***

Чомусь у думках знову присмак гіркоти,

І тихо сердце квилить, наче зранений лелека.

Піднятись та полинути б туди, де тільки я і ти,

Та сил не стане - кличеш дуже ти здалека.

Не злинути мені уже за небокрай,

Куди не кинеш оком - скрізь безкрає море.

Лишаюсь, милий, я мабуть сама ось тут...

І ти не клич вже більше, не ятри моє ти горе.

Бо я, забувши неміч та журбу,

Усе б полишила і здійнялася б на непевні крила...

Та долю ти ж знайшов уже собі у тім краю,

Навіщо ж я тобі, у тебе є вже мила...

Тож, певно, ти не клич, і ніжним усміхом вже не мани,

Хоч знаю - тобі теж я серце краю...

Та знов чекаю поклику, як квітка-пролісок весни,

Щоб жити, дихати... Та цьому не бувать,  я знаю...