ОЛЕНА ТА ОЛЕСЯ РІДНІ П о л и н к и н і о п о в і д к и

              Д Ж Е Р Е Л Ь Н А      К Р И Н И Ч К А

      В дитинстві кожної людини є такі місця, які залишаються на все життя в спогадах. Дитинство  Полинки проходило в мальовничому селі, що розляглося в лощині боліт, ставків, загат. Місцина ця славилася історичним шляхом жахливого минулого  Коліївщини.

     А село й справді мальовниче. Не даремно, ще граф Потоцький вибрав його для літнього відпочинку. Згодом ця маєтність перейшла в володіння

поміщика  Терещенка. Тут він збудував цукровий завод, в ті часи, просто ґуральню. Село збільшилося майже втричі, відносно корінних жителів, адже приїжджало багато нових людей – молодих спеціалістів. Отож і для батьків Полечки це не була прабатьківщина їх роду. Тату, як зразковому військовому капельмейстеру, запропонували створити духовий оркестр в цій місцевості. Тут вони з матусею  і розпочали своє сімейне життя.  І для Полинки та її сестричок це був любий їх серцю – край босоногого дитинства, голодних до запаморочень купань в гайворових пахощах загати.

      Весною – обов’язкові побачення з провісниками життя – під сніжниками-первоцвітами, пролісками, пахучим рястом та ніжними конваліями. Влітку – безкінечні подорожі в черешнево-грибневі ліси. Були місця надто особливі: сільський цвинтар, барбарисовий пагорб та джерельна криничка.

     Криниць по селу було багато і вода в кожній мала різний смак. Лише на вулиці, де жила Полинка їх було до десяти. Найсмачніша вода була з криниці сусіда, діда Хоми. Мама завжди говорила, коли поверталася до домівки, після довгої подорожі:

     „- Ніде  немає такої доброї води. Пю  і не можу напитися. Так скучила за нашою водою. Не могла дочекатися, коли нарешті приїду до своєї води.”

      А джерельна криничка, то було справжнє диво природи. Вона й досі стоїть, як і багато років тому, на березі заболоченого ставка по дорозі до загати. Малими дітьми, вони частенько бігали тією стежиною на чебрецевий пляж, і відпочивали біля неї. Круто вверх, від болота, лежали людські городи.  Тож під рукою завжди був скручений капустяний листок, що слугував дітлахам за кружку. Ой, яка ж солодка то була вода! І щось справжнє живе обгортало Полинку біля кринички, яка стала чимось  рідним і безкінечно дорогим, таким, що притягує, не йде зі спогадів, а живо токами, що йдуть з надр землі огортає твою душу і назавжди поселяється в пам’яті.

     Насправді це був і є, просто джерельний потічок. Дбайливі люди обгортали його спочатку в деревяну  хатинку, згодом в бетонний кружок. Та як би його не заковували, вода все рівно тече і тече безперервною рікою. Джерельний ключ крутить маленьким виром, а з-під кружка пробивається струмочок у заплаву.

      Роки беруть своє. Болото все ближче і ближче підкрадається до кринички. Та вона тримається. Все такою ж кришталево чистою, ключовою і солодкою водою напуває перехожих.

     Відшуміла не одна весна дитинства Полинки і її сестриць, і не одне літо матіолової юності. Життя віднесло їх долі в різні сторони – далеко не лише від рідного дому, а й один від одного. Та лишень випадає нагода побути вдома, Полинка з сестрами і вже з своїми дітьми першим чином  прямують до живодайного джерела – місця щасливого дитинства. До кринички, яка зачарувала їх душу, прив’язала думки і не дає спокою, до милого серцю краю малої батьківщини. Вона, як мати – кличе  їх, нагадує болючим щемом в грудях про той чарівний край дитинства – радості, безтурботності, щастя.

                Б  А  Р  Б  А  Р  И  С  О  В  И  Й       П А Г О Р Б.

      В ностальгічних пам’ятках дитинства, особливе місце належало цьому пагорбу. Діти називали його просто : горбок.

     - Пішли на горбок! – запросили якось і Полинку. Скільки там було всього цікавого: такі собі своєрідні „мікро”-Альпи.

      Горбок був вкритий степовою шовковою травою, на якій легко було сковзатися вичовганою шкіряною підошвою сандаликів. Він був покритий різноманітними маленькими окопчиками, рівчачками, лощинками – де легко можна було сховатися, коли грали в піжмурки. Можна було просто лежати горілиць на гарячій, від липневого сонця, траві і дивитися в глибоку синяву неба, слухати жайворонка, чи цвіркуна. Дихати не надихатися лікарською медункою, полином, буркун-зіллям, чебрецем і безліччю інших травинок, що жили тут і дружно співіснували. І вся ця чарівність була майже поряд з домівкою, яку було видно крізь гущавину ясенів та верболозу.

     А який краєвид відкривався з пагорбу! Споглядання цієї природної пишноти тамувало подих. Хотілося злетіти і парити під кучерявими хмаринками, що побачити весь світ.

     На межі пагорбу в дикій гущавині загубилися три кущі барбарису. Діти завжди  чекали весни, коли колючі гілочки вкривалися ніжно-зеленими листочками і жовтими кетягами цвіту. Тоді вони „паслися” біля них, набираючи повні долоньки разом з цвітом, жували, кривлячись від кислого присмаку. Полинка вагалася, але спробувавши вперше барбарисові листки, відчула їх приємний терпко-кислий смак. І їй сподобалося. Хтось із старших показав дітям  цю смакоту. Напевно те йшло ще від часів голоду, коли люди, як могли рятували себе . Тож дітлахи трощили все, що можна було знайти поживне в природі: якісь калачики, суріпкові стебла, називаючи їх –„кишмиш”, барбарисові листочки – „квасець.” З гілок липи, робили свистунці, обсмоктуючи липовий сік, коли здирали кору.

     Матуся силоміць заставляла дітей їсти за обідом смачний борщ, гречану кашу з шкварками. Але ця їжа викликала в них відразу. Цікавіше було пізнавати світ на барбарисовому пагорбі. Згодом зацвітали пишні суцвіття білої акації –живий тобі мед! А там зав’язувалися  плоди вишень, абрикос, слив. І все те треба було взяти на зуб! Дарма, що дорослі лякали дизентерією. А коли шовковиця одягалася в чорні намистинки своїх плодів, Полинці з подружками іншої одежини, окрім штанців не давали. І просиджували вони на дереві до тих пір, поки не  могли вже дивитися  на ці ягоди. Коли достигали вишні, діти на чолі з отаманом вуличної герелиці (так по місцевому називали дитячу ватагу), пастухом Миколою, влаштовували між кущами землянку, де варили вишневий компот. Розкладали вогнище і, застромлене в палички, жарили сало. Микола по дорослому наливав у чорну алюмінієву кружку це пійло і всі, лише з нетерпінням чекали, коли вже до нього дійде черга. Сало також було чорне, закіптюжене, але то був найсмачніший обід на барбарисовому пагорбі.

     Дивовижний горбок! Саме звідти розпочинався вихід у далекий світ, відкривалася дорога в незвідане майбутнє.

     З плином часу, згадуючи дитинство, Полинка інколи не могла повірити що це було з нею. Але ж було. Вони були єдині з природою, були її часточкою, і вона поїла їх соками своєї землі, давала їм снагу тіла, а ще більше здоров’я душі.

     Теперішні діти, Полинка спостерігала, росли кволими тепличними рослинками. Та вона відмічала, як захоплено  діти – її, і сестер, слухають ці розповіді. А коли приїжджали на мамину батьківщину поспішали на стежки дитинства Полинки, Вірочки  й Настуні.

                                   „ Б А Б У С Я    Х Р И С Т Я „

                         Бойцан Христині Прокопівні з села Полківниче, 

                                                                             що на  Черкащині,  присв’ячується ...                                          

     Діти жили далеко від рідних бабусь і дідуся. Вони виховувалися лише мамою і татком. Та  інколи мамі таки доводилося звертатися до знайомих бабунь з проханням приглянути за Вірочкою й Полинкою. Однією з них була бабуся Христя.

     Колись давно в неї був чоловік і донечка Галинка. Та в страшні голодні роки вона втратила їх. З ними  згубила й своє щастя, яке більше ніколи не навідувалося в її серце. На обличчі старенької та в ясних очах стояв вічний сум і неприхована печаль.

     Маленька тендітна постать бабуні Христі постійно була в роботі. Вона тримала корівку, господарювала в своєму обійсті, яке було чималеньке з великим городом та вишневим садочком. В саду постійно куріла сушарка і пахло, як ніде, димом сушених вишень.

     Бабуся Христя була чарівниця – куховарка. Який смачний хліб з золотою скоринкою вона пекла, а яку колотуху колотила з  пряженими вершками молока... ЇЇ запрошували, зі славою найкращої куховарки, на готування весільних столів. Вона ходила, хоч це було дуже важко - наготувати багато смачних страв на велику кількість людей. Та бабуня справлялася. І всі хвалили її холодці, голубці, смажені гуски, запашні борщі, і незлічену кількість різноманітних українських страв.

     Була в житті бабусі Христі ще одна печаль. ЇЇ одинока з нерозтраченою добротою душа пошкодувала безпутного брата в третьому родстві – Сергія. Саме через нього батьки Полинки і познайомилися з бабунею Христею. Він був музикантом в татовому оркестрі, а потім став хрещеним батьком для Вірочки. В ті роки це був кремезний життєрадісний чоловік з веселою вдачею. Та при цьому мав істотний дуже популярний недолік, полюбляв випити. Спянілий дядько Сергій перетворювався в лютого, істеричного звіра. Він божеволів на очах, шматував і без того благенькі пожитки старенької.

      Якось Вірочка й Полинками стали очевидцями буйства цього чоловіка. Власне, вони були ще дітьми і їм здавалося дуже смішним що цей дорослий дядько верещав ніби голодне порося, тупотів ногами, як вередливе розбещене дітисько, розриваючи останню кофтинку бабуні Христі, волаючи: „Де ти поділа горілку?” А вона маленька і безстрашна стояла проти цього бузувіра, лише повторюючи :”Сергію, схаменися! Сергію, схаменися!”

Тоді, коли погодилася поєднати життя з цим далеким родичем, вона шкодувала за несправедливою долею, пошкодувала і його самотність. Гадала, підтримуватимуть один одного, піклуватимуться. Так думає жінка, хранителька тепла домашнього вогнища. Адже важко в селі без чоловічої сили. А що ж треба від поміркованого чоловіка ? Шануватися, берегти в собі силу чоловіка мужнього, порядного. Тоді завжди матиме від жінки тепло, їжу і захисток. Адже, як не крути, і як не верти, та саме на цій простій гармонії буття тримається світ. Скільки нещасть навкруги саме від руйнування цієї гармонії. Як тільки чоловік стає на шлях вибору між випивкою і жінкою, часто залишається і без сім’ї, і без жінки. Адже рідко, яка витримає таке суперництво. Воліє бути одинокою, аніж перебувати поряд п’яного дурману безумця.

     Але бабуня Христя довго терпіла, заціпенівши душею. Терпіла і жаліла безпутного, аж допоки не приїхала сестра дядька Сергія з Бессарабії. Сестра виставила старенькій вимоги: сплатити частину за похилу хатинку її брату. І заявила, що забирає його з собою.  Він, мовляв, ще молодий, одружиться, а не буде тут з старою бабою гинути. І дядько Сергій відчув себе мало не бундючним індиком.

     Бабуся Христя покірно, що мала сплатила Сергію, промовляючи при цьому: „Їдь Сергію. Пропадеш там попід тином, але запам’ятай, поїдеш, назад не вертайся. Не прийму.”

     Згодом сестра дядька Сергія відчула, що взяла на себе непосильний тягар. Сергій одружився і розженився, і став непотрібний нікому, ні сестрі, ні жінці. Сестра тепер частенько писала бабуні Христі, просила вибачення, запрошувала в гості.

     Якось старенька таки вибралася в далекий Тирасполь. Хто зна можливо хотіла заспокоїти зболену душу. Зустрілася, побачила ще більше деградованого алкоголіка. Плакав, примовляючи: ”Христинко, прости!”

     Мені немає що прощати тобі, Сергію. І перед тобою я ні в чому не завинила. Живи, скільки бог пошле. Сам вибрав собі таке життя!

     Згодом, через  декілька років сестра сповістила в листі, що Сергій помер. Впав п’яний на вулиці, а було це взимку, тож і замерз до ранку.

     За роки, що жила без дядька Сергія бабуся перебралася у кращий двір. Не тримала більше корівку, лише кури та пару гусей. Продовжувала сама обробляти чималенький, з крутим схилом, город. Жила в злагоді з сусідами, тішила їх маленьких дітей. Поступово сили покидали маленьку жінку, щастя якої було лише в тому, щоб радувати інших. Вона вже рідше бралася за куховарство, лише частувала своїх гостей на храмове свято –Покрову, та на  Різдво. Та коли відчувала, що хтось потребує її  допомоги, всім серцем йшла назустріч, піклуючись, вболіваючи, як за рідну людину.

     Вірочка й Полинка повиростали і вилетіли з рідного гнізда. А вдома залишилась найменшенька – Настуня. Бабуні Христі не довелося її доглядати, бо ж були вже дві няньки вдома. Та малеча знала, що бабуня завжди їй рада, як і сестричкам. Коли батьки занадто довго затягували конфліктне вирішення своїх  сімейних проблем, ніжна  душа Настусі не витримувала такого гніту. Тоді свій протест вона виявляла тим, що збирала свої  школярські пожитки і перебиралася до бабуні  Христі. Там дитина знаходила теплоту і затишок своїй душі і серцю. Лагідні руки старенької будили її ранками в школу, піклувалися про її спокій. Коли одного дня розпочався пообідній осінній дощ, бабуня Христя прийшла за два кілометри до школи, щоб принести Настуні гумові чобітки та хустиночку.

     Таку вселенську доброту та безкорисливу любов випромінювала  ця маленька, обділена такими почуттями в своїй долі, жінка.

     Коли  Вірочка виходила заміж, бабуся Христя востаннє погодилася бути головною кухаркою весільного столу, спеціально для Вірочки. І подарувала їй  подушку з гусячого пуху, за хрещеного батька.

     Діти не забували вітати свою нянечку з святками. А вона виставляла листівки на столі, пишаючись ними. Коли ж наїжджали до дому, в сімї був обов’язковий ритуал – відвідування бабусі  Христі.

     Якось, щось стало на заваді. Хоч мама наголосила, бабуня злягла, треба обов’язково провідати. За незначними домашніми клопотами зібралися, загаялися, дочекалися дощу, та й не пішли.

     Гадалося, що бабуня Христя буде вічно. Хоч в душі кожної з них, червоточив докір сумління: „Наступного разу обов’язково сходимо.”

     А її не стало...

     Мама в листі сповістила: „Поховали ми бабуню Христю”.

„Наступного разу” сходили на могилку. З фотографії на  хресті споглядало усміхнене тепле обличчя бабусі Христі.

     Добре, всерозуміюче, всепрощаюче.

 

 

 

Легенда про вишиванку, від якої холоне кров


Записано від І. М. Розвадовського, 1918 р. н., у м. Теребовлі в 1978 р

 Був час, як почав на землі люд вимирати. Від якої хвороби, того ніxтo не знав. Отак іде чоловік і враз упаде, зчорніє, запіниться і вмре.

Втікали люди з сіл у ліси. Та слідом за ними гналася хвороба. Не жалувала ні молодих, ні старих. Находив такий час, що вже й хоронити вмерлих нема кому...

А жила собі в селі над Дністром бідна вдова Марія. Забрала пошесть у неї чоловіка й п'ятеро дітей. Лише наймолодша Івaнкa ще здорова. Вартує мaтіp за донечкою, як за скарбом найдорожчим.

Але не вберегла... Почала сохнути Івaнкa, їсти не хоче, а тільки п’є, блідне, тане на очах. А ще просить мaтінкy:

— Врятуй, мамо, я не хочу помирати!

І так ті оченята благають, що бідна жінка місця собі не знаходить.

Одного вечора до хати прийшла якась бабця старенька.

Як і коли прийшла, Марія не чула.

— Слава Богові, — привіталася.

— Слава.

— Що, помирає остання

— А могла б жити!

Аж кинулася Марія:

— Як? Бабуню сердечна, як Бога благаю, спаси, порятуй найменшу. Не лиши в сaмoті на стapість!

Взяла, певно, стара до серця той плач і мовила:

— Повідаю тобі тайну тієї страшної хвороби. Але присягни, що не обмовишся. Дитям присягай!

— Присягаю... Донечкою!

— Знай, послав чорну Смерть Господь Бог. Грішників багато зросло. Сказав Бог умертвляти всіx, на кому нема хреста. А чорти втішилися і всіx, на кому не видно хреста, убивають. Що їм до людських душ? Ото і мруть праведні з грішниками купно... Ти тяжко перенесла смерть родини. Дам тобі раду... Виший на рукавах, на пазусі і всюди хрести. Та ший чорні або червоні, щоби здалеку чорти виділи... Але не кажи нікому більше, бо смерть доньки возриш на очах...

Вже за годину червона і чорна мережки оперезали діточу сорочечку. Світять на завтра до сонця хрести і хрестики. І собі нашила. А донечка здоровшала щодень і просила маму:

— А виший іще терен... А калину...

Як люди тому вишиттю дивували, то казала, що збирається йти в ліси самітницею. Хрести треба на благословення Боже і проти поголосу.

З тим вже Івaнкa здорова: і скаче, і сміється, і співає. А мамине серце стискається від болю, як видить, що знову понесли небіжчика на цвинтар.

Одного разу вся у сльозах прибігла Івaнкa і потягнула маму за рукав на сусідський двір. У домовинці виносили з хати двійняток хлопчиків, Іванчиних ровесників.

Змарніла Марія, аж світиться. Все пестить і цілує доньку, а думи в голові, як хмари зливові:

— Боже милий, та ж то моя надія!

...А діти мруть...

— Господи! Та ж я не переживу її смepті!

...А люди мруть... Не витримала. Від хати до хати бігала розпатлана і страшна:

— Шийте, шийте хрести... Вишивайте... Будете жити! Рятуйтеся!

Люди замикалися в xaті. Думали, що прийшла пора і на Марію. Не вірять.

Марія побігла додому, взяла на руки Івaнкy і подибуляла до церкви. Забила в дзвін на сполох. За хвилю вже всі збіглися.

Обцілувала Марія дитину і мовила до людей:

— Не повірили! Думаєте, здуріла? Та най буде, дітей мeні ваших шкода..., — на тім зірвала з Іванки сорочечку вишиту.

Дитина на очах зчорніла і померла.

— Убивці! Шийте, вишивайте сорочки дітям і собі, — та й впала мертвою біля доньки...

З того часу відійшла хороба за ліси й моря. А люди ходять у вишиванках. Потім вже не стало потреби у вишитих хрестах. Та мaтepі навчили дочок, а дочки своїх дочок, і вже ніxтo не обходився без вишитої сорочки, фартуха чи блузки.

Носять оту красну одіж і понині.

Але мало хто відав, звідки прийшла та краса до людей.  (Вибачте, ім'я того, хто записав не знайшла.)