Є  аватари  і  для  леді  і  Чоловіків.

 

  

   

  

 

http://photo.i.ua/user/926189/304775/?rnd=739009

 

 

 

 

 

 

 

Справа - Ёшинака, а слева - его любовница или наложница, Томоэ Годзэн. Женщина-самурай! Этакая кавалерист-девица. В Токуон-дзи установлен ей памятник:

 

 

 

Вільний каторжанин

 

     Вода шепотіла до нього оповідаючи пам’ять Домівки-планети. Звірина, птаство й дерева, камені скель навперебій прагли догукатись, погомоніти розмовою з ним. Він не чув їх. Навушники –кляті не пропускали ані-жодного словечка. Лишень голоси таких як він –людей.Й тому зі зверхньою байдужістю погордо з неважливо відвертався, сірою одноманітністю сірих окулярів світогляду, яку йому втокмачили на очі заразом із гамівним шоломом „Освіта” заткнувши мозок у його вигаданому шоломом консервованому сірому світі.

     Розум бачив, чув, відчував тільки те, що дозволяли йому блага людини-шолом Мудрості і окуляри Зору. Не пам’ятав як кілька годин тому у дитинстві нестямно бажав злетіти відірватися від того ланцюга з кулею-грузилом на нозі, що мав її з народження. А бач, не спромігся. Шолом не дав. Придавив своєю вагою заглушив мрію , зітер її з пам’яті неукоріною освітою. Навкруг буяло життя, навіть повітря просякнуте геть чисто живлячою енергією. Як та риба у воді, що не бачить води, так і він був сліпий і глухий, всеж маючи ті вуха і очі. Він ж бо вседержатель цієї сірої нікчемної Природи. Не бачив ні того, що є у своєму домі чаруючий мудрий невимовний всесвіт Життя, ані у інших Зірках-Планетах. Мудрий шолом, якого звали „Освітою” пропалив тими „Закладками” прагнення, знання, Зневірою законсервувати розум у рамках шолома.

     Засліпивши окулярами, що упали, гепнули пропавши, відірвавшись він від поверхні із-за цілунку спраглого пожадливого, її спопиняючихбезсіроокулярних каро-зелених очей, у яких відзеркалився він – безшоломний, живий, безланцюговний. Вічність годин-ночей, ранків, що провів у всепожираючи- поглинаючих дві плоті – в одне ціле – єдине. Звільвивсь на меті щастя з окованих лебет, розчинився в усьому, що є навкруг, із нею у одне пломіння. Тривкіші відразу з часом  с миті пропадали. І він ізнов одів на себе сірі окуляри, заліз у консерву старості і за певний час пропав – консервуюча бляшанка зітерла його з Буття.

 

( теж - з  моєї  книги)

Вовчиця (Перевертниха)

 

     Сіра тінь? Ні, приверзлося, мана. Хотілось пити, заглушити алкогольним сном чуття гострих лез і тупу як куля біль. Вулиця натовписька люду, повних потоків „туди-сюди” сірих мас перетікаючих потічками давили ніби зашморг. Вибрався з них на безпечний „суходіл” глухих провулків. Понад силу перетяг себе від замодурної спраги. Глухі постріли, прокльон перерваний на півслові, невдала спроба чиясь завести авто,крики болю і страху, сум’яття борня. Мельком з’явилась сіра постать з огненними очиськами, що оглянули свідка, не мали смертного вироку, лише цікавляча байдужість. З такою ж байдужістю очікував. Убити –уб’є, піти –піде. Всеодно. Апатія опустила руки і примусила очікувати. Вовчиця нерішуче затупцяла і вихором понеслась по порожнілим пустощам  заміських провулках. Запорохнявілим літом, асфальтом не вельми швидко пішов убік хати, де знімав кімнату –„врем’янку”. З такою охотою, як спраглий до пустелі, повернув назад.

     Почувши холод у спині чийогось погляду. Примітні червоно-зелені очі. І на цей раз не зникла, зачин зустрічі необорним чином взяла на себе, як і велеть вовчиць. Істино –людська подоба,тіло явно було ставно-войовниче, більш подобалось бо ж як бован зрісся в землю і очікував знову від хижачки її останього вердикту. Вивітрились біль-гризота. Собою дала бажання жити, вивільнила од зціпеніння, повівши нас у дім. Не бентежило те, що вибрала для ночівлі. Того, кого могла, повинна була вмертвити. Чи може чула щось...

                                                                                                              

                                                                                                             (Далі буде)

 

 

 

 

Земля

 

     У своїй безумній люті, оскаженівши від болі Земля стугоніла і гуділа, повсякчас намагаючись здерти зі свого змученого пошматованого сим гаддям-блохами кліщів, що мало-помалу усе глибше настирніше впивались у її плоть висмоктуючи з неї кров-нафту, розривали жили.

Ці гаспидські створіння, зненавиджені дітки Матінки шматували її душу –атмосферу своїми ядами блошиними цяцьками ледарів задуюшуючи її на смерть, заразом вирізали вроду –красу Землі, пустелили, як сарана знищуючи усе живе навкруг своїх блошиних хлівів –стаєнь.

      Пропалювали рани у Оберезі-Аурі озоновій покровиці. Повільно перетворюючи Неньку на Мертву планету, що ото пливали трупами у безкінечному просторі.

     Земля прагла жити понад усе, а не станути гнетчером, чи закатрупленим остовом.

 І вона боронилась, трощила вщент коробки хатин, хмарочосів, людишок-блох, заразом  межи них шукала окаяних кліщів, що приносили бідолашній стільки мук. Обертала мурашники –міста блох на мотлох, вибивала блискавицями буревіями підіймала розгойдуючи хвилі у цунамі, тайфуни шматувала сим знаряддям у клоччя побережя Земля волала від намилосердного болю кричала о помочі, благала змилосердитись над нею свої творіння, діток. Але вони глухі.

 Лінь, цивілізовація очерствила. Інтелект Землі возомнив себе у хворій писі Богом, велителем планети, забувши своє призначення, Гармонію Творіння:

-Бідолашна нене! Заспокойсь. Провів долонею пестливо по траві –

 Дозволь допомогти тобі рідна?

Сів схрестивши ноги у „у лотосі” відпустив душу у політ повзовж нетрів Землі загоюючи рани затягував рани знеболював, де міг –сцілював відчуваючи як тануть його сили і водночас вспокоюється Земля, засинаючи.

-Прости нас Земле! Пробач рідненька своїх бездарних непутящих дітей!

     Голубив, пестив хоч ще ран навкруг у ній було багато. Аура-Озон (як се ми озоном величаєм) шматована нашими ядовитими виділеннями. Сам не впораюсь, необхідно шукати „спільників” –майстрів.

     Вона ж Земля змилостивилась, стерпіла вспокоїлась до наступного нестерпного болю.

 

( се - зі  Збірки)

Пленение "амазонкой" мужчины (пограничье по Дону, IV в. до н.э.): 1 - скифский легкий конник (IV в. до н.э.); 2 - сарматский воин (IV в. до н.э.); 3 - сарматская женщина-воин (IV в. до н.э.).

 

    

 

 

Как это ни странно для современников, но в средние века роль женщины была доминирующей в управлении делами клана. Да что там средние века, достаточно вспомнить матриархальный миф о Солнечной Богине – Аматэрасу, в котором явно подчёркивается её главенство над всеми богами японского пантеона, а также равенство в бою богини Идзанаги со своим братом-мужем Идзанами. Влияние этого древнего матриархата прослеживается во всём культе солнца, который был женским по своей природе в первоначальной японской концепции.

Даже первые хроники японской истории наполнены описаниями подвигов воинственных цариц, лично водивших свои войска на штурм вражеских укреплений в Ямато или через пролив в Корею. Со временем растущее влияние конфуцианства заметно ослабило доминирующее положение женщины, оградив ее ограничениями различного рода. Но эти ограничения далеко не всегда принимались кротко и смиренно, в чем пытаются нас уверить историки более позднего времени. В период Хэйан женщин, возможно, и нельзя было встретить на поля боя, но они внесли немалый вклад в культурные достижения своей эпохи. Некоторые придворные дамы из кугё (старинной японской аристократии) проявили себя как творческие личности и их литературные произведения пользовались заслуженным вниманием у просвещённых людей того времени. И это несмотря на «несоответствие» жестким формам классических китайских произведений, считавшихся «классическими» для образованного человека. Такую популярность моногатари (сказания), имели потому, что в них нашло своё отражение истинно японское мировосприятие, благодаря этим произведениям мы сейчас можем понять, почему древние императрицы обладали такой колоссальной энергией для управления государством как напрямую, так и удалившись от мира.

Другими «новыми» женщинами стали женщины из провинций, члены буке (новой, военной аристократии). Эти женщины не командовали войсками, как в архаичные времена, но, выращенные на тех же самых боевых традициях и приверженные тем же самым военным обычаям, которые позволили выделиться их мужчинам в отдельный общественный класс, они являлись точным отражением своих вторых половин. Будучи продуктом конкретной системы, самурайские женщины стали ее прочнейшим основанием и выразителями идей своего класса.

ще

 

От обычных представительниц сословия самураев не ожидали участия в сражениях, но, тем не менее, от женщины требовалось, чтобы они могли защитить себя и дом и обучить детей. По бусидо, первым долгом женщины-самурая считалось служение своему супругу. Кодекс бусидо восхвалял также женщин-самураев, «которые были способны подняться выше несовершенства и недостатков, свойственных их полу, и проявить героическую силу духа, которая могла бы быть достойной самых храбрых и благородных мужчин»[4]

Из оружия женщин учили пользоваться главным образом нагинатой (искусство нагинатадзюцу), а также копьём яри, цепями и верёвками. Вместо катаны они имели танто. «Обычным для копья местом хранения было место над дверью в жилище, так как таким образом женщина получала возможность использовать его против атакующих врагов или любого незваного гостя, проникшего в дом. Также женщины с не меньшим мастерством умели обращаться с коротким кинжалом (кайкэн), который, подобно вакидзаси воинов-мужчин, всегда находился при ней — в рукаве или за поясом. Кайкэном можно наносить как молниеносные удары в ближнем бою, так и метать его со смертоносной скоростью»[5]. Этот нож вручался ей в день достижения девушкой-самураем совершеннолетия (в 12 лет) согласно ритуалу[4].

Также кайкэн был необходим в совершении ритуального самоубийства (женский вариант этого действа носит название дзигай и был распространён так же широко, как и сэппуку у мужчин). Причём, женщины не вспарывали свой живот подобно мужчинам, а перерезали себе горло. Ещё одним строгим правилом ритуала было обязательное связывание собственных лодыжек, дабы и после смерти выглядеть пристойно. Когда возникала реальная угроза попасть в плен к врагу, они не только решительно принимали смерть от рук родственников мужского пола или их командиров, но и сами убивали мужчин, если по какой-то причине они не могли или не желали совершить ритуальный акт и не щадили в такой ситуации ни себя, ни своих детей.

При необходимости самурайские женщины брали на себя обязанности по осуществлению мести, которая считалась единственно возможной реакцией (согласно японскому толкованию конфуцианства) на оскорбление или убийство господина. Даже в течение застойного периода сёгуната Токугава женщины строго соблюдали принцип безусловной преданности своему клану — порой даже строже, чем мужчины»[5].

Подобное положение сохранялось в XI—XVII вв. В начале XIII века были приняты законы, которые дали женщинам равные права наследования с братьями и право завещать имущество.]. Тем не менее, стойкость духа и привычки к обучению в самурайских семьях сохранялись, о чём свидетельствуют записи о гражданской войне Босин, когда во время обороны хана Айдзу (1868 год) некоторые женщины потрясли соотечественников своими подвигами[7].

також-

 

Вот что говорит Хэйкэ Моногатари о Томоэ Годзэн:
«… Томоэ была чрезвычайно красива, с белой кожей, длинными волосами, очаровательными чертами лица. Она была также искусной лучницей, а в бою на мечах одна стоила сотни воинов. Она готова была биться с демоном или с богом, на коне или пешей. Она обладала великолепным умением укрощать необъезженных лошадей; невредимая спускалась с крутых горных откосов. Какой бы не была битва, Ёсинака всегда посылал ее вперед как своего первого капитана, экипированную отличной броней, огромным мечом и мощным луком. И она всегда совершала больше доблестных деяний, чем кто-либо другой из его войска…»

ДАО ДЕ ЦЗІН
   Переклад з китайського Ян Хіни Шуна

ЧАСТИНА ПЕРША

1.

Дао, яке може бути висловлене, не є постійне Дао. Ім'я, яке
може бути названо, не є постійне ім'я. Безіменне є початок неба і землі
що володіє ім'ям - мати всіх речей. Тому, хто вільний від пристрастей, бачить
його [Дао чудову таємницю], а хто має пристрасті, бачить його тільки в кінцевій
формі. Обидва вони одного і того ж походження, але з різними назвами. Разом
вони називаються якнайглибшими. Від одного якнайглибшого до іншого - двері до всього
чудовому.

2.

Коли всі люди дізнаються, що красиве є красивим, з'являється і потворне.
Коли [все] дізнаються, що добро є добром, виникає і зло. Тому буття і
небуття породжують один одного, важке і легке створюють один одного, довге і
коротке взаємно оформляються, високе і низьке один до одного схиляються, звуки
зливаючись, приходять в гармонію, попереднє і подальше слідують один за одним.
Тому мудра людина віддає перевагу недіянню і здійснює учення безмовно.
Тоді всі речі приходять в рух, і вони не припиняють [свого руху].
Він створює і не володіє [тим, що створене], робить і не користується [тим, що
зроблено], завершує справи і не гордиться. Оскільки не гордиться [всі істоти
його] не покидають.

3.

Якщо не поважати мудреців, то в народі не буде сварок. Якщо не цінувати дорогоцінних
предметів, то не буде злодіїв серед народу. Якщо не бачити бажаного предмету, то
не хвилюватимуться серця народу. Тому управління мудрої людини робить
їх серця порожніми, а шлунки - повними. Воно ослабляє їх волю і укріплює їх
кости. Воно постійно прагне до того, щоб у народу не було знань і пристрастей
а що мають знання не сміли б діяти. Здійснення недіяння [мудрецем]
завжди приносить спокій.

Стріла Амура........випала.

(Поема)

Розстаня                         Дощ хмаринок                     Прощай

Тиха білью                     з небес на                             пішла

Осінь                               землю                                   Далеко за поріг

                                                                                       Обох життя

-Ти погорда                    А сльози зараз                      Життя пішло

беручка                           нас прощання                       Від серця відірвалось

який хосен                      От все –підірвано

Тобі я                               мости                                    І теж пішов

здався                                                                             у інший бік

                                          Навернення                          клепку тями

Лишень завада                 у віру Серця                        втратив

Ти піди знайди                 як не було                            А сльози заступили

Віднаджувать                                                                 путь

Гудити і не берусь           Скупа сльоза

                                           Подалі далі                          Її в життя

Тобі суддя                         від неї                                   вже не вернуть

Лишень небес                   Така ж самота

Блакить і                            Як і я                                    Як разом

Ти сама                                                                            „в річці”

Твої-мої                             Гирловище                           нам не плити

Схололи почуття              у грудях                                обом по ній

                                           Герцю

І невертати                        стугонить                              То серце плаче

Забуття                              Двобійння                             Коли стріла

У нас немає                                                                      Еротамура

Майбуття                           Навстріч                               Із нього

                                            Любов                                   раной випала

Тебе б небачити                розлука-біль

Повік                                                                                 Аби зотліти

Повір не радий                 Снаряддя                                Почуття

Тебе зустрів                      для бою крові                         Чужих уже

                                           Пломінні чуття

У час Розради                                                                    Далека тінь

Я сумів                              Зіткнулись                               минулої утрати

І краяв серце                     навмируще                             

Спогадами літа                                                                  Бо ж разом  

                                            Виходивши                             зі стрілою

Яке і знов                           сльозой                                   Тож серця

Зустрів в тобі                     І стогонами                             шмат за

Жаркеє                                плачу                                       нею впада

Пломенеє літо                    За втраченим                          В пилюку

Жагучі ночі.                                                                        Часу

Мішаючи                              І знову

Шраминня                            зацвіте весна

Наближуючи                        навкруг

Осінь                                     шраминня

                                               Що залишилось

Осіній сум                             навіки

Роздум’я

Сивий волос                          Але це буде

Стресу                                    Інша весна

                                                Не нас

Не бачим ми                          Тебе й мене

Й вже                                      не наше літо

Наших тіней                           У нас з тобою –

                                                 Лишень осінь.

Далекі бачені

Світи

Світання самоти

 

Хоча і знову

В іншу

Рану

Стріла Амура

Залетить

 

Пробивши серця

Їх розбудить

Бажанням

Хтивістью

Кохання

 

Наповнить

нашії тіла