Сонце втомлено впало за обрій,

Ніч-красуня в вікно заглядає.

Забирає тривогу й неспокій,

Покривалом із снів огортає.

 

Вуст коханих солодкий дотик,

З серця ллється молитва за рідних.

Вмить щезають кудись всі турботи,

В душі радість трояндами квітне.

 

Щебетання пташОк на світанні,

Щире слово малої дитини…

Новий день несе нОві бажання

І складає з них щастя картину.

 

І не треба блукати світами,

Щоб це щастя знайти й зрозуміти.

Воно тут – зовсім поруч із нами –

В серці нашому, в кожній миті.

Мы за улыбками - скрываем боль
за грубой силою - скрываем слабость
в театре драмы мы шута играем роль
и за спокойствием скрываем мы усталость.
Вся жизнь, как маскарад проходит в масках
и сущность нам порою не вернуть,
как дети мы находим себя в сказках
пытаясь этот мир перевернуть.
Вот только мы актеры одной пьесы
и роли все давно уж сыграны до нас,
мы желтые газеты старой прессы
затерянные среди блеклых, серых масс.

 

 

Маляр Малевич нам намалевал

Всё, что душой своею наблевал.

Мы в луже авангардной  блевотЫ

Должны найти эстетики чертЫ.

 

В ком есть худОжественный нюх и вкус,

Тех восхищает извращенцев гнусь.

 

Творцу я благодарен вечно буду –

Я не наказан этим вкусом к худу.

Запам’ятай мене такою як сьогодні –
З усмішкою, з цілунком на вустах,
У сукні, що давно, мабуть, не в моді,
Та я чомусь любила її так.

Запам’ятай мене веселою й смішною,
Що в парі з вітром по росі біжу,
Що вслід лечу за дивною весною,
Руйнуючи можливостей межу.

І хай спішить життя, хай вихором несеться,
Зриваючи останні пелюстки
Із квіт мого замріяного серця,
Ти лиш, прошу, не відпускай руки…

І пам’ятай мене такою… як учора –
Без сліз, без розпачу від болю і жалів,
З усмішкою, весна якою хвора,
У сукні, що любила так її…

Запам’ятай мене… я житиму тобою,
В твоїх думках, у мріях, в ніжних снах,
Твоїм цілунком, сповненим жагою
І тихим відгомоном серця у віршах…

Поміж жовтим золотом колосся

Розцвітуть волошки, мов частинки неба.

Сонця промені вплітаючи в волосся,

Українське літо вже спішить до тебе.

 

Пристрасним вогнем червоних маків,

Сніжно-білою цнотливістю ромашок,

Ніжністю розквітлої фіалки

Зачарує літо серце ваше.

 

Незабудки, наче зоряні краплинки,

Рідну землю синім кИлимом покриють.

І малюючи у душах радості картинки,

У країну мрій небесних двері вам відчинять.

 

Не знайти краси такої більше в світі –

Знають істину цю навіть малі діти.

Світлом сонячним й теплом сердець зігріті

Подарунки Бога-Українські квіти.

 

Кружа по Мысленному Древу,
Душой взлетая к Небесам,
Ты опыт Русских Предков Древних
Познать тогда лишь сможешь сам,
Когда поймёшь, жизнь подытожив:
Ты – зомби, даже не дурак,
Что Божий Дар твой уничтожил
Яд мёртвых знаний – Духа рак,
Что всей Науки яд смертельный
Питает Мир учёных грёз,
Парализует Душу в Теле
Мировоззренческий наркоз,
Когда поймёшь, что Мир Вселенной
Нас видит как дурных гостей,
А Мир искусственный – Дух тленья
Всех пропитал нас до костей,
Когда поймёшь, куда дорога
Благих намерений бежит,
Что из приписанного Богу
Создателю принадлежит,
Когда познаешь, что преступно
Законом подменять Канон,
И воду Мёртвых Знаний в ступе
Толочь, поставив жизнь на кон,
Когда Мир Плоти станет тесен
И в Мир Ума направишь мысль,
Тогда ты станешь интересен
Для Высших Сил, зовущих в Высь.

Не питай мене нащо любила,
Не питай, я не знаю й сама.
Я б летіла, та зламані крила,
Йшла б – землі під ногами нема…

І буденності сірі картини
Світ розмішують в сум безнадій,
А я знову любові хвилини
Хороню в своїм серці на  дні…

Відболіти б давно вже повинно,
Переплакати, перецвісти,
То чому ж тоді в сни безупинно
Все одно повертаєшся ти?

Не приходь в мої сни. Вже не сила
Стільки пити тривог і жалЮ.
Не питай мене нащо любила,
Не питай мене нащо… люблю…

Все минає: і смуток, і радість…
З часом спогади тратять яскравість…
Десь давно я від когось почула:
«Посміхнись, пригадавши, що було…»

Були зустрічі й теплі прощання…
Несподівані й ніжні вітання…
SMS-ки, коли всі заснули…
«Посміхнись, пригадавши, що було…»

Були жарти, й розмови до ночі.
Випадково зустрілися очі…
І рука ніжно руку стиснула…
«Посміхнись, пригадавши, що було…»

Суперечки були і мовчання…
Просто посмішка… Просто чекання…
Нас життя жартома зіштовхнуло…
«Посміхнись, пригадавши, що було…»

Хай тепер ми – колишні знайомі…
Просто запис… не більш… в телефоні…
Відійшло… Відшуміло… Минуло…
Посміхнусь, пригадавши, що було…