ВІН ГРАЄ НА ФЛЕЙТІ (духовні роздуми...)

Він  надзвичайний,  бо  грає  на  флейті…
 Його  ніжні  пальці,
 наче  гілочки  прогинаються  на  стовбурі  мелодії  і  в  вуха
 проникає  щось  загадкове,  космічне,  не  схоже  на  інші
 звукоструктури,  преамбули  та  наслідування.  
Хвилясте  волосся,  кольору  чорного  хвилі,  невимушено  спадає  на
 делікатні  плечі  і  ледь-ледь  торкається  кінчика  інструменту.
 Містика.  Але  цей  звук  змушує  усіх  мовчати  і  періодично  ридати
 в  очікуванні  наступної  зустрічі.  
Нема  бажання  їсти,  пити,  рухатись,  а  лише  слухати.  Слухати,  як
 відлуння  віків  пластично  переходять  у  нове  століття,  покрите
 металом.  Період,  в  якому  енергія  палючої  зброї  могутніша  за
 епохальні  нотні  грамоти.  Період,  де  ніхто  не  знає,  що  таке
 звук  флейти  і  його  ніжні  плечі.  Період  реконструкції  та
 руйнації  того,  що  було  створене  Великою  Любов’ю  та  наснагою  з
 надією  на  Вічність.
Хочу  почути  звук  флейти,  та  не  можу  –  заважає  світ.  Ехо
 пустих  слів  відволікає  від  кращого,  що  тут  залишилось.  Жодне
 «краще»  не  стане  «гіршим»,  якщо  я  почую.  Почую  мелодію,  а  не
 свою  порожнечу.  Календар  народження  закінчується  тоді,  коли
 розпочинається  нове  життя.  Чомусь  порожнеча  заважає…  Наповнюю
 її  «силою»  пустощів  і  банальності,  які  дзеркально  відбиваються
 на  чомусь  ще  не  відкритому  у  мізерній  душі.  Сумно  і  водночас
 безкомпромісно…
Проте  смуток  тимчасовий,  мимоволі  горе  від  ракурсу  перейде  у
 тимчасову  радість.  Знову  буде  життя,  інстинкт,  перехід.  Знову
 сльози  і  втома…втома…втома…
Але  все  це  згорає  і  залишається  найкраще,  бо  мій  Друг  грає  на  флейті…

З.Н.Я