• Культ рослинності: 13%, 1 голос
• Магія заклинання майбутнього урожаю: 0%, 0 голосов
• Прикрашання хати, подвір’я та господарських будівель клечанням: 13%, 1 голос
• Встеляння підлоги або долівки в хаті запашними травами: 63%, 5 голосов
• Культ дерева: 0%, 0 голосов
• Обряд водити тополю: 0%, 0 голосов
• Обряд Троїцького куста: 0%, 0 голосов
• Завивання вінків,завивання берези: 0%, 0 голосов
• Народні гуляння з піснями-веснянками та гаївками: 13%, 1 голос

Виступ гурту Буття 12 червня о 12 годині.

Територія фестивалю вільна від алкоголю, тютюну, наркотиків і політичної агітації.

• Козацькому роду нема переводу: 40%, 4 голоса
• Сім'я - особа фестивалю: 10%, 1 голос
• Від згуртованої громади до квітучої країни: 10%, 1 голос
• Сім'я - основа міцної держави: 10%, 1 голос
• Створимо простір для гармонійного Буття Сім'ї: 10%, 1 голос
• Територія фестивалю вільна від алкоголю, тютюну, наркотиків і політичної агітаці: 10%, 1 голос
• Ваш варіант: 10%, 1 голос

Собор Вишгородської Богородиці УГКЦ, Вишгородська адміністрація за участі гурту Буття провели Великодні гаївки


Хто має відроджувати народні традиції?

• Церква: 0%, 0 голосов
• Фольклорні гурти: 23%, 3 голоса
• Держава: 8%, 1 голос
• Громади: 8%, 1 голос
• Українці: 62%, 8 голосов
• Громадяни України: 0%, 0 голосов
• Ваш варіант: 0%, 0 голосов

• А ми до них вже звикли і не знаємо де свої, де чужі: 20%, 2 голоса
• Звичайно свої: 10%, 1 голос
• Святкуємо природні свята: 30%, 3 голоса
• Продовжуємо совітські традиції: 20%, 2 голоса
• Пора вже до європейських переходити: 10%, 1 голос
• А нам все одно, аби привід був...: 10%, 1 голос
• Ваш варіант: 0%, 0 голосов

• Грецьке від Базилевс: 83%, 5 голосов
• Індійське від Васу: 0%, 0 голосов
• Кімерійське від Уаціле: 17%, 1 голос
• Українське від Василля: 0%, 0 голосов
• Санскритське від Вішну: 0%, 0 голосов
• Ваш варіант: 0%, 0 голосов

5 (21). Збережіть пам'ять про всіх Предків Родів ваших і ваші нащадки будуть пам'ятати про вас. . .

Захищайте старих і малих, батьків і матерів, синів і дочок, бо це Родичі ваші, мудрість і цвіт народів ваших...

Виховайте в чад своїх любов до Святої землі Раси, щоб не спокушались вони вони чудесами заморськими, а могли самі створити чудеса більш дивні і прекрасні, та на славу Святої землі вашої. . .

6 (22). Не творіть чудеса на благо своє, а творіть чудеса на благо Роду свого і Роду Небесного. . .

Допоможіть ближньому в біді його, бо коли прийде до вас біда, допоможуть і вам ближні ваші. . .

Творіть справи добрі, на славу Роду вашого і Предків ваших, то матимете заступництво від Богів Світлих ваших. . .

7 (23). Допомагайте всіма силами будувати Капища і Святилища, зберігайте Мудрість Божу, Мудрість Давню. . .

Обмивайте після справ ваших руки ваші, бо хто рук своих не омиває, той силу Божу втрачає. . .

Очищайтеся у водах Ірія [Іртиш — біла, чиста вода], що тече по Святій землі [земля Святої Раси, тобто Біловоддя, Семиріччя — де протікають сім річок: Ішим, Тобол, Ірий (Іртиш), Об, Єнісей, Ангара, Лена], щоб омити своє тіло біле, освятити його Божою силою. . .

8 (24). Утверджуйте на Землі вашій Закон Небесний, що дали вам Світлі Боги ваші. . .

Почитайте дні русальські, дотримуйтесь Божих свят. . .

Не забувайте Богів ваших, запалюйте во славу Богів ви куріння і пахощі і здобудете прихильність і милість Богів ваших. . .

9 (25). Не чинітеь образ сусідам вашим, живіть з ними в мирі та злагоді. . .

Не принижуйте гідність інших людей, і нехай не приниженоа буде гідність ваша. . .

Не творіть бід людям інших вірувань, бо Бог-Творець Єдиний над усіма Землями. . .

і над усіма світами. . .

10 (26). Не продавайте, ви, землю свою за злато і срібло, бо прокляття, ви, на себе призвете

і не буде вам прощення в усі дні без залишку. . .

Захищайте землю свою і переможете зброєю правою всіх ворогів Раси. . .

11 (27). Захищайте Роди Расенів і Святорусів [ заповідь звернена до х’Арійців і да’Арійців] від Чужоземних ворогів, що йдуть в землі ваші зі злим помислом і зі зброєю. Не величайтесь своєї силою, виїзжаючи на Бій, а хваліться з Поля Бою їдучи. . .

Стережіть ваші Капища і Святилища від наруги язичників, якщо не збережете ви Святині Святої Раси. . .

і Віру Предків ваших, відвідають вас роки прикрості, та образ зі стражданнями. . .

13 (29). Хто втече із землі своєї на чужину, в пошуках життя легкого, той відступник Роду свого, нехай не буде йому прощення Роду його, бо відвернуться Боги від нього. . .

Та не радійте горю чужому, бо хто чужому горю радіє, той до себе горе закликає. . .

Не злословте і не смійтеся, над тими, хто любить вас, а відповідайте на любов любов'ю і отримаєте заступництво Богів ваших. . .

Любіть ближнього вашого, якщо він того вартий. . .

14 (30). Не [далі йдують Кровні Заповіді, які входять до Законів РІТА] беріть в дружини, брат - сестру свою, а син - матір свою, бо Богів Прогнівите і кров Роду загубите. . .

Не беріть дружин з чорною шкірою, бо Занепастите дім і свій Рід загубите, а беріть дружин зі шкірою білою, і свій дім прославите. . . і свій Рід продовжите. . .

Не носіть дружини шат чоловічих, бо жіночність втратите, а носіть дружини те, що вам належить. . .

15 (31). Не руште узи Союзу Сімейного, Богами освячених, бо проти закону Бога-Творця Єдиного підете і щастя своє втратите. . .

Та не убієнне буде чадо в утробі матері, бо хто вб'є чадо в утробі, накличе на себе гнів Бога-Творця Єдиного. . .

16 (32). Любіть дружини чоловіків своїх, бо вони захист і опора ваша, і всього Рода вашого. . .

Не пийте багато пиття хмільного, знайте міру в питті, бо хто багато пиття хмільного п'є, втрачає вигляд людський. . .     

                                                               Матеріал запозичено http://blog.i.ua/community/4161/1766683/

https://youtu.be/pJWcaAjc5CE

https://youtu.be/rZ10rl31YJ8 На позір Перунова Полка Піднімає меч Ареєва рука ...

Заповіді -

• Варті запозичити і дотримуватись їх: 55%, 6 голосов
• Це анахронізм: 9%, 1 голос
• Це мудрість предків: 18%, 2 голоса
• Це цікаво: 0%, 0 голосов
• Треба використати для виховання підростаючого покоління: 0%, 0 голосов
• Це справжній гуманізм: 0%, 0 голосов
• Ваш варіант: 18%, 2 голоса

За звичаєм до свят господині ретельно прибирали в хатах, вибілювали помешкання й квітами розмальовували комин, застеляли нові або чисто випрані скатерки, рядна й рушники. Обов'язково намагалися справити обновку (новий одяг) для всіх членів родини та купити нового посуду (макітри, горшки, коцюби й макогони). Із воску власної пасіки люди виготовляли святкові свічки, приказуючи спеціальні замовляння і молитву.

У підготовці до різдвяно-новорічних свят були задіяні і малі і старі. Бабусі, деручи пір'я на подушки, попутно навчали дітвору колядувати, щедрувати і засівати. Парубки й дівчата теж, готуючись до колядок, збиралися гуртом на вечорниці, виготовляли ритуальне вбрання та костюми й вчилися виконувати дійства з вертепом і різдвяною зорею. Також обирали свого головного отамана („березу"), побажальників, скарбника, міхоношу й інших виконавців.

Напередодні Різдва — зимового сонцестояння (цей день звали Вілія, Святий Вечір) ще вдосвіта господар і господиня ритуально готували Божу їжу - кутю та вар. Для цього особливим чином у печі накладалися дрова, які годилося запалювати „живим вогнем" (потерши деревом об дерево, або кресалом), в пізнішій традиції вже користувалися сірниками. Для куті бралася завчасно пророщена пшениця, а також „непочата" - набрана до сходу сонця вода, яку, вважали, освятив уночі сам Бог Сонця. Це стосувалося і книшів, які виймали з печі „до світа", а в піч садили калачі та пиріжки. Книш випікали, замішуючи його як звичайний хліб, і кладучи зверху маленький хлібець, який звали душею і призначали для духів-Лада, тобто душ померлих предків. Потім господиня готувала на досвітній воді і в новому горщику голубці та інші страви, яких мало бути дванадцять.

Особливо слідкували, щоб Божа їжа була вийнята з печі зі сходом сонця. Для остаточного приготування куті до пророщої пшениці додавали мед, волоські горіхи, мак та родзинки (пшениця вважалася символом вічного життя, а мед - вічного щастя). Вар чи узвар готували із сухофруктів (яблук, груш, слив, вишень).

Коли Божа їжа та книші вже на лавці, то із першим променем сонця господар відкривав хатні двері, комори, клуні, стайні і навіть ворота, бо, вважалося, що на землю сходить Бог урожаю, достатку і багатства. Чарівним зіллям (маком-видюком) люди обсипали усю домашню живність, щоб
віднадити злу силу й ще раз перевіряли чи все готове до Свят-вечора. Тоді вже годилося внести до хати „Святки". Для цього батько брав за руку старшого хлопчика і йшов з ним до стодоли, несучи непочату воду, а хлопчик - три колоски. Там вже стояв приготовлений Рай-Дідух та 12 в'язочок запашного сіна. Все це кропили досхідною водою й, приказували молитву: „Милостивий Боже, і ти, Сонце праведне, з Святим Різдвом! Торік дали ви урожай, дали добро, багатство й здоров'я... Пошліть іще краще цього року!"

Потім брали Рай-Дідуха й сіно та несли до оселі, де господиня зустрічала їх з книшем та запаленою свічкою. Згодом усі разом встановлювали Дідуха на покуті, встеляли сіном стіл та долівку, і дітки
ритуально каталися на підлозі, щоб не переводилася живність.

Згідно традиційного українського світогляду Рай-Дідух був умістилищем духів-пращурів, духу житла, добрих духів-Лада. Останні, вважалося, після жнив вселяються в сніп-Дідух і з ним переходять з ниви до клуні. А інші духи-Лада переходять з полів у ліси, гори та долини. Саме на Вілію духи разом із Дідухом, якого ще звуть „Раєм" (бо саме там перебувають душі), входять до оселі людей і для них господарі
влаштовують Святу Вечерю. На цю Багату Кутю крім добрих духів приходять і Бог урожаю та Бог домашніх тварин.

До тих пір поки Рай-Дідух стоїть на покуті суворо заборонялося виконувати будь-яку роботу, окрім догляду худоби. В цю пору господині навіть виносили з оселі віника, щоб не підмітати в хаті. Святою
називали не лише вечерю 21.12, але й наступні вечері аж до Щедрого Вечора (Вечір перед Новоліттям, яке приходить з першим весняним Молодиком, що настає перед Весняним рівноденням).

Місце ж Дідуха в хаті звалося „Раєм", бо там, вважали, з цього часу перебуватимуть душі пращурів-покровителів роду і дому.

Поверх сіна на столі стелили першу скатерку для добрих душ та, розклавши по краях чар-зілля або часник, застеляли другу скатертину - для людей. Посеред столу господар ставив для духів книша, а господиня
паляницю, в яку вставляли й свічку.

Кутю і вар урочисто переносили на покуть, попередньо зібравши з куті сухий верх для живності. Діти в цей час магічно квоктали і дзижчали, щоб кури й бджоли велися. Кутю накривали книшем, вар - паляницею й, попоравши худобу, всі чекали настання сутінок.

Готуючись до вечері, родина вбирала ошатний одяг й нетерпляче чекала першої зорі на нічному небі, бо зранку годилося постувати й нічого не їсти.

Вийшовши на подвір'я, діти стежили за небом і з появою зірки, заходили в хату й сповіщали довгождану звістку. З цього моменту можна було розпочинати Святу вечерю.

Першим за стіл сідав господар, а за ним по старшинству й інші. Всі поважно продмухували лавки, щоб не присісти на Духа, бо вважалося, що на багату кутю приходять духи предків. Під час святої вечері не
годилося вставати із-за столу (це могла робити лише господиня, яка сідала перед столом), розмовляли поважно й не голосно.

У Вілію напередодні Святої вечері не годилося ходити в гості чи до іншої хати, а також нічого не позичали. Всі намагалися бути вдома разом і навіть подорожуючі воліли повернутись до цього дня додому.

Розпочинаючи Святу Вечерю, господар з молитвою набирав з горщика у нову макітру кутю, додавав тертого маку та медову ситу й ставив на стіл (де горіла запалена свічка, лежав книш та паляниця). Насамперед годували худобу й домашню живність. Потім найстарший господар брав ложкою кутю й
промовляв молитву за покійних дідів і батьків, запрошуючи їх на вечерю.
Для них та відсутніх членів родини на столі спеціально ставили дві тарілки й чарки (з них ніхто не їв і туди насипали куті). В деяких районах зберігся звичай підкидати ложку куті до стелі, приказуючи, щоб
Бог послав багато приплоду в господарстві. Потім господар підносив чарку та виголошував молитву за сущих членів родини. За вечерю чарка чергою обходила всіх дорослих родичів, а страви споживали зі спільних мисок.

Вважалося доброю прикметою, коли на Святу Вечерю приходили одинокі, бідні, неприкаяні люди. Їх щедро приймали й догоджали.

За традицією на Святвечір, мало бути „багато" - 12 страв: кутя, вар, горох, капусник, рибні страви, голубці, борщ, вареники, млинці, каша, пиріжки, гриби. Після вечері, яка тривала кілька (3-4) годин, кутю та деякі інші страви не прибирали зі столу, а залишали для духів, які будуть сідати за Святу вечерю вдруге. Для них також ставили склянку води та чистий рушник.

Після вечері люди починали співати колядки, які присвячувалися створенню Світу, Богу-Сонцю, урожайності і приплоду домашньої живності. Проводили ворожіння за бадилинками, які витягували з-під скатерки на столі. Потім батьки обдаровували дітей, гостей та один одного грішми й дарунками, що символізувало майбутній достаток й багатство.

Після Святої Вечері й частування не годилося спати, особливо господареві та господині, які прилягали відпочити одягнутими, щоб не заснути. Намагалися без потреби не виходити з хати чи з двору й нічого
не позичати до світанку. Лише діти могли віднести обрядову їжу дідусям, бабусям чи хрещеним батькам, які мешкали поряд. Віконця осель всю ніч виблискували світлом, бо й свічки не гасили на Святий Вечір, вони самі мали догоріти повністю. Всі розмови велися спокійно, поважно й стосувалися вони предків роду та господарства. Чекали і радо і зустрічали колядників. Радо обдаровували хлопців грішми та
гостинцями (цукерками, яблуками, горіхами, книшиком і т.п.)
Називають Різдво центральною подією історії. Оскільки, Свята ніч має непересічне значення для цивілізації.

20 грудня 2015 р. о 14.00
Гурт Буття колядуватиме на  Святий вечір і Коляду – великі свята на честь народження Божича – нового Сонця, завершення сонячного річного колообігу і початку нового світлового року. , м.Шулявська, вул. Желябова, 2-а.                                                                                                                                                                               Запрошуємо всіх. Вхід 50 грн

Коли святкуємо Різдво?

• На зимове сонцестояння: 25%, 1 голос
• 6 січня: 25%, 1 голос
• Ваш варіант: 50%, 2 голоса

• Молодіжне: 50%, 1 голос
• Наповнене веселощами, ворожіннями та розвагами: 0%, 0 голосов
• Це великі вечорниці: 0%, 0 голосов
• Це звичаї та традиції: 0%, 0 голосов
• Не обходиться без бешкетів хлопців: 0%, 0 голосов
• З жартами та танцями: 0%, 0 голосов
• З кусанням Калити: 50%, 1 голос
• Ваш варіант: 0%, 0 голосов

• Сватання: 44%, 4 голоса
• Благословення: 22%, 2 голоса
• Вінчання: 11%, 1 голос
• Коровай: 11%, 1 голос
• Комора: 0%, 0 голосов
• Гільце: 0%, 0 голосов
• Посад: 0%, 0 голосов
• Посаг: 0%, 0 голосов
• Дарування: 0%, 0 голосов
• Інше: 11%, 1 голос

• Найвеличніше літнє свято: 36%, 4 голоса
• Середина літа: 18%, 2 голоса
• Найдовший день, найкоротша ніч: 36%, 4 голоса
• Ваш варіант: 9%, 1 голос

ВЕЛИКДЕНЬ -це святкування приходу Весни, свято воскресіння землі та природи в цілому до нового життя і має у своїй основі сонячний (солярний) характер, пов'язаний із дохристиянською вірою в народження нового Сонця як божества, що є запорукою життя на землі.

У західно-слов'янських мовах назва свята перекладається як «Великаніч»:чеськоюVelikonoce, а польською Wielkanoc. У болгарській  — Великден, а у македонців -Велигден. Це давнє свято, включаючи і його атрибутику (зокрема й крашанки) нерідко пов'язують із ще дохристиянськими традиціями відмічати знакові астрономічні події, у тому числі й весняне рівнодення, коли перший великий день (більший за ніч день) міряється своєю тривалістю з останньою великою (більшою за день) ніччю.

Сьогодні знайдуться в Україні не багато людей, які зуміють обґрунтовано пояснити, чому головне свято Весни має три назви – ВЕЛИКДЕНЬ, ПАСХА або ж ВОСКРЕСІННЯ ХРИСТОСОВЕ. Більшість же людей над цим навіть і не задумуються.  В той же час свята ці абсолютно різні як за часом виникнення, так і за своєю суттю та обрядовістю.

ВЕЛИКДЕНЬ – свято, час виникнення якого губиться у сивій давнині. Дослідники визначають йому на наших землях не менше 7000 років. Уже в цей час визначилася космологічна сутність свята, склалася його унікальна та багатюща обрядовість, включаючи святкування Вербиці, розпис писанок, випікання Великодньої Бабки тощо. Відзначалося як свято Весняного Сонця і Природи, що відроджувалась після зимового сну, як свято Перемоги Світла над Темрявою, Дня над Ніччю, Сонячного Світла Весни над нічною темрявою Зими. Безпосередньо свято ВЕЛИКОДНЯ відзначалося відповідно до астрономічного положення Сонця – під час весняного рівнодення, коли день ставав довшим за ніч. Період святкування охоплював цілий цикл свят, пов'язаних одне з одним, але різних за обрядом проведення, змістом, значенням тощо. Так, окрім ВЕРБИЦІ, яка передувала ВЕЛИКОДНЮ, святкувались також окремо НАВСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ, РАХМАНСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ, РУСАЛЬНИЙ ВЕЛИКДЕНЬ тощо. Кожне з цих свят є оригінальним і неповторним за обрядовістю. Можна тільки дивуватися та захоплюватися мудрістю Наших Предків, що відкрили космологічну сутність свята ВЕЛИКОДНЯ на тисячоліття, на весь період існування Сонячної системи, незалежно від чиєїсь волі, змін у політичній чи релігійній орієнтації.

Великдень - це дуже давнє свято, яке зародилося в часи славетної Трипільської культури. Уже тоді визначилася космогонічна сутність цього свята, склалася його унікальна та багатюща обрядовість, включаючи святкування Вербиці, розпис писанок, випікання короваю (Великодньої Бабки) тощо. Воно відзначалося як свято Весняного Сонця і Природи, що відроджувалась після зимового сну, як свято Перемоги Світла над Темрявою, Дня над Ніччю, світла Весни над темрявою Зими. 

ПАСХА – це свято пов'язане з виходом юдеїв з єгипетського рабства. Назву "пасха" святу дало гебрейське слово "pesach" (перескочення). При цій події, за Біблією, Бог Яхве повбивав в "єгипетській землі кожного перворідного від людини аж до скотини". Щоб не зачепити своїх бого (яхво) обраних і не понищити юдейські сім'ї, він наказав їм помазати свої двері кров'ю жертовного ягняти. Ці будинки він обминув (перескочив) і на відзнаку цього наказав юдеям у всі часи святкувати свято Пасху – перескочення (Книга Вихід, 12. 1-14). Як бачимо, в основу свята Пасхи покладено біблійну легенду про вихід юдеїв з єгипетського рабства, отже це свято ні за суттю, ні за обрядовістю не є і не може бути українським.

ВОСКРЕСІННЯ ХРИСТОСОВЕ – це свято почали відзначати порівняно недавно. Рішення щодо необхідності святкувати ВОСКРЕСІННЯ ХРИСТОСА виніс Нікейський собор у 325 році н.е. Відповідно на Україні це свято почало впроваджуватися лише після насильницького хрещення Русі у 988 році. Як бачимо, в основу свята покладений міф щодо воскресіння Ісуса Христоса. Отже, ні місце виникнення цього християнського свята, ні суть його, ні обрядовість не мали при своєму виникненні ніякого відношення до України.

Українців ніколи не можна було назвати християнами у повному розумінні цього слова. Християнство, принесене наприкінці першого тисячоліття в Україну, не змогло повністю перемогти дохристиянські культи, що сповідували українці тисячі років до цього. Вірування, обряди й просто забобони українців з точки зору сучасної людини можуть виглядати дивними і навіть смішними, але неможливо не погодитись, що вони несуть у собі щиру безпосередність й красу, яку, на жаль, ми сьогодні втрачаємо.

 У Чистий четвер в хаті вже все було пороблено, побілено. Чистого тижня люди самі очищалися й очищали худобу, оселю й подвір’я вогнем і водою. До Чистого четверга ще можна було щось робити, навіть в полі сіяли, тому що вважалося: якщо посієш на Чистому тижні, все буде гарно родити.

Але в четвер не можна було торкатися землі, тому що вважалося, що в четвер душі предків виходять, щоб разом із живими святкувати Великдень. На Великдень не поминали мертвих – вважалося, що немає того світу й цього – є один світ, і всі святкують.

До схід сонця у Чистий четвер молоді люди й хворі бігли до річки й купалися. Купали й дітей із зіллям, що було посвячене на Маковія. Вважалося, що у цей час вода чиста – але треба було прийти ранесенько, поки ворон не покупає своїх вороненят.

Потім палили сміття, якого багато збиралося після зими. Хотілося очистити землю від старого, щоб росло щось нове. На Гуцульщині й Слобожанщині зберігся старий обряд "спалювання діда" – знаючи, що души предків будуть виходити, вони "гріли діда".

Готуючись до Великодня, київські господині, крім різноманітної великодньої випічки (бабок та пирогів), обов’язково робили сирні бабки. Власне, саме сирна бабка, котру готували останньою, вважалася найвишуканішою, її старокиївський рецепт називався «княжа» («князівка», «князівна», «Либідь», а ще — «підперезана»). З ніжним смаком та вигадливими прикрасами, ця бабка й раніше робилася порівняно швидко, а з сучасними продуктами — взагалі за півгодини. Справа в тому, що цей оригінальний рецепт не потребує ані варки, ані відтискання сиру: бабка формується з сирної маси, добре вимішаної зі сметаною, котру збивали з цукровою пудрою, ваніллю та цедрою, крихким печивом (раніше використовували крошку спеціальних коржів), сухофруктами та горішками, а також і шоколадом. На прикраси, котрі викладали у вигляді хреста, йшли цукати знаменитого київського сухого варення, виливали й шоколадні хрестики, які знімали за святковим столом дітям. Сирну бабку викладали гіркою на святковому блюді, й оздоблювали «короною» (обгортали широкою стрічкою пергаментного паперу, розмальованого великодніми символами та зверху підрізаного зубчиками). Обгорнуту паску «підперезували» — звідси й одна зі старих її назв — підв’язували, роблячи їй легку, ледь помітну «талію» мереживом, переплетеним з віночком квітів та «щасним» намистом. «Щасне» намисто було необмінним атрибутом багатьох сакральних звичаїв у старому Києві. Щасне — від слова щастити, адже цим намистом користувалися для запитання дівочої долі, поколіннями передаючи від матері до доньки. «Щасні» намиста виготовлювалися за старовинними технологіями: керамічні намистини покривалися різнокольоровою, часто напівпрозорою глазур’ю, та вручну розписувалися символами життя, кохання, народження. Наприкінці зими у старому Києві дівчата йшли на київські гори зі своїми намистами, та, стаючи обличчям до Дніпра, кидали їх вниз зі схилу, приговорюючи: «Намисто, намисто, подай мені звістку!» Прикраси падали вниз на схили у сніг, а навесні, коли розтеплювалося, сходив сніг та починали зеленіти пагорби, намисто годилося відшукати, але вже наодинці. Зачепити чуже намисто вважалося вчинком не лише негідним, але й вкрай небезпечним: адже тоді всі гріхи й негаразди як господині намиста, так і всього її роду переходили на того, хто доторкнувся до не свого. Тлумачили ж вістку намиста таким чином: якщо воно лягло на траву, і крізь нього проросли квіти — чудовий знак на кохання, а якщо пораховані галузки зелені були парні — то ще й на шлюб протягом року. Якщо намисто зачепилося й повисло на кущах чи підліску — судженого не чекати цього року. Якщо намисто переплуталося жужмом — на плітки. Найгіршою ознакою було, якщо намисто розривалося — це віщувало смерть. Але і в такому разі дівчина мала другий шанс: якщо їй вдавалося зібрати розкидані намистини, доля мала скоритися! Цікаво, що використання щасного намиста у гаданнях та як прикрасу-родовий оберіг на сакральних стравах продовжилося з язичницьких часів (ним обв’язували весільний хліб) в пізніші.  Оскільки щасне намисто, неодмінний свідок ламання шлюбного хлібу, тепер ще й багаторазово святилося разом з бабкою, то вважалося особливо цінним.

Перед освяченням в центр сирної бабки слід встромити запалену свічку з маленьким серветковим «комірцем», цю свічку засвічують й сідаючи за великодню гостину. Ріжуть сирну бабку товстою шовковою ниткою або просто відділяють порції великими ложками. Княжа бабка готується з сюрпризами — в неї кладуть маленькі символічні подаруночки (фігурки, монетки, каблучки, тощо), щоб вистачило на всіх. Серед всіх інших великодніх страв княжа паска, мабуть, є одним з найдоступніших рецептів для спільної з дітьми (навіть маленькими) творчості, під час якої — особливо підходящий настрій розповісти про свято, українські традиції та звичаї, а, можливо, й вигадати свої. Те саме стосується й спільного виготовлення великодніх яєць. Крім класичних українських писанок, дряпанок і крашанок, в старому Києві славилися й місцеві оригінальні техніки. Про частину з них більш відомо: наприклад, оформлені бісером сувенірні яйця можна й зараз купити в столиці. Раніше саме їх називали «райськими». Правда, нині традиційна київська, дуже вишукана бісерно-лакова техніка дещо спрощена, однак, трапляються й вигадливі варіації у продовження старокиївської традиції. Такі яйця раніше розписувалися кольоровим лаком, а візерунки викладали дрібним різнокольоровим напівпрозорим бісером. Бідніші кияни використовували підфарбований білок та фарбоване дрібне пшоно. Не меншою популярністю в старому Києві користувалися техніки «подільська пістря», мережанки та шнурівки. Пістрею називалася напівшовкова тонка тканина з дрібними квітковими візерунками, котру виробляли на київському Подолі. Практичні киянки залишали обрізки цієї квітчастої тканини, щоб виклеювати аплікації на великодніх яйцях. Вирізані з тканини квіточки-листочки клеїли на білі чи руді яйця або крашанки з допомогою завареному крохмалю або білку, доповнювали блискітками. Для прикрашених таким чином яєць робили «кубельце» — на плетену з лози тарілку по краю підв’язували стрічкою підфарбовані пір’ячка. Мережанками назвалися великодні яйця, прикрашені натуральним мереживом. Його витягали вологим праскою трохи по дузі та опоясували, приклеюючи на білі чи кольорові яйця. Кубельця під мережанки теж виготовляли спеціальні — плели гачком білі або різнокольорові серветки з припіднятими гофрованими краями, туго крохмалили. Також вдавалися до техніки «шнурівка»: на яйця наклеювали візерунки з кольорових шнурів або товстих ниток. Популярними були малюнки «сонечко» (спіралька з промінчиками), хвиляста сварга, зигзаги. Досі в Києві продаються виготовлені за прадідівськими взірцями великодні кошики для бабок та інших смаколиків: їх верхні частини виготовлялися нещільною сіткою з використанням фарбованої лози, в яку вплітали квіти, стрічки, мереживо, обов’язково з вербовими гілками, освяченими у Вербну неділю. Накривали такі кошики білими мережаними рушниками з вишитими золотими шовковими хрестиками.

Зранку Великодня треба було подивитися на сонце, тому що вважалося, що в цей день сонце сміється, сонце скаче, сонце грає. Це був ритуал, молитва.

Коли приходили додому, вмивалися, особливо діти й дівчатка. У миску із водою клали посвячену крашанку і гроші – щоб бути красними, здоровими й багатими. Перед тим, як зайти з кошиком до хати, господар йшов до худоби і обов’язково торкався всіх кошиком, промовляючи: "Щоб ти була така пишна, худібко, як та паска пишна".

Трапеза було ритуалом. За столом згадували людей, що в дорозі, господар був як жрець – він промовляв, він говорив, він перший до їжі. Всі бажали один одному дожити до наступного Великодня. Це було основне бажання – щоб від Великодня до Великодня все було гаразд.

До великоднього кошика клали, перш за все, ритуальні страви, які треба було обов’язково спожити при святковому столі. Це – бабка й крашанки. Писанки не споживали. Крашанок треба було приготувати багато – їх дарували дітям, роздавали тим, хто приходив вітати із святами і т.д. Подекуди крашанку розрізали на стільки частин, скільки членів родини сиділо за столом, на маленькі шматочки. Це був певний символ. А потім вже собі брали, хто скільки хотів.

Були в кошику й страви з свинини. Це могло бути запечене ціле порося із хрониної в роті, або просто шинка. Мало бути сире сало, не солене – для того, щоб впродовж року можна було ним лікуватися. І сало солене, яке споживали. Повинна була бути й ковбаса – та ж свинина.

Обов’язково мав бути хрін, який, як правило, їли з яйцями. Подекуди робили хрін з буряком. Було ще дуже багато різного зерна. Обов’язково посвячували мак. Маком обсипали оселю й подвір’я від нечистої сили. Посвячували пшоно, яке потім давали їсти курчаткам.

Святили й ножа, яким розрізали паску, посвячене поросятко й решту. Але ніж святили не тільки для цього. В дорозі чумаки захищалися від нечистої сили посвяченим ножем, причому, посвяченим не один, а багато разів. Крім того, всі жінки, які допомагали людям, бабусі-шептухи, повитухи користувалися таким ножем.

Кошик накривали одним й тим самим рушником впродовж багатьох років, і той посвячений рушник був дуже помічний. Ним підв’язували породіллю, коли вона не могла розродитися, його використовували досить часто.

Всі святкування супроводжувалися привітаннями з розбиванням писанок і триразовими поцілунками

Паска – це «сонячний» слов’янський калач

Ще в давнину мешканці Русі, святкуючи перемогу світла над темрявою у рівнодення (або  Великдень), пекли спеціальний коровай, який був своєрідною жертвою божествам. Чим калач був вищим та кращим – тим був більшим урожай та приплід худоби. Цей давній український звичай, який із запровадженням християнства дещо трансформувався, насправді не має нічого спільного із випіканням пісної єврейської паски, як багато хто вважає.

Писанки малювали ще до хрещення Русі

Не можна стверджувати, що традиція писанкарства прийшла до нас із християнством, адже найдавніша керамічна писанка, знайдена археологами, датується ІХ століттям. А це майже за 100 років до хрещення Русі. Яйце для людей було символом сонця та народження нового життя, тому і дарували його одне одному саме на Великдень. А орнаменти, якими прикрашали писанки, мали дуже важливе значення й несли в собі зашифрований зміст.

Гаївки – язичницька традиція прославляння природи

Усім нам знайомий ще з дитячих років звичай водити гаївки (або ж по-іншому веснянки) насправді не має нічого спільного із християнством. Хоч і підтримується в Україні як греко-католицькою, так і православною церквою. В жодній з традиційних гаївок нема слів про Христа, про Бога, про воскресіння. Натомість постійно згадується природа, сонце, весна, пробудження всього живого і т.д. Це збереглось ще з давніх часів, коли слов’яни святкували прихід весни й звертались до божеств з проханням про родючі землі та багатий урожай.

Освячення великоднього кошика – жертвоприношення божествам

Принаймні, походження цієї традиції саме таке. В давнину язичники задобрювали своїх богів, влаштовуючи різні ритуали із жертвоприношенням їжі. Тепер замість цього ми освячуємо великодній кошик, стравами з якого розпочинаємо святкову неділю. До слова, його наповнення не дуже й змінилось. Яйця, святковий калач (паска), м`ясо, хрін, сир – всі ці продукти входили у звичний для наших предків раціон.

Обливання водою – давній обряд очищення

Бешкетна традиція обливаного понеділка, яка, щоправда, збереглась переважно на Західній Україні, насправді ж має серйозне підґрунтя. В давнину хлопці на наступний після  Великодня день також обливали дівчат  водою. Це вважалось побажанням краси та здоров’я, адже воду наділяли магічними властивостями, і вона мала змити із собою всі хвороби та біди. Щоправда, тоді дівчата тішились таким обливанням і в знак подяки дарували хлопцям писанки.

Яйце, фарбоване в червоний або оранжевий колір, символізувало Сонце. Такі яйця називалися «крашанками». Робилися також і «писанки» - яйця, розписані найчастіше під рослинний орнамент. Такі яйця символізували землю і те, що вона народить. Якщо крашанки робилися з варених яєць, то писанки  залишали сирими, щоб зберегти зародок, який передавав закладену в ньому силу майбутнього життя того, що зображувалося на яйці. Адже яйце - це модель творіння всесвіту.

Так само очевидно бабку циліндричної форми з білою патокою і розсипаними зернами на «голові» - символ чоловічого родючості. Нічого «сороміцького», як зараз намагаються представити деякі церковники, в цьому символі не було, це було шанування життєдайної сили, за допомогою якої задум Творця знаходить плоть. І якщо сучасна деградація людства перетворила велике таїнство творіння в «срамной» спосіб отримання задоволення - не бабка в цьому винна.

Сирна баба (звана чомусь зараз «паскою») - також символ творіння Всесвіту. Власне, саме слово «сир» - однокорінне зі словом «творіння». Як сир виходить з молока, знаходячи тверду форму з рідкої, так і задум Творця приймає з розвитком еволюції щільні матеріальні форми. До речі, наша Галактика називається Чумацький («молочний») шлях ... Той же корінь «твор» («твар») - в імені божества, яке шанувалося древніми русами в Великдень, - Істварог (Сварог, Іштварог). Порівняйте назву цього божества в інших мовах - Іштар, Астарта, Истер ... До слова, в Англії свято Воскресіння Христового називається саме Easter, на честь того самого божества (в даному випадку - богині) творіння. А East - як відомо, по-англійськи це Схід. На Схід від Англії завжди перебувала Русь ... Давайте ж не забувати своїх споконвічних, найдавніших традицій великого народу, в основі яких - зв'язок людства з Творцем, із Всесвітом, з Сонцем і Землею, з животворящими силами природи. Давайте святкувати Великдень - свято Творіння, пам'ятати про ті закони, які Творець поклав у будову Всесвіту. А це ті самі етичні закони, за якими жили наші предки і які прийшов нагадати людству Ісус. Він жив за цими законами, і тому зумів воскреснути. Давайте і ми жити за цими законами - і воскресимо велику могутню Русь!

• Великдень: 45%, 10 голосов
• Пасху: 0%, 0 голосов
• Воскресіння Хртистосове: 32%, 7 голосов
• Воскресіння природи: 14%, 3 голоса
• Прихід Весни: 5%, 1 голос
• Весняне рівнодення: 5%, 1 голос
• Ваш варіант: 0%, 0 голосов

      Ці Вічні Божі Закони є константами і відображають Суть і Світогляд створеної Системи, є її Духовною суттю.
      Другий “ключовий момент” Людина (Людство) з самого початку знала і володіла Законами Системи (Божими Законами), які дані були саме Людині не лише на рівні інстинкту (як тварині), але й у вигляді ЗВИЧАЮ.
      Ця Духовна сутність Системи в матеріалізованому вигляді дані людям у вигляді ЗВИЧАЮ, який охоплює і регулює усі аспекти людського життя від самого народження і до смерті. Отже ДУХОВНІСТЬ є не що інше як Божі Закони, відображені у Звичаї саме для Людини. Наскільки живе  Людина у ЗВИЧАЇ (саме живе, а не просто знає його), тобто наскільки відповідає Божим Законам її світогляд і, головне, спосіб життя – такий її рівень ДУХОВНОСТІ. Тому ні рівень освіти чи знань, ні будь-який релігійний сан чи будь-яка висока посада не можуть слугувати однозначною ознакою духовної Людини. Головне – як, за якими законами вона живе!
      Таким чином ЗВИЧАЙ є КОНСТИТУЦІЄЮ ЖИТТЯ, тим параметром, який визначає спосіб буття як окремої людини, так і, що найважливіше, народу в цілому, Він є Найвищим Законом, який забезпечує, за умови його виконання, гармонійне співіснування ЛЮДИНИ з усім у ПРИРОДІ, яка є СВЯТИНЕЮ рівно як і ЗЕМЛЯ, на якій живе народ.
      Втрачаючи ЗВИЧАЙ, людина відходить від природного способу життя, вступає у протиріччя з Природою, втрачає свою ДУХОВНІСТЬ, здоров’я, а заразом і ті могутні можливості, які закладені в неї Богом при створенні. Звичаї – це ті визначальні сталі параметри, які забезпечують, за умови їх дотримання, досягнення і здійснення людиною свого головного призначення на Землі – бути помічником Бога у підтриманні Світового Ладу. Тільки у Звичаї повною мірою та у первинному, неспотвореному вигляді визначена і зафіксована сутність всіх цих визначальних понять. 
      Отже, ЗВИЧАЙ - Творіння Рук Божих, а не людських, - завжди був тією могутньою основою, яка складала і формувала Світогляд наших Пращурів, їхнє ставлення до навколишнього Світу і до самих себе.
      Саме наявність такого інструментарію, такого підходу дозволяє підійти до вирішення цієї архіважливої проблеми, що, в свою чергу, відкриває шлях до визначення не менш важливих життєвих категорій як окремої Людини, так і, що головніше, Людства в цілому – МЕТА ЖИТТЯ, ДУХОВНІСТЬ, СОВІСТЬ, ЩАСТЯ тощо.
      Ніхто не заперечуватиме відомий вираз відомого письменника, що “в людині має бути все прекрасне – і обличчя, і одяг, і душа, і думки”. Але як і хто вимірює і оцінює той рівень “прекрасного”. Мудрець Епікур стверджував “Не можна жити приємно, якщо не живеш розумно, морально та справедливо, і, навпаки, не можна жити розумно, морально та справедливо, якщо не живеш приємно”. Все вірно, але, знову ж таки, як і хто визначає оту “розумність”, моральність”, “справедливість” і, врешті-решт, “приємність” життя? Швидше за все мав бути якийсь прийнятний для всіх мірило-еталон у цих питаннях і тоді все ставало на свої місця. Такими еталонами-мірилом на різних етапах існування людства, як відомо, були панівні в цей час ідеології і, як не дивно, мода, хоча і в меншій степені та обмежених параметрах. Але чи завжди так було? Ми знаємо, що ці еталони-мірила (ідеології) дуже суттєво відрізнялися на різних етапах існування людства. В той же час виникає логічне запитання: невже сутність таких одвічних категорій як, наприклад, МЕТА ЖИТТЯ, ДУХОВНІСТЬ, СОВІСТЬ, ЩАСТЯ могли змінюватись в залежності від зміни суспільного ладу? При цьому не забуваємо про перший ключовий момент, який виключає таку можливість. Але оскільки такі зміни практично  відбувалися і відбуваються, то логічно передбачити, що Система-Світ, яка існує за Божими Законами, рано чи пізно відторгне (скорегує, чи взагалі знищить) людську спільноту, яка вирішила жити за своїми, людськими законами, хоч вони іноді видаються і дуже справедливими. Це і відбувається сьогодні, коли значна частина мислячих учених констатує: людство стоїть на межі глобальної багатоаспектної катастрофи. 
      Духовність (моральність) народу визначається фактичним станом його Світогляду, що відображений у збережених (розвинутих чи, навпаки, втрачених) ЗВИЧАЯХ, які спираються на Закони Природи та унормовують життя людини як частинки Всесвіту, Природи. Натомість державна ідеологія фіксується і діє безпосередньо через закони, усталені людиною для унормування розвитку суспільства і, відповідно, місця особистості в ньому на потребу всьому народові, або ж, що частіше, на догоду правлячій верхівці суспільства. 
      Коли обидва параметри (Звичай та державна ідеологія) спираються на спільний фундамент, тобто закони людські не суперечать Законам Природи, суспільство спокійно, без особливих протиріч розвивається відповідно до своїх моральних та матеріальних цінностей, свого Світогляду. Коли ж підвалини державної ідеології відрізняються від підґрунтя духовності народу - починаються протиріччя, тим гостріші, чим більші ці розходження. З огляду на це можна припустити, що першою і найголовнішою ознакою наближення кінця існування народу (національної держави)  є втрата свого ЗВИЧАЮ – сутності та оборонця Духовного Світогляду та його Національної Окремішності. Відповідно до цього чітко простежується та оцінюється і фактичне місце Держави, її дійсне ставлення до свого Народу, та її, що найважливіше,  духовна основа.
      Ця унікальна особливість ЗВИЧАЮ – глибинність, Божественість - дозволяє йому сьогодні виконати чи не найголовнішу роль у житті Українського Народу – об’єднати націю і зробити її монолітною. Саме ЗВИЧАЙ може стати тією основою, на якій прийде порозуміння усіх багаторазово штучно поділених та переподілених за найрізноманітнішими ознаками українців. Чи може піднятися на ЗВИЧАЙ Пращурів рука українця? А якщо піднімається - то це вже не українець.
      Звичай дозволяє просто і правдиво, органічно визначити ДУХОВНІСТЬ кожного з нас, наше місце у Вічному Українському Роді. Все, що випадає із Звичаю, не стоїть в обороні України та її народу – в більшій чи меншій мірі вороже нашій Землі і рано чи пізно заявить про це! Будь-яка релігійна організація, яка не стоїть на одвічній українській ЗВИЧАЄВОСТІ, є чужинською сектою, якими б гаслами вона не прикривалася, чи якою б чисельною та багатою вона не була. Як не вистачає саме такого погляду нинішнім провідним державникам і науковцям! Навряд би за цих умов могли б у них навіть виникнути питання “яку державу треба будувати?” та “чи може Земля бути товаром?”.
      Безальтернативною умовою, яка може заступити шлях подальшого і уже остаточного знищення українців як нації, є моральне оновлення, повернення до правічної ДУХОВНОСТІ. Без подолання вірусу брехні, який охопив практично всі правлячі верстви суспільства в умовах вседозволеності і, одночасно, пільгового та судового прикриття дій і бездіяльності можновладців, годі сподіватися змін на краще. Тільки позбувшись цієї біди можна вирішувати питання щодо економічної кризи та її соціальних наслідків. Вирішувати саме у такій послідовності, оскільки не “суспільне буття визначає свідомість”, як це стверджувалося в радянський період на основі історичного матеріалізму, а, навпаки, саме свідомістю – ДУХОВНІСТЮ, мораллю суспільства – визначається його соціально-економічне буття. Повернення до Духовного життя, до одвічного ЗВИЧАЮ є не якась гірша, чи краща рекомендація, а безальтернативна умова існування саме ЛЮДИНИ і СВІТУ взагалі. 
      Ніхто не заперечуватиме проти відомого положення, що об’єднаний одним світоглядом, чи хоча б однією ідеєю, народ (чи група людей) набагато сильніші за таку ж кількість людей, які розрізнені. В цьому полягає відомий досить давній підхід завойовників – “розділяй і володарюй”. Усі це знають, але чомусь в котрий раз наступають на одні і ті ж граблі. Нас намагаються порізнити і на більш високому, духовному рівні. Якими тільки засобами не нав’язувалася і не продовжує нав’язуватися нам думка, що у кожного своя духовність, своя правда, своя совість, своя мета Життя і, врешті, своє особисте Щастя.
      На скільки частин поділені сьогодні українці за своїм світоглядом? Навіть неможливо порахувати. Тільки більше 100 зареєстрованих політичних партій !!! А скільки найрізноманітніших за своїми світоглядними позиціями релігійних конфесій, сект, течій, груп  паразитують на тілі України??? А скільки нерелігійних клубів, центрів, офісів, шкіл з відмінним від українського світоглядом зомбують і калічать духовно не тільки дорослих людей, але, що набагато небезпечніше – молоде покоління? А ще ж до цього долучаються і спортивні школи, секції, різноманітні танцювальні гуртки тощо, які пропагують чужинський світогляд. Не згадую вже про море різного штибу екстрасенсів, біоенергетиків, магів усіх кольорів і відтінків, які заполонили наше суспільство і, ніби авторитетно посилаючись на Відичний світогляд, намагаються з усіх сил нищити залишки нашого правічного Звичаю. Нас мало не розчиняють у цій масі різноманітних філософських поглядів. При цьому, що цікаво, кожний з них розуміє, бачить і може по своєму, тільки на своєму особливому рівні і світовідчутті, часто не збігаючись між собою у результатах. Тому скільки і яких задіяно сил проти українського світогляду не знає (навіть ще страшніше – просто не хоче знати) ніяка статистика, адже не всі ці сили діють відверто вороже і прямо і, до того ж, далеко не всі зареєстровані. Якщо хтось думає, що таким чином виховується різнобічно розвинена людина, то він дуже помиляється. Відсутність у вихованні підростаючого покоління світогляду свого народу, розмитість та протиріччя нав’язуваних чужинських філософських поглядів сприяє лише відтворенню  штучного космополітичного, інтернаціонального світогляду з досить сумнівними цінностями, далекими від святинь батьківської Землі. Страшний духовний глобалізм давно не тільки став на порозі нашої хати, але й нахабно розсівся в ній. І це ми добре бачимо в реаліях сьогодення. Прикладів шукати не треба, вони просто кричать з усіх боків. 
      За відсутності єдиного, ґрунтовного рідного світобачення, прийнятного для усіх, українці, як і раніше, а може ще й інтенсивніше, підпадають під вплив незліченої кількості найрізноманітніших чужинських ідеологій. 
      Що ж може зарадити справі? 
      Об’єднує нас – Україна, зокрема бажання бачити Україну українською, а значить ДУХОВНОЮ, високоморальною. Тут суперечок немає. І тому всі дії, направлені на це, нам зрозумілі. Всі ми категорично не хочемо бачити на своїй землі панування чужого світогляду, незалежно чий він – християнський, іудейський, мусульманський і т.д. до нескінченості. Ні, ми не проти, що б ці світогляди існували, щоб хтось їх сповідував. Але ми категорично проти того, щоб їх у різних виглядах нав’язували нам, українцям, щоб вони не тільки підступно підміняли наш світогляд, але при цьому ще й різноманітними засобами спотворювали, зневажали і висміювали його. В цьому ми єдині, і це є те, що дає нам наснагу у відстоюванні всього українського, принаймні всього того, що було у нас до так званого хрещення Русі. Зважмо також на те, що процес нищення українського світогляду останнім часом набрав ще більш небезпечних форм – його стали підтримувати представники влади. Як інакше можна пояснити введення в школах християнської етики, вивчення основ християнського віровчення, відкриття церкви у Верховній Раді України, регулярні різноманітні трансляції по головним теле- і радіоканалам тощо. Тобто цей процес стає все більш масовим і, все небезпечнішим.
      Що ж роз’єднує нас? Як не дивно – знову ж таки Україна, точніше різне розуміння сутності українського світогляду, в першу чергу відмінність у розумінні того, що лежить у його основі. Спостерігається дивна картина – говоримо ніби українською мовою, а, в той же час, не чуємо і не розуміємо один-одного.
- Українців-комуністів, наприклад, цілком задовольняє така Україна, у якої історія починається з 1918 року, а світогляд визначається таким незвичним і незвичайним формулюванням - “демократичною диктатурою”  та “Моральним кодексом будівника комунізму”. Правда ці моральні вимоги, як нам відомо, не стосуються “вождів”, тобто в такому суспільстві сповідуються подвійні цінності. Окрім усього, комуністи не дуже переймаються тим, що було до 1918 року. Більше того, це минуле малюється, як правило, чорними кольорами;
- Другий приклад: більшість сучасних українців-козаків цілком задовольнить та Україна, історія якої починається із величі Запорізької Січі, передбачає реєстрове козацтво, а світогляд спирається на “Звичаєве право”, яке, як відомо, є тільки слабким відбитком-залишком правічного Звичаю, та на конституцію Пилипа Орлика. І ніхто з них при цьому не задумується, що ця конституція фіксує офіційний кінець сприйняттю людьми Божих Законів – Звичаю (навіть у залишковій формі “Звичаєвого права”), натомість освячуючи запровадження людських законів, хоч і дуже непоганих не тільки як на той, але, навіть, і на наш час. І знову ж таки, моральні обмеження практично не виконуються гетьманами, за що значна частина їх страчені безпосередньо самими козаками. І важко сучасним козакам пояснити, що такий підхід практично вирізняє їх від інших верств населення, не узгоджується з хліборобським світоглядом українців, їх лагідною вдачею та миролюбством. Натомість зараз, наприклад, у так зване “Звичаєве козацтво” вноситься поняття гетьмана, як спадкового монарха!? Це вже якась нова, незнана досі якість, а скоріше прояв звички підгортати все під себе, прикриваючись при цьому гарними гаслами.
- Приклад третій - сучасних українців-християн цілком задовольняє Україна, підвалини якої закладені після хрещення Русі князем-зрадником Володимиром, який тільки через двісті років після смерті канонізований як святий чужинською церквою. Ми добре знаїм, як  підступно трактують офіційні провідники християн культурний і духовний стан України до хрещення Русі – дикуни, неписьменні, примітивні, малорозвинені, хижі і т.д. до нескінченості. Безумовно,  ці високоосвічені люди добре знають, що все це чистісінька брехня – інакше б з таким запалом не переписували та не підчищали б  літописи, не нищили б писемні твори, написані далеко до часів Кирила і Мефодія, не залучали б до своїх свят і обрядів цілі пласти української культури і т.д. і т.п. А чи притримуються тих розрекламованих християнських цінностей як самі провідники церкви, так і рядові християни. Хто з них на ознаку своєї доброти і любові підставив праву щоку, коли вдарили по лівій, хто добровільно віддав гвалтівнику другу дочку, після того, як він згвалтував першу. НІХТО!!! Більше того, навіть не можуть сісти за стіл переговорів, аби об’єднатися  усім християнам на землях України на основі хоча б тої єдиної Біблії. Де там, яка ворожнеча!!! Тобто для інших проповідується одне, а самими робиться інше. Таким чином допускається подвійний світогляд, а всі так звані “гріхи” “очищаються” за допомогою механізмів сповіді чи індульгенцій-пожертв.
- І ще хочеться навести один приклад – як веде себе в цих умовах сучасна наука, зокрема історична. Згадаймо, як вона нищила дохристиянські святині, переписувала літописи на догоду князівській, а згодом царській владі і, безумовно, правлячій християнській церкві, як потім віддано служила комуністичній ідеології, а зараз знову переключилася на християнську. Але в усі часи простежується одне незмінне -  аби тільки замовчати, спотворити, не відкрити дійсну історію України… Мета та сама – не дати зазирнути в підвалини  нашого світогляду, спертись на нього і скинути з себе оту облуду багатотисячолітньої брехні, яка павутиною обплутала нас. Згадаймо обрізане саме наукою під самий стовбур історичне коріння України, збиткування над мовою, знищений календар свят… Навіть Трипілля зараз віддають іудеям, аби тільки не виникло питання правічної України.
     Ці приклади можна наводити довго, але краще спробуємо їх узагальнити. І тоді побачимо, що у цих ніби різних світоглядів є багато спільного. Це, зокрема: 
-    Обов’язковий поділ суспільства на нерівноцінні за правами і обов’язками групи-класи, тобто виокремлення своєї верстви від інших верств населення. Присутність правлячої ієрархії, піраміди, верхівка якої стає спадковою, або, в крайньому разі, обирається лише серед певної (своєї) групи (верстви) населення;
- присутність в зв’язку з цим подвійної моралі, яка дозволяє певній частині суспільства (правлячій, або привілейованій на цей момент) послуговуватися одними цінностями, в той час як від другої передбачено виконання інших вимог;  
- початок відліку часу від певного, цілком конкретного історичного моменту та пристосування філософії-світогляду саме до цього моменту (або до особи, групи осіб) і категоричне не бажання брати до уваги загалом все історичне минуле України і, головне, її одвічну духовність – її ЗВИЧАЙ, її Боже походження. 
Всі релігії є плодом діяльності певних, видатних осіб чи груп людей (які з часом переходять у ранг “бога”, “апостолів” чи “пророків”). Антураж різний – безпосередня розмова з Богом, одкровення, які зійшли на певну людину, збережені в окремому роді окремими людьми знання, набуті знання тощо. Результат один – між Богом і сповідниками тої чи іншої релігії є посередник, який володіє якоюсь певною частиною знань, яку він передає Людям. Ці знання, чи якась частина їх, часто чомусь називаються таємними, призначеними для певного кола осіб і т.д. Тобто обов’язково передбачається той чи інший поділ суспільства.
      Виняток становить лише ЗВИЧАЙ, який даний людям безпосередньо Богом для унормування та узгодження Життя Людини від народження до смерті за законами Природи. Збереження цих Божих Законів – Звичаїв, які і є найбільшою нашою Святинею – КОНСТИТУЦІЄЮ ЖИТТЯ, як і їх передача людям покладалося на Жінку, оскільки саме мати була відповідальна не тільки за народження здорової дитини, за її виховання та навчання, але і, що головне, взагалі за збереження необхідних знань для забезпечення неперервності людського Роду з метою виконання покладеного на нього Богом головного завдання – підтримання Ладу на Землі. Ці Знання-Звичаї зберігалися шляхом усної передачі від матінки до доньки.  І така особлива, визначна роль матері, окреслена Звичаєм, не тільки сприймалась, але свято підтримувалась суспільством. І, мабуть, це найперше, що ми мали б зробити – повернути МАТИ-ЖІНКУ-БЕРЕГИНЮ на своє особливе і почесне місце в суспільстві, одвічно призначене їй Богом, гарантуючи тим самим виконання головного завдання Людства – забезпечення неперервності людського Роду з метою підтримання вічного Ладу на Землі. Як бачимо, в усіх релігіях розповсюдження і ствердження визначальних поглядів кожної конкретної конфесії  спочатку покладалося на певних осіб, а потім – на святців, волхвів, царів, князів, єпіскопів, священників, попів і т.д., в той час як на нашій Землі цю функцію одвічно виконувала мати.
      Є ще одна суттєва відмінність: у всіх релігіях є священні книги в той час як на нашій Землі до сьогодні головні духовні цінності (український одвічний ЗВИЧАЙ) зберігаються (принаймні зберігалися донедавна) шляхом усної передачі від батьків до дітей (в основному від матінки до доньки).
      Звичай, на відміну від будь-якої релігії, передбачає, навпаки, не тільки відкритість, але й обов’язковість виконання для всіх його вимог і обмежень. Більше того, недотримання Звичаю автоматично веде до одлучення від Роду. Тобто, як бачимо, між Звичаєм і всіма іншими релігіями, простежуються різнонаправлені рухи: в релігії набуття певних знань веде до поступу в ієрархічній піраміді, в той час як Звичай, навпаки, передбачає не тільки повний набір знань (співвідносно з віком), але й необхідність жити відповідно до цих вимог. Як бачимо, принципово різні підходи: Звичай – принцип КОЛА, обов’язковість для всіх; інші релігійні світогляди – обов’язкова присутність ієрархії, кастовість, винятковість.
      Особливість Звичаю полягає також в тому, що, на відміну від усіх релігій, він, оскільки є способом Буття, не потребує якихось особливих храмів для своєї реалізації. Він реалізується там, де живе і знаходиться Людина – Природа, Святі Місця, Хата тощо.
Звичай - Божий закон, а не плід діяльності Людини, узагальнений витвір людського розуму, що виник як результат повторювання і закріплення окремих звичок, як то стверджує сучасна наука.
      В жодного українця, якого б світогляду він не притримувався, якщо тільки він дійсно відчуває себе українцем, на Звичай рука не підніметься. Якщо ми станемо на такий фундамент, то у нас не буде ніякої не тільки потреби, але й навіть можливості творити (точніше витворяти) щось своє, особливе, що зараз масово спостерігається в Україні. В змаганнях з Божими (природними) законами ніякий “пророк” перемогти не зможе, він від початку приречений.
      
       Отже, розглянемо зміни в часі світобачення людини, яке відбувалося у такій послідовності заміни і спрощення духовних цінностей: ЗВИЧАЙ, Віра, релігії, атеїзм, гроші (виникнення ганебної але нібито «всеперемагаючої віри» в силу грошей, у того жовтого (чи зеленого) диявола). От відповідно до цих етапів і розглянемо, які особливості Людини при цьому втрачалися, а що, навпаки, з’являлося у результаті такої «еволюції».

      1. Створення Людини. Навряд чи хто буде заперечувати, що Світ, як досконала система, створений на основі певних законів, які є постійними. Нічого непотрібного чи випадкового у ньому немає. І якщо Людина зараз не знає чогось, чи не може пояснити доцільність, чи сутність того чи іншого явища, то це, як говориться, проблеми цієї Людини. Відійдемо від дискусії на тему: хто створив Світ? – Бог, Вищий Розум, Природа… Зупинимось на варіанті – Бог. Отже діють Божі закони – Закони Природи. За цими ж законами створена і Людина, яка від початку живе за Божими законами, який даний для Людини у Звичаї. Людина в цей час знає Бога – Творця всього сущого. Вона знає будову Всесвіту, своє місце в ньому, мету існування Людства в цілому і мету свого життя. Людина шанує (обожнює) Природу та прояви її сили. Вона володіє первинними – істинними – знаннями. В неї необмежені можливості користуватися цими знаннями – мозок працює на 100 %. Вона відчуває і розуміє енергетичні коливання у Всесвіті. Люди спілкуються з оточуючим Світом і поміж собою на енергетичному рівні. Тобто це оті Люде на Землі, які треба писати з великої літери.
      2. Виникнення ВІРИ. З часом Людина в силу своєї ліні і бажання перекласти свої обов’язки на когось (на посередника, на знаряддя праці), або ж ігнорувати, врешті-решт, деякі з них, втрачає частину знань, які заміняються уже Вірою у їх значимість. Людина вже не знає Бога-Творця, а лише вірить у нього. В цей час уже виникає мова символів.
      3. Виникнення МАГІЇ. Іде подальша втрата Людиною своїх знань і здібностей. Відповідно виникає потреба для здійснення певних магічних дій як для забезпечення виконання свого призначення на Землі – колективного ладування Світу, так і для повернення своїх одвічних можливостей і виправлення помилок. Людина ототожнює прояви дій Бога (Природних сил) з окремими явищами Природи, предметами та, взагалі, з конкретними особами. Виникає поняття «Добра» і «Зла». Виникає мова, пісні, танці обряди… Це час Трипільської культури, кінець якої співпадає з КІНЦЕМ ЗОЛОТОГО ВІКУ ЛЮДСТВА.
      4. Виникнення релігій та рабовласництва (І фаза – фізична). Подальша втрата істинних знань унеможливлює їх компенсувати за допомогою магії. Починається розвиток науки на основі досвіду. Виникають паралельно з наукою релігії. Початок будівництва культових споруд та виникнення зображень «богів». Поява серед людей з «надзвичайними» здібностями, а точніше тих, що якось зберегли (чи поновили) свої одвічні здібності – пророків, месій, богів… Виникнення держави в сучасному її розумінні. Формування «права» держави, утвердження «звичаєвого права» - залишку від Звичаю, що його відібрала і узаконила держава. З’являється віра уже не тільки і не стільки в силу Бога  магії, але й в силу і закони людей, держави. Утверджується становий, а потім кастовий поділ суспільства.
      5. Розквіт рабовласництва (ІІ фаза – наймана праця). Подальша втрата одвічних і магічних знань. Продовжується накопичення людського досвіду – розвиток науки. Занепад звичаєвого права. Утвердження віри в силу держави та її закони, в гроші. Засилля релігій та наростання розчарування в них та спротиву. Початок атеїзму.
      6. Стале рабовласництво (ІІІ фаза – атеїзм). Майже повна втрата одвічних і магічних знань, можливостей Людини (мозок працює на 3-4%). Втрата духовності. Влада СИЛИ, ГРОШЕЙ, закону держави. Це час, в якому ми живемо.
      7. Тотальне рабовласництво (IV фаза – глобалізм, гроші – бог). Повна втрата Людиною Божих законів (Звичаю), одвічних і магічних знань, можливостей. Влада ГРОШЕЙ – вони замінили Бога. НАУКА (знання про знання) – в розквіті. Люди перетворюються у нелюдів – кожний сам за себе, нема мети життя, нема духовності, совісті (бо як у кожного своя – значить нема ніякої, адже вони непорівнянні). Люди живуть не енергетичними коливаннями Всесвіту, а коливанням курсів валют на біржах. Кінець існування людського суспільства.

      Чи за цих умов нам треба повертатися назад, на самий початок, «у печери», як дехто любить говорити?  Ні, нам треба повернутися до життя за Божими законами  - за ЗВИЧАЄМ. Але розуміти це – мало. Треба діяти. І діяти спільно. А для цього треба мати єдину систему координат, духовних цінностей, спільну мету життя. Інакше відбувається розмова глухого зі сліпим.
      І ще на одній особливості варто наголосити. Не всі в суспільстві знаходяться на однаковому рівні. Дехто не так далеко відійшов від Божих законів – Звичаю. А це означає, що шлях їх повернення набагато коротший, і тому не така вже це безнадійна справа. 
        Безумовно будуть і певні труднощі на початку такої справи:
- Ми не звикли жити за такими правилами – робити самому. Легше чекати, що цю роботу зробить хтось, а потім лаяти його за те, що я б зробив не так. 
- Нам прийдеться одночасно не тільки жити у Звичаї, що само по собі сьогодні складно, але й одночасно відроджувати, піднімати ЗВИЧАЙ. А це зовсім непроста справа.
- Ми зустрінемось зі спротивом . Але це буде тільки свідченням стратегічної правильності нашого вибору.

      Ми з вами добре знаємо, що у нашої нації підрізане, а багато в чому і вирване коріння – її історична пам’ять, майже відібрано і одночасно спаплюжено найвищу цінність – її СВІТОГЛЯД, що закарбований у ЗВИЧАЇ і Святах, донищується Мова – необхідна умова існування нації – носій її духовного розвитку. За таких обставин ми можемо стверджувати – ворогів у нас поки що не бракує. І не просто “воріженьків”, а саме тих ворогів, що загрожують найголовнішому – існуванню української нації. Тобто спокою нам нема. Навпаки, є стан жорсткої боротьби не на життя, а на смерть за найсвятіше – свій РІД, свої КОРЕНІ, свою ЗЕМЛЮ, своє МАЙБУТНЄ. І нам потрібна, аби зберегтися на майбутнє, – ПЕРЕМОГА.
      Це може статися лише за умови, коли ми з вами, найперше, переможемо себе. Для цього треба поставити собі на службу СВІЙ розум. Ми на загал думаємо, що освіта - засіб отримання знань. Це водночас так і не так. Правдива, справжня освіта – це виховання контролю над розумом. Якщо людина не може підкорити свій розум, вона прожила життя даремно, якою б освіченою вона не була. Подумайте, яким небезпечним у суспільстві може бути освічений негідник, розум якого не контролюється душею.
      Дуже образно і влучно змалювала наш сьогоднішній стан в зв’язку з втратою ЗВИЧАЮ і, головне, можливу перспективу, видатна Людина нашого часу, дійсний представник еліти народу, поетеса Ліна Костенко:
      Ми дикі люди, ми не знаєм звичаїв.       Ми нищим ліс. Ми з матір’ю на “ти”.
      Ми свій кінець пришвидшуєм, пришвидшуєм       У колективних нетрях самоти…
      Душа ніяк не вийде із-під варти.       То культ особи, то культура мас.
      Колись ми, кажуть, виникли від мавпи.       Надалі мавпа виникне від нас.
      Коротко і влучно, як діагноз (недарма і збірка віршів так названа – “Коротко – як діагноз”). І якщо сумніви щодо походження Людини від мавпи досить суттєві, то кінцева перспектива, в разі продовження того напряму, яке сьогодні обрало людство, незаперечна. Тобто повернення до одвічного ЗВИЧАЮ є не якась гірша, чи краща рекомендація, а безальтернативна умова існування саме ЛЮДИНИ і СВІТУ взагалі. Пам’ятаймо це! І не просто пам’ятаймо – діймо, аби це виправити і повернути. Це є наш з Вами обов’язок перед цією Землею, перед нашими Пращурами, перед Всесвітом і БОГОМ - це має бути сенсом Життя!

http://mp3-pesnja.com/artists/letter/9         гурт Соколи Український звичай

Звичай -

• Творіння Рук Божих: 0%, 0 голосов
• Духовна сутність, КОНСТИТУЦІЯ життя, Закони Природи: 31%, 4 голоса
• Об’єднає націю і зробить її монолітною: 0%, 0 голосов
• Безальтернативна умова існування ЛЮДИНИ і СВІТУ: 8%, 1 голос
• Повний набір знань, обов’язковий до виконання: 0%, 0 голосов
• Результат повторювання і закріплення окремих звичок: 0%, 0 голосов
• Спосіб Буття: 15%, 2 голоса
• Світогляд народу українського: 38%, 5 голосов
• Ваш Варіант: 8%, 1 голос

Калита втілює згасання сонячної сили й тепла в кінці осені. За старим стилем це свято припадало на ЗО листопада. Зі зміною літочислення воно перейшло на 13 грудня.

• Ой Калита, Калита, із чого ж ти вилита?

• Ой я з жита сповита, ой я сонцем налита
  Для красного цвіту по білому світу.

Саме в день Калити відбувалися великі вечорниці — одне з найулюбленіших свят молоді. Дівчата брали з собою роботу —- пряли, дерли пір'я, вишивали. На ве­чорницях завжди було весело —можна погомоніти, по­чути новини, страшні та смішні бувальщини і казки, поспівати, загадати загадки, а на Андрія ще й поворо­жити.

На Центральній Україні парубочі та дівочі громади переважно святкували Андрія 13 грудня, а на Західній Україні – в ніч на Андрія – 12 грудня.

Дівчата збирались вранці у когось в хаті і гуртом випікали Калиту (круглий корж з медом і маком, прикрашений горіхами, вишнями або калиною). Потім ворожили: «лічили кілки в тинах», «слухали попід вікна», «сіяли коноплі по снігу», «кидали чобіт через хату». Хлопці приходили «кусати Калиту» пізно ввечері. Калиту підвішували на стрічці до ціпа чи жердини і «під’їжджали» до неї на коцюбі. Той, хто їхав на коцюбі – називався «пан Коцюбинський», а той, хто охороняв Калиту і писав сажею – писар – «пан Калитинський».

Перед кусанням Калити пану Коцюбинському годилося пройти випробовування грою «Зайчик» або загадкою. В інших місцевостях пана Коцюбинського смішили, і коли розсміявся – мазали сажею по обличчю.

Хлопці збиралися гуртами і робили шкоду тим батькам, які не пускали дівчат на вечорниці – знімали брами, виносили віз на дах, розбирали тини.

Дивіться як святкували нині в музеї Гончара:

• Цього року: 0%, 0 голосов
• В дитинстві: 38%, 3 голоса
• Лише бачив як це робили інші: 13%, 1 голос
• Ніколи: 50%, 4 голоса
• Мені б хотілося, та стидаюсь: 0%, 0 голосов
• Мені давали її покуштувати: 0%, 0 голосов
• Ваш варіант: 0%, 0 голосов

• у найкоротшу ніч: 29%, 2 голоса
• па Івана Купала: 71%, 5 голосов
• коли прийдеться: 0%, 0 голосов