полинути до зірок

Знаєте, хочеться полетіти! Хоча ні, стрибнути! Стрибнути в безодню, в безмежне небо зірок, десь серед них загубитися! А коли падаєш, хочеться відчувати безмежний кайф! Хочеться трохи побути пташкою, якій стає лінь літати і вона просто розправляє крила. Хочеться падати, падати і відчувати безмежний кайф. Я знаю як це буває. Ти летиш, а твоє тіло, всі судини наповнюються адреналіном і безмежним захватом. Здається, що він тебе пероповнює, його все більше, більше, більше, ти несешся на його крилах, він не дає тобі впасти чи втратити відчуття рівноваги...В обличчя дмухає прохолодний вітер, він несе з собою морози...Але чомусь не сумується, адже до зими ще дуже далеко. Поки що лише охолодження спекотним літнім днем.

Насправді я сиджу на зупинці і чекаю свого тролейбуса. А в обличчя мені летить дим від сигарет, вихлопні гази і людська байдужість. Нарешті за рогом чується старенький 43-ій. Він повільно підповзає, а бабусі вже напоготові. Вони біжать до дверей, а далі леді підіймаються по сходах - і стрімголов займають стільці. Смішні...! куди поспішати? Чому не можна насолодитися останніми днями в своєму житті? Робити розміряні кроки, слухати пісні солов'їв і шелест дерев, насолоджуватися цвітом каштанів...Чому не згадати молоді роки? Тоді всі вони співали гімн щастя, а попереду була велика дорога. Тоді ніхто не знав як вірно, всі робили помилки, а не боялися...! Ми намагалися дивитися правді у вічі, ми з гордістю приймали перешкоди, ми ніколи не опускали голови! Тому і життя нас боялося, воно боялося нашого грізного погляду і впевнених очей. Життя розуміло, що ми - покоління, яке все зможе і все витерпить. Ми були новим поколінням! Тоді з вуст лунало лише одне слово: "Вперед". І ми йшли, ми бігли, ми поспішали жити. А тепер, пробігши стільки, ми не можемо зупинитися, а рухаємося за інерцією...Біжимо за старенький 43, не помічаючи як хтось на зупинці грається нашими життями...