Правда, ми будемо завжди?
- 15.12.10, 14:19
- Кіно вино і доміно
(оповідання з книги Сергія Козлова «Їжачок в тумані»)
«Невже все так швидко закінчується? - подумав Віслючок. - Невже закінчиться
літо, помре Ведмежатко і настане зима? Чому це не може тривати вічно:
я, літо і Ведмежатко? Літо помре раніше за всіх, літо вже помирає. Літо у щось вірить, тому помирає так сміливо. Літові аніскілечки себе не шкода – воно щось знає. Воно знає, що воно буде знову. Воно помре ненадовго, а потім знову народиться. І знову помре…
Воно звикло. Добре би було, якби я звик помирати і народжуватися. Як це
сумно і як весело!..»
Ведмежатко зашаруділо опалим листям.
- Про що ти думаєш? - запитало воно.
- Я?.. Лежи, лежи, - сказав Віслючок.
Тепер він почав пригадувати, як вони зустрілися? Як під зливою перебігли весь
ліс, як cіли відпочивати і як Ведмежатко тоді сказало:
- Правда, ми будемо завжди?
- Правда.
- Правда, ми ніколи не розлучимось?
- Звісно.
- Правда, ніколи не буде так, щоб нам довелося розлучитися?
- Такого не може бути!
А тепер Ведмежатко лежало на опалому листі з перев*язаною головою, і кров виступила на пов*язці.
«Як же так? - думав Віслючок. – Як же так, що якийсь дуб розтрощив
Ведмежаткову голову? Як же так, що дерево упало саме тоді, коли ми
проходили під ним?..»
Прилетів Лелека.
- Краще?..- запитав він.
Віслючок похитав головою.
- Як сумно! - зітхнув Лелека і погладив Ведмежатко крилом.
Віслючок знову задумався. Тепер він думав про те, як поховати Ведмедика, щоб він повернувся, як літо.
«Я поховаю його на високій-високій горі, - вирішив він, - так, щоб було
багато сонця, а унизу протікала річка. Я буду поливати його свіжою
водою і щодня розпушуватиму землю. І тоді він виросте. А якщо я помру,
він буде робити те ж саме, - і ми не помремо ніколи…»
- Послухай,- сказав він Ведмежаткові, - ти не бійся. Ти на весні виростеш знову.
- Як деревце?
-Так. Я буду щодня тебе поливати. І розпушувати землю.
- А ти не забудеш?
- Що ти?
- Не забудь, - попросило Ведмежатко.
Воно лежало із заплющеними очима, і якби ледь-ледь не здригалися його ніздрі, можна було подумати, що воно зовсім померло.
Тепер Віслючок не боявся. Він знав: поховати – це означає посадити, як деревце.
Переклад Ганни Осадко
© Переклад, видавництво "Богдан", 2007
«Невже все так швидко закінчується? - подумав Віслючок. - Невже закінчиться
літо, помре Ведмежатко і настане зима? Чому це не може тривати вічно:
я, літо і Ведмежатко? Літо помре раніше за всіх, літо вже помирає. Літо у щось вірить, тому помирає так сміливо. Літові аніскілечки себе не шкода – воно щось знає. Воно знає, що воно буде знову. Воно помре ненадовго, а потім знову народиться. І знову помре…
Воно звикло. Добре би було, якби я звик помирати і народжуватися. Як це
сумно і як весело!..»
Ведмежатко зашаруділо опалим листям.
- Про що ти думаєш? - запитало воно.
- Я?.. Лежи, лежи, - сказав Віслючок.
Тепер він почав пригадувати, як вони зустрілися? Як під зливою перебігли весь
ліс, як cіли відпочивати і як Ведмежатко тоді сказало:
- Правда, ми будемо завжди?
- Правда.
- Правда, ми ніколи не розлучимось?
- Звісно.
- Правда, ніколи не буде так, щоб нам довелося розлучитися?
- Такого не може бути!
А тепер Ведмежатко лежало на опалому листі з перев*язаною головою, і кров виступила на пов*язці.
«Як же так? - думав Віслючок. – Як же так, що якийсь дуб розтрощив
Ведмежаткову голову? Як же так, що дерево упало саме тоді, коли ми
проходили під ним?..»
Прилетів Лелека.
- Краще?..- запитав він.
Віслючок похитав головою.
- Як сумно! - зітхнув Лелека і погладив Ведмежатко крилом.
Віслючок знову задумався. Тепер він думав про те, як поховати Ведмедика, щоб він повернувся, як літо.
«Я поховаю його на високій-високій горі, - вирішив він, - так, щоб було
багато сонця, а унизу протікала річка. Я буду поливати його свіжою
водою і щодня розпушуватиму землю. І тоді він виросте. А якщо я помру,
він буде робити те ж саме, - і ми не помремо ніколи…»
- Послухай,- сказав він Ведмежаткові, - ти не бійся. Ти на весні виростеш знову.
- Як деревце?
-Так. Я буду щодня тебе поливати. І розпушувати землю.
- А ти не забудеш?
- Що ти?
- Не забудь, - попросило Ведмежатко.
Воно лежало із заплющеними очима, і якби ледь-ледь не здригалися його ніздрі, можна було подумати, що воно зовсім померло.
Тепер Віслючок не боявся. Він знав: поховати – це означає посадити, як деревце.
Переклад Ганни Осадко
© Переклад, видавництво "Богдан", 2007
9
Коментарі
Hudson Hawk
115.12.10, 14:41
Дивні жарти
215.12.10, 14:44
Если это детская книга, то ребенок вырастет явно с отклонениями.
TatianaR
315.12.10, 14:47Відповідь на 2 від Дивні жарти
Дивні жарти
415.12.10, 14:51Відповідь на 3 від TatianaR
Я что угадала?
TatianaR
515.12.10, 15:00Відповідь на 4 від Дивні жарти
А що? по вашому, діти не мають знати про смерть? чи про те, якщо хтсь іде із світу живих - він не зникає насправді....
Книга "Їжачок в тумані" може бути цікавою як дітям, так і дорослим.
А це оповідання з неї я опублікувала у блозі тому, що воно мені подобається найбільше....
Є у даному виданні більш розважливіші казки, але ця мені припала найближче до серця... люблю я сплакнути, читаючи її
Дивні жарти
615.12.10, 15:07Відповідь на 5 від TatianaR
Просто, раніше дітям це трохи мякіше розповідали.
"Як же так, що якийсь дуб розтрощив
Ведмежаткову голову?"
"А тепер Ведмежатко лежало на опалому листі з перев*язаною головою, і кров виступила на пов*язці."
Це якось не дуже для дітей, яким читають казки.
А якщо вже дорослі ладні від неї сплакнути, то діти......
Незнаю......
nexigo
715.12.10, 21:53
Гадаю, дитині буде шкода Ведмежатка і просто по факту, що воно вмирає, навіть без подробиць. А це казка для дорослих)) Хоча, всі ми якоюсь мірою діти...
Саничок
816.12.10, 07:36
Діду
916.12.10, 15:12
анонім
1016.12.10, 23:34
Добре би було, якби я звик помирати і народжуватися. Як це
сумно і як весело!..