, Дорошенком, Мазепою. Не любив він Москви за її непросвiченiсть i постеріг, що Москва не додержить свого слова, однiме привілеї, коли почала ще за живоття Богдана ламати Переяславську умову, піддержувала Польщу на погибель Україні…»

«В тій Гадяцькій умові Виговський постановив знову прилучити Україну до Польщі і називати її Великим Княжеством Руським. Україна мала залежати тільки від одного короля і зоставатись вольним краєм. Польща, Литва й Україна повинні були оборонятися вкупі од усіх ворогів, навіть од Московського царства і завойовувати в турків береги Чорного моря.

В себе дома Україна мала бути зовсім самостійним царством. Найвища власть належала до гетьмана і народного сейма чи Великої Ради... Україна повинна була мати свій суд, де всі діла велися на українській мові, свій скарб, куди йшли всі податі, своїх воєвод, чи губернаторів, своїх міністрів і своє козацьке військо».

«Гадяцькi пункти - це найвищий акт автономії України за усю її козацьку історію…»

Іван Нечуй-Левицький
український письменник