Лист (написано на основі реальних подій)

Госпіталь. Все біле навкруги.

Стіни пахнуть крейдою сирою.

Ми потроху набираємося сил,

Починаєм згадувати «волю».

Ось обід, і сердобольна медсестра

Друзів ще годує з ложки.

Я сиджу спиною до вікна,

Крапельки борщу на ковдрі трошки.

Осліпшого танкіста заздрість мучить,

Він згадує: вже двадцять днів сліпий.

Про подругу свою весь час канючить,

Відправить смс-ку просить їй.

Я відмовляюсь – слів, кажу, не знаю,

А він кричить: «Я дам слова, пиши!»

І диктувать почав: «Тебе я не кохаю,

Вважай, що я убитий, і не жди.»

Слухняно я на кнопки натискаю,

По правді жити будь-кого навчу.

Тому пишу: «Рідненька, я кохаю,

Чекай, я скоро в гості прилечу.

Луганськ – це рай. Про банди – то пусте.

Ну хай не рай – курортний Моршин – точно.

До речі, як ти дивишся на те,

Якби зненацька я осліпнув трошки?

Служба легка, тут днями в покер грають.

Я тут побився з хлопцями з Одеси.

Хочеш – приїдь, від скуки помираю» -

І госпіталя дав адресу.

Три дні затишшя, телефон мовчав.

Танкіст лежав, згорнувшись у клубочок.

Стіну незрячими очима все вивчав.

Вже не чекав нікого і нічого.

Та раптом скочив, нашорошив вуха.

І до вікна підбіг – усмішка на вустах.

І хоча ми не чули ще ні звука,

Голос коханої не сплутаєш ніяк!

Відмітили весілля тої ж днини –

Вояк боявся наречену відпустить.

Пробачення просив (неначе без причини).

А одне око все ж вдалося зберегти.

І я там був, я був героєм свята.

Допомагав товаришам не раз.

Тепер мене просила вся палата:

«Пиши!» Їх міг образить мій відказ.

«Пиши» - просили всі благально.

Ви вмієте самі, не зможу я.

«Ти зможеш! Слів не знаю я печальних.»

Я дам слова, а ти – люби життя!

19.07.2014

Надія Калина.