Неполіткоректний Тарас Шевченко

Брате Микито, треба б тебе полаять, а я не сердитий. Нехай буде так, як робиться. Бач за що я хочу тебе лаять, чом ти, як тільки получив моє письмо, до мене не написав, бо я тут турбувався. Трапляється, що письма з грішми пропадають — а в друге за те, що я твого письма не второпаю, чорт-зна по— якому ти його скомпонував, не по-нашому, не по-московському — ні се ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським... 
Скажи Іванові Федьорці, нехай він до мене напише письмо окреме — та тілько не по-московському, а то і читать не буду — кланяйся йому.

Санкт—Петербург, Марта 2, 1840.
Т. Шевченко, там само, ст. 17—18

... Спасибі вам і панові Артемовському за ласкаве слово. І спасибі всім тим, хто пише по-нашому або про наше. 8 декабря 1841.

Т. Шевченко, там само, ст. 21

Переписав оце свою «Слепую», та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом. Лихо, брате отамане, єй-богу лихо. Це правда, що окрім бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому, мене тут і земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом. Що нам робить, отамане брате? Прать против рожна чи закопаться заживо в землю — не хочеться, дуже не хочеться мені друкувать «Слепую», але вже не маю над нею волі, та цур їй, а обридла вже вона мені.
С. П. 1842 — 15 сентября.

Т. Шевченко, там само, ст. 24

Спасибі вам і за ласкаве слово про дітей моїх «Гайдамаків». Пустив я їх у люди, а до цієї пори ще ніхто й спасибі не сказав. Може й там над ними сміються так, як тут москалі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить, нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет, то мені більше нічого й не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе...
Обіцянку пришлю вашим дівчатам к Великодню, а може й раньше, коли впораюсь. Тільки не ту, що вам писав, а іншу, по–московському скомпоновану. Щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю.
С. Петербург, 25 января 1843

Т. Шевченко, там само, ст. 27

Ще ось що, чи я вам розказував, що я хочу рисувать нашу Україну, коли не розказував, то слухайте... На види і на людський бит текст буду сам писать або Куліша проситиму, а на історію потурбуйтесь, будьте ласкаві, ви писать три листочки в год. Тілько по–нашому — щоби тямили безглузді кацапи.
6—7 травня 1844. С. Петербург.

Т. Шевченко, там само, ст. 32

Нарисую види, які єсть на Україні, чи то історією, чи то красотою прикметні, вдруге — як теперішній народ живе, втретє — як він колись жив і що виробляв; із теперішнього биту посилаю вам одну картину для штампу, а ще три будуть готові у августі, а в год буде виходить 10-ть з текстом, а текст исторический будете ви компоновать, бо треба, бачте, по-нашому або так, як єсть в літописах.
29 іюня 1844. С. Петербург

Т. Шевченко, там само, ст. 32—33

Давно ворушиться в мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик «Слово о Полку Ігоря»...
Вонми гласу моленія моего, друже мій єдиний, пришли мені текст «Слова о полку Ігоря», а то на твоїй душі буде гріх, як не буде воно, те «Слово», переведено на наш задушевний, прекрасний язик.
14 апреля 1854. Новопетровське укріплення

Т. Шевченко, там само, ст. 86

Привітай, друже мій єдиний, оцього уральского козачину, з ним я познайомився не дуже давно, він мені тоді здавався добрим чоловіком і щирим уральским козаком, може тепер зіпсувався у вашій білокаменній. Ось що! Він у тебе попросить для мене «Слово о полку Ігоря» Максимовича або Шишкова, дай йому ради святої нашої поезії один екземпляр, коли маєш. Бачиш, у мене давно вже думка заворушилась перевести його, те «Слово», на наш милий, на наш любий український язик.
1854, 1 мая. Новопетровське укріплення.

Т. Шевченко, там само, ст. 87

Мой милый, мой добрый Зигмунт! Благодарю тебя за твоё ласковое, сердечное, украинское слово, тысячу раз благодарю тебя. Рад бы я отвечать тем же сердцу милым словом, но я так запуган, что боюся родного милого звука.
6 квітня 1855. Новопетровське укріплення

Т. Шевченко, там само, ст. 98

Прислав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу «Записки о Южной Руси», писану нашим язиком... Такої доброї книги на нашому язику ще не було друковано.
22 квітня 1857. Новопетровське укріплення

Т. Шевченко, там само, ст. 130

А Куліша як побачиш, то поцілуй його за мене і скажи йому, що такої книги, як «Записки о Южной Руси», я ще зроду не читав... Живо й просто вилита стареча мова.
22 квітня 1857. Новопетровське укріплення

Т. Шевченко, там само, ст. 133

Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував «Чорну раду» по-нашому. Я її прочитав і в «Руській беседі», і там вона добра, але по-нашому лучче.
5 декабря 1857. Нижній Новгород

Т. Шевченко, там само, ст. 155

Навчи ти мене, будь ласкав, що мені робить з руськими повістями? У мене їх десятків коло двох набереться. Затопити грубу — шкода: багато праці пропаде. Та й грошей би хотілося, бо тепер вони мені дуже потрібні. Порадь, будь ласкав, що мені робить?
26 января 1858. Нижній Новгород

Т. Шевченко, там само, ст. 165

А тепер я захожусь сердиться на тебе, отамани, наш батьку кошовий! Мабуть ти давно в землях християнських не бував і доброї мови християнської не чував, що зовеш мене закадишним другом. Чи ж чути було коли-небудь меж християнами таке бридке, паскудне слово? Мабуть ти, батьку, забув нашу християнську мову і дощенту побусурманився? 1859. 17 січня. С. Петербург.

Т. Шевченко, там само, ст. 189

Шкода, що твої хлопці написали до мене чорт-зна по якому; вони хоч би у Прісі вчилися писать по-людському. 
15 мая. 1860. С. Петербург

Т. Шевченко, там само, ст. 211

Я оце заходився жениться, то мені, бач, і тут треба гроші; а вся надія на «Основу» та на «Кобзаря». Будущее подружіє моє зоветься Ликеря — крєпачка, сирота, така сама наймичка, як і Харитя, тілько розумніша од неї, письменна і по-московському не говорить.

22, 25 августа. 1860. С. Петербург
Т. Шевченко, там само, ст. 216

Хотя по языку нас не считал за немцев.
А. Грибоедов

Випускаю оце в люди другого «Кобзаря» свого, а щоб не з порожніми торбами, то наділяю його предисловієм. До вас слово моє, о братіє моя українськая возлюбленная.
Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді й читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгари, чорногори, москалі — всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя? Може злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо?... Кричать о єдіной славянской літературі, а не хочуть і заглянуть, що робиться у слав'ян!
Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чешську, сербську або хоч і нашу?...
А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по— своєму, а ми по— своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди. Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на Вальтер Скотта, що й той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії — і свого язика не знає; а Вальтер Скотт в Еденборге, а не в Шотландії — а може і ще було що-небудь, що вони себе одцурались. Не знаю. А Борнц усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім Московщина.
Покойний Основ'яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо може його не чув у колиски од матері, а Гулак—Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся. Горе нам! Безуміє нас обуяло отим мерзенним панством. Нехай би вже оті Кирпи-гнучкошиєнки сутяги — їх бог, за тяжкії гріхи наші, ще до зачатія во утробі матерній осудив киснуть і гнить в чорнилах, а то мужі мудрі, учені. Проміняли свою добру, рідну матір — на п'яницю непотребную, а в придаток ще і — въ— додали.
Чому В. С. Караджич, Шафарик і іниє не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слав'янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали? Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь богу і работайте разумно, во ім'я матері нашої України безталанної. Амінь.
1847, марта 8

Т. Шевченко, там само, т. 1, 1951, ст. 374—375