Минуло вже півтора роки з того часу, коли в школі №4 міста Красноперекопська, що в Криму, моя тітка відкрила кімнату-музей Тараса Шевченка. Місцева влада, керівництво школи страшенно тішаться, що у них в місті є така світлиця. Вони нею хваляться, приводять своїх гостей на екскурсію. Бо це - єдиний музей міста, оформлений на гідному рівні. Але чомусь досі не дали статус шкільного музея... Обіцяють несьогоднізавтраукрайньомуразіпіслязавтра, і це вже триває півтора роки. Тітка на цьому не зациклюється. Їй головне - не статус і не визнання владою, а цікавість до музею учнів і місцевої громади. Бо саме громада жертвувала гроші на відкриття. У кімнаті-музеї є етнографічний відділ, де представлені предмети місцевого побуту. Перераховувати їх довго.

(Перефразовуючи класика) Але в грудях жаринка стука, є завітне у тітки одно -

мріє вона про кобзу. Має вже серед експонатів бандуру. Проте сильно хоче ще показати відвідувачам свого музею кобзу. Зовсім не обов"язково, щоби інструмент звучав. Нема в Красноперекопську кобзарів. Зате є музей Кобзаря, в якому, на думку моєї тітки, неймовірно бракує кобзи. І просить тітка в мене допомоги у кожній телефонній розмові.

І не допомогти - зле. Бо цей музей тітка називає своєю лебединою піснею (вона вже не перший рік на пенсії). І допомогти - не знаю як...