(оповідання з книги Сергія Козлова «Їжачок в тумані»)


«Невже все так швидко закінчується? - подумав Віслючок. - Невже закінчиться
літо, помре Ведмежатко і настане зима? Чому це не може тривати вічно:
я, літо і Ведмежатко? Літо помре раніше за всіх, літо вже помирає. Літо у щось вірить, тому помирає так сміливо. Літові аніскілечки себе не шкода – воно щось знає. Воно знає, що воно буде знову. Воно помре ненадовго, а потім знову народиться. І знову помре…
Воно звикло. Добре би було, якби я звик помирати і народжуватися. Як це
сумно і як весело!..»

Ведмежатко зашаруділо опалим листям.

- Про що ти думаєш? - запитало воно.

- Я?.. Лежи, лежи, - сказав Віслючок.

Тепер він почав пригадувати, як вони зустрілися? Як під зливою перебігли весь
ліс, як cіли відпочивати і як Ведмежатко тоді сказало:

- Правда, ми будемо завжди?

- Правда.

- Правда, ми ніколи не розлучимось?

- Звісно.

- Правда, ніколи не буде так, щоб нам довелося розлучитися?

- Такого не може бути!

А тепер Ведмежатко лежало на опалому листі з перев*язаною головою, і кров виступила на пов*язці.

«Як же так? - думав Віслючок. – Як же так, що якийсь дуб розтрощив
Ведмежаткову голову? Як же так, що дерево упало саме тоді, коли ми
проходили під ним?..»

Прилетів Лелека.

- Краще?..- запитав він.

Віслючок похитав головою.

- Як сумно! - зітхнув Лелека і погладив Ведмежатко крилом.

Віслючок знову задумався. Тепер він думав про те, як поховати Ведмедика, щоб він повернувся, як літо.

«Я поховаю його на високій-високій горі, - вирішив він, - так, щоб було
багато сонця, а унизу протікала річка. Я буду поливати його свіжою
водою і щодня розпушуватиму землю. І тоді він виросте. А якщо я помру,
він буде робити те ж саме, - і ми не помремо ніколи…»

- Послухай,- сказав він Ведмежаткові, - ти не бійся. Ти на весні виростеш знову.

- Як деревце?

-Так. Я буду щодня тебе поливати. І розпушувати землю.

- А ти не забудеш?

- Що ти?

- Не забудь, - попросило Ведмежатко.

Воно лежало із заплющеними очима, і якби ледь-ледь не здригалися його ніздрі, можна було подумати, що воно зовсім померло.

Тепер Віслючок не боявся. Він знав: поховати – це означає посадити, як деревце.

                                                                             Переклад Ганни Осадко

© Переклад, видавництво "Богдан", 2007

Если меня совсем нет



Еще совсем немного - и загорятся звезды, и выплывет месяц и поплывет,
покачиваясь, над тихими осенними полями. Потом месяц заглянет в лес,
постоит немного, зацепившись за верхушку самой высокой елки, и тут его
увидят Ежик с Медвежонком.
- Гляди, - скажет Ежик.
- Угу, - скажет Медвежонок. А месяц подымется еще выше и зальет своим холодным, тусклым светом всю землю.
Так было каждый вечер в эту ясную холодную осень. И каждый вечер Ежик с
Медвежонком собирались то у Ежика, то у Медвежонка и о чем-нибудь
говорили. Вот и сегодня Ежик сказал Медвежонку:
- Как все-таки хорошо, что мы друг у друга есть! Медвежонок кивнул.
- Ты только представь себе: меня нет, ты сидишь один и поговорить не с кем.
- А ты где?
- А меня нет.
- Так не бывает, - сказал Медвежонок.
- Я тоже так думаю, - сказал Ежик. - Но вдруг вот - меня совсем нет. Ты один.
Ну что ты будешь делать?
- Пойду к тебе.
- Куда?
- Как - куда? Домой. Приду и скажу: "Ну что ж ты не пришел, Ежик?" А ты скажешь...
- Вот глупый! Что же я скажу, если меня нет?
- Если нет дома, значит, ты пошел ко мне. Прибегу домой. А-а, ты здесь! И начну...
- Что?
- Ругать!
- За что?
- Как за что? За то, что не сделал, как договорились.
- А как договорились?
- Откуда я знаю? Но ты должен быть или у меня, или у себя дома.
- Но меня же совсем нет. Понимаешь?
- Так вот же ты сидишь!
- Это я сейчас сижу, а если меня не будет совсем, где я буду?
- Или у меня, или у себя.
- Это, если я есть.
- Ну, да, - сказал Медвежонок.
- А если меня совсем нет?
- Тогда ты сидишь на реке и смотришь на месяц.
- И на реке нет.
- Тогда ты пошел куда-нибудь и еще не вернулся. Я побегу, обшарю весь лес и тебя найду!
- Ты все уже обшарил, - сказал Ежик. - И не нашел.
- Побегу в соседний лес!
- И там нет.
- Переверну все вверх дном, и ты отыщешься!
- Нет меня. Нигде нет.
- Тогда, тогда... Тогда я выбегу в поле, - сказал Медвежонок. - И закричу: "Е-е-е-жи-и-и-к!",
и ты услышишь и закричишь: "Медвежоно-о-о-к!.." Вот.
- Нет, - сказал Ежик. - Меня ни капельки нет. Понимаешь?
- Что ты ко мне пристал? - рассердился Медвежонок. - Если тебя нет, то и меня нет. Понял?
- Нет, ты - есть; а вот меня - нет. Медвежонок замолчал и нахмурился.
- Ну, Медвежонок!.. Медвежонок не ответил.
Он глядел, как месяц, поднявшись высоко над лесом, льет на них с Ежиком свой холодный свет.


Хочу нагадати, що книга Сергія Козлова "Їжачок в тумані" з оригінальними
 ілюстраціями Святозара Острова вийшла в українському перекладі у
Тернопільському видавництві "Навчальна книга-Богдан"

http://www.bohdan-books.com/catalog/book_156_1570/

Вона увірвалася на екран, мов вихор, зігравши Лєночку Крилову в фільмі Ельдара Рязанова «Карнавальна ніч». На другий день після виходу стрічки впрокат пісня про хороший настрій, що вона виконувала там, була мало нев кожного на устах, а вона, звичайна студентка, прокинулась знаменитоюй без меншого огляду на економію на отриманий від зйомок гонорарпридбала антикварну етажерку і чарівливо прикрасила нею свійгуртожівський куток... Надто це вже нагадує казку про Попелюшку… Протеце не казка, а правда життя, що є однією з перших сторінок оповідання про Велику Актрису сучасності – Людмилу Гурченко! Гурченконалежить до когорти таких артистів, що вміють усе - і танцювати, йспівати, й грати, й перевтілюватися. До вище зазначеного треба додати,що Людмила Гурченко одна із тих акторок, які уміють відчувати партнераі володіють мистецтвом гри у парі. Адже драматичне мистецтво – цемистецтво взаємодії, і саме відчуття того, з ким розігруєш сцену і єнайвищим пілотажем для мега-зірок. Серед її партнерів були такі видатніактори, як Ігор Іллінський, Юрій Соломін,  Олег Басилашвилі, Микита Михалков, Лія Ахеджакова, Армен Джигарханян,  ІринаКупченко, Олександр Абдулов та безліч інших. Вона вміє підтримуватипартнера і в кадрі, і на естрадній сцені. Хоча б співаючи з М. Басковимчи Б. Моєсеєвим. Першого не заглушує сильнішим голосом, з останнім ведерівнозначний діалог. Заслуговує захоплення й небувала енергійність Людмили Гурченко. Вонавстигає усе – і зніматись в кіно, і робити фотосесії, і виступати наестраді, і писати літературні твори. З-під її пера вийшли такі книги,як «Моє доросле дитинство» (1980), «Аплодисменти» ( 1980), «Люся,стоп!» (2002). І тішить те, що вказані друковані видання - це незвичайні спогади літньої акторки, що розповідає на дозвіллі про власнежиття та його зустрічі, а живі, цікаві, щирі, наповнені іронією івитонченою іскрометністю твори, які здатні зачаровувати й прихиляти досебе читача. Так само, як зачарорвують і прихиляють до себе героїні їїфільмів, яких вона подарувала світові впродовж півстолітнього часу. В Інтернеті у Людмили Гурченко є сайт, на якому у гостьовій книзі  набагатьох сторінках зазначені захопливі відгуки шанувальників. Тому маювелику підозру, що вона – артистка, котру люблять мільйони!

Повністю стаття  знаходиться на сайті ХайВей

http://h.ua/story/304996/

Декілька слів, що завжди стануть у пригоді

http://20slov.ru/

У Жан ЛюкаГодара є такий фільм: Ім’я Кармен (1983).
Там є епізод, коли новітня Кармен,
її роль виконує Марушка Детмерс, приходить до свого дядечка Годара в
божевільню. Годар грає сам себе, до речі.
Так-от - заходить до нього медсестра
уранці, вона ставить перед ним друкарську машинку і каже:
Попрацюйте, професоре!.
Надвечір медсестра забирає друкарську машинку і витягує з неї
аркуш. Тексту на аркуші рівно півсторінки... медсестра запитує:
Чи гарно ви попрацювали, професоре?
Годар задоволений своєю працею.


 Ж. Л. Годар і М.Детмерс у фільмі "Ім’я Кармен"


http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B0%D0%BD-%D0%9B%D1%8E%D0%BA_%D0%93%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D1%80


Бо саме така ця робота - створювати сценарні концепції -піваркуша в день
- це навіть забагато. Ти складаєш все докупи - по крихіткам в єдине ціле, записавши щось-десь
колись на клаптеві паперу ..............

О, Юліуш Махульський один із моїх улюблених режисерів.
Його фільми я можу переглядати безліч разів.
Це завжди вишукані, високо художні, виконані майстерно і наповнені
витонченою іронією роботи.
А от фільм «Ва-банк» я взагалі вважаю одним із шедеврів світового кіно.
Це однозначно!



У 1983 році Ю.Махульський зняв фільм під екстравагантною назвою «Seksmisja»
( в радянському прокаті його сильно покоцали і нарекли «Новые амазонки»).
Так-от, пам’ятаєте, у картині з дослідницькою метою заморожують двох чоловіків, що прокидаються в далекому майбутньому і бачать світ, в якому владарюють жінки.
Бачте, на Землі відбулась війна, якесь-там випромінювання знищило усіх чоловіків.
І у світі вижили лише жінки.



Усю світову історію переписано, жінки перебрали на себе всі наукові відкриття, всі здобутки цивілізації, а за чоловіками залишили лише прізвисько «самці» …
nf жахливі оповіді про те, як ці самці з тваринними інстинктами знущались над кращою половиною людства, себто жінками…



Ну, в кіні все закінчується добре, як для чоловічої цивілізації :
Єжи Штур і Ольгерд Лукашевич, котрі грають воскреслих чоловіків,
з допомогою своїх чоловічих генів відновлюють цивілізацію…
Жінки в щоці…





Чи подобається вам фільм «Seksmisja» Юліуша Махульського?

У Акутаґави ця новела називається «Неподілене кохання»… Її оповідь відбувається як переказ одного друга іншому про розповідь давньої обопільної знайомої, у котру колись був закоханий їхній друг.( Ця знайома, звали її О-Току, згодом стала гейшею )...(якийсь абсурд!). Справді, абсурд, як і сама оповідь тієї гейші, зустрівшись з якою після тривалої розлуки оповідач обмовився: «…коли до мене підійшла… О-Току. Я гостро відчув, яке швидкоплинне життя………»…
А розповіла О-Току також абсурдну історію свого кохання без взаємності… Адже вона знайшла свого Щасливого дракона, тобто «щастя, що послано людині всевишнім», зовсім не в світі людей, а в іншому вимірі – у світі ілюзій - в КІНО…


Рудольфо Валентино

Обранцем О-Току став актор… Але не справжній живий актор, зайшовши за лаштунки і торкнувшись якого, можна було відчути на дотик тепло його рук, а актор екранний, який лише з’являвся на полотні щораз щойно в кінотеатрі вмикали кінопроектор.
«…О-Току не знала ні його імені, ні його адреси … вона не знала навіть його національності… І, вже звичайно, не знала, чи одружений він, чи ні. Дивно все це, правда? Неподільне кохання завжди абсурдне».


БАСТЕР КІТОН у фільмі Професор (1932)

Закохавшись у цього чоловіка з іншої реальності, дівчина бігала на сеанси в кінотеатр, мов на побачення, і уважно спостерігала за ним, вона вдивлялась в обличчя свого коханого, вона стежила за його рухами, діями…Почуття О-Току були б цілком зрозумілими, «… якби вона бачила його у плоті і крові, якби він міг з нею розмовляти, поглядом висловлювати свої почуття – а тут просто зображення. Та ще й на екрані. Вона не могла осягнути цього чоловіка, навіть якби і хотіла»…



 Таке було це почуття у японської дівчини О-Току, таким виявися Щасливий дракон її неподільного почуття – далеким, відчуженим, непізнаним і недоторканим… Її коханий був надто близько біля неї – на екрані під час демонстрації фільмів, і таким нереальним насправді…
Але вона була закохана в його образ, вона пильно слідкувала за порухом його очей, за рухами тіла, за діями, що він чинив на екрані… і всі ці дії знаходили у її свідомості відгук і чуття…
Ця розповідь Акутагави нагадує епізоди дівчачих самогубств після смерті Рудольфо Валентино, котрі також були закохані у образ актора на екрані…
Мабуть, і в житті так буває, люди часто закохуються в образ, а не реальних людей….

Сьогодні, 15 червня 2010 року на 75 році життя помер видатний кінематографіст сучасності – Юрій Герасимович Іллєнко.У видавництві «Навчальна книга – Богдан» в ці дні готується до друку перевидання книги Майстра «Юрка Іллєнка доповідна апостолові Петру». Це скорочена версія тритомника, що вийшов друком 2008 року.Цікаві автобіографічні факти та зустрічі  з людьми, що творили епоху, робить цю книгу цікавим документом самої епохи.Книга насичена творчими задумами, фрагментами поставлених й непоставлених сценаріїв, ілюстрована розкадровками до фільмів та малюнками самого автора, Ю. Іллєнка. Це робить книгу цікавою для тих, хто любить й творить кіно.Написана “Доповідна” в стилі “потоку свідомості”, де, мов в калейдоскопі міняться скельця спогадів,снів,вигадок, мрій,сфільмованих та незнятих фільмів, уривків непоставлених сценаріїв, напівнароджених кінофільмів та реальних життєвих колізій. Викладено мемуари також цікаво – з граматичними помилками, що їх допускає автор, та ненормативною лексикою, яка щораз ріже вухо прискіпливого читача. Мова твору – це своєрідний літературний “блоу-ап” або ж “життя зненацька”, як би могли сказати кінематографісти. Та попри суб’єктивну точку зору автора, тут постають події не тільки культурного життя епохи, а й суспільні катаклізми, що їх пережив автор, а з ним і його співвітчизники.Жанр твору також дотепно придумано Юрієм Іллєнком – роман-хараман. Хараманами – називала бабуся режисера усі оповідки малого Юрка, що він їх вигадував у своїй кмітливій голові й розповідав старенькій.Можливо, трохи епатажно, та все ж ця книга дає зрозуміти внутрішній світ режисера, котрий колись на зйомках фільму “Ніч на Івана Купала” розфарбував різними барвами гори та у фонограмі до фільму “Криниця для спраглих” не використав жодного людського слова та музичного звуку, обмежившись лише звуками навколишнього світу.У книзі також містятиться блок фотографій з архіву Ю. Іллєнка та його малярські роботи.

http://h.ua/story/302582/

http://h.ua/story/187187/

Кіано Рівз

Я б назвала Кіано Рівза - "Електроніком" американського кіно, він немов не від світу сього, такий довершено красивий та відсторонений, такий досконалий на вроду та далекий від реальності. Саме це й побачив Ф. Коппола, знявши його в ролі Дракули. Велика удача фільму "Матриця" полягає саме у тому, що брати Вачовські запросили актора на роль Нео. Нео - людина-феномен, обраний в комп’ютерній мережі, такий собі інтернетний Месія... Майже безтілесний, майже відчужений, майже ангел... і все ж той, хто рятує світ... Спаситель... браво! Кіано Рівз



Джонні Депп

А от  Джоні Депп другий "нетиповий" америкаський актор. Тому й ролі його глибоко психологічні, він грає десь на межі здорового глузду і безуму, згадати хоча б Едварда Руки-Ножиці у фільмі Т. Бертона. Його пірат Джек Горобець також трохи не при тямі. Та й фільм став хорошим саме завдяки присутності у ньому Джоні Деппа, який привніс велику частку іронії в роль пірата-відчайдуха, трохи пришелепкуватого, дивакуватого, та все ж справжнього моряка, капітана... Можливо, саме цією нестандартною для Голівуда зовнішністю та неадекватною поведінкою він зачаровує своїх шанувальників.


Порівняння фото К.Рівза та Дж.Деппа

Можливо, настав час, що й Голівуд, і ми з вами трохи заскучили за
такими от нестандартними героями, і Д.Депп і К.Рівз дають нам змогу
відчути щось справжнє, приховане за першим, фальшивим, шаром
скомпонованого іміджу, те, що притаманне напомадженим та непоборним
кіногероям американських фільмів...

Фото Франсуа-Марі Банье