Як УНСО допомагала грузинам в Абхазії протистояти Росії

Психічна атака народної пісні

Навесні 1993 року керівництво УНА–УНСО прийняло рішення надати допомогу грузинському народові у війні з Росією за територію Абхазії. Підрозділ українців «Арго» під керівництвом сотника Устима (Валерія Бобровича) влився в ряди Сухумського батальйону морської піхоти Міноборони Грузії. «Ми всі були схвильовані, немов вирушали на весілля, а не на війну», — згадує полковник УНСО Валерій Бобрович.

Одразу загін унсовців прийняв бойове хрещення— на рейді міста Сухумі. Унсовцям із зенітної установки вдалося потопити російський військовий катер та перешкодити висадці російського десанту. Подібних успішних операцій на рахунку унсовців було чимало. Більшість боїв відбувалася в населених пунктах, у складних гірських умовах, у субтропічному кліматі.

Ігор Мазур (Тополя) пригадує свій перший бій, у якому в нього, як на зло, заклинило автомат. І про те, як його тричі ховали в Абхазії: кожного загиблого вояка високого зросту (а Тополя має понад два метри) асоціювали з цим прикметним українцем. Ніколи не забуде Ігор і бій, коли втратив друга Віктора (Шкоду), з яким воювали разом у Придністров’ї.

Траплялися критичні ситуації. «Нас притисли до урвиська, виходу не було, тільки прориватися, — пригадує сотник Устим. — Тим більше що нас москалі попереджали: «Хахли, в плєн не здавайтєсь, ми с вас живих шкуру драть будєм!». Думаю собі: хай же хтось першим встане, а далі буде легше. Коли дивлюся: посеред розстрільні почало щось підійматися із землі. Складалося враження, що це телескопічна антена розгинається. До мене дійшло: це стрілець Тополя — худий, виснажений довгим переходом, високий. Стискаючи автомат, він заспівав звичайну народну пісню «Ой у полі криниченька» — першу, яка в цю страшну хвилину спала на думку. І сталося диво: вся розстрільня, як один, піднялася на повний зріст і пішла вперед. Саме пішла, а не побігла, стріляючи з автоматів від стегна. І співаючи. Хоча це був, швидше, не спів, а гарчання. Таке психічне збудження — на межі істерики! Ніколи не вірив в ефективність психічної атаки. Але тут спрацювало — вороги почали розбігатись».

Найважчими ж виявилися бої у передмісті Шроми. «У цьому протистоянні ми втратили двох хлопців — обом мені довелося закривати очі, — пригадує в інтерв’ю «УМ» Тополя. — Семеро наших бійців було поранено, зокрема й Устима. Всю ніч ми виходили горами, виносячи вбитих і поранених».

Усього в боях із російськими загарбниками в Абхазії загинуло семеро українців. Шістьох поховали в Україні. «Інакше склалася доля Цвяха, — розповідає Бобрович. — Його батько, ройовий Обух, захотів, щоб сина поховали в Сухумі, адже він загинув, захищаючи цю землю. Цвяха урочисто, з військовими почестями, поховали в місцевому парку. Незважаючи на постійну загрозу артобстрілу, вшанувати пам’ять унсовця прийшли сотні мешканців. Згодом Сухумі впав. Росіяни вже наступного дня, дізнавшись, що в парку поховано українського воїна, викопали труну й викинули її в море. Хвилі прибивали її назад до берега, і тоді нелюди під крики та кривляння п’яної козачні розстріляли домовину із гранатомета...»

Чача за Геленджик

Грузинське місцеве населення приймало унсовців, наче рідних, із великою шаною та вдячністю. «Якось ми мали зупинитися в одного грузинського свана в горах. І віце–полковник–грузин нас попередив: цей сван — дуже бідна людина, у нього всього п’ять баранів, а дітей — ще більше. Але він останнього барана заріже, коли дізнається, що ви — українці. Тому відмовляйтеся від вечері. І дійсно: тільки ми прийшли, а господар уже барана тягне різати. Ми врятували життя барану, відмовившись від пригощання. Але приємно було, безумовно», — ділиться спогадом сотник Устим.

Ще один показовий випадок із Бобровичем стався кілька років тому в Тбілісі: «Мене запросили на телебачення поговорити про російсько–грузинські відносини. І я сказав: «Мир на Кавказі запанує лише тоді, коли між Україною та Грузією буде встановлено сухопутний кордон у районі Новоросійська». — «І Геленджик наш?» — питає ведучий. — «Ваш–ваш», — кажу. А наступного дня я зайшов у магазин купити чачі як сувенір додому. Продавчиня питає: «А це ви нам учора Геленджик віддали?». «Я», — кажу. — «Слухайте, це погана чача. Ми вам принесемо іншої, гарної». Тут же мені пляшки несуть, і грошей не захотіли брати: «Це вам за Геленджик».

* * *

За участь у війні в Абхазії 27 унсовців (семеро — посмертно) відзначено державними нагородами Грузинської Республіки. Про бойові дії УНСО в Абхазії відомий журналіст грузинського походження Георгій Гонґадзе, який сам був поранений у боях за Сухумі, зняв документальний фільм «Тіні війни». Щороку до України з Грузії приїжджає делегація, аби вшанувати пам’ять загиблих: хлопці на кладовищі відзначають День штурму Шроми.

В Україні ж на державному рівні воліють не згадувати про участь наших хлопців у тій війні. Верховна Рада «спеціально для УНСО» змінювала Кримінальний кодекс, аби посилити карну відповідальність за найманство у війнах за кордоном...