Алмаз в пыли

Рукописи не горят, помните?

Те, кто раньше других прочтет этот пост, я знаю, верят в биоэнергетику. Мы как магнит притягиваем только "свои" события, "свое" общение, "свои" случаи - весь собственный фатум мы наматываем на себя, как непрерывную, прочную, кем-то сплетенную для нас нить.

По этой нити в понедельник я вышел в i.ua и задал поиск девушки в анкетах "знакомства". И дальше ниточка повела меня по анкетам, фотоальбомам и блогам. Я брел наугад доверяя интуиции, я искал человека. Тропинка моя петляла, переходила из окна в окно, как вдруг я обо что-то сподкнулся. Приподнимаю и улыбаюсь - на ладони запылившийся алмаз. Самый красивый, самый драгоценный и самый твердый камень родился из... девичьей слезинки. Упал у обочины, блеснул и навсега прибился пылью...

Хотя рыз уж вы это читаете, то не навсегда.)

Ее здесь не было больше года. Она перестала сюда заглядывать. Я думаю от того, что она достаточно интересный человек. Девочка-акселерат. Жадно глотает жизнь "в реале". Это не диферамбы, это радость, что такие люди случаются. С ними в жизни открывается больше смысла, больше радости. В них Божья искра растет, становясь угольком и разгораясь в зрелости в пламя. Разумеется если не забывать от ом, что талант это работа.

Хотите пеняйте на мою филантропию и впечатлительность. Быть может, присмотревшись ближе вы не разделите моих эмоций, но я все равно выйму из кармана, протру еще разок рукавом и покладу на стол перед вами: "Смотрите. Вот, смотрите! Ей было 18, когда она запросто за утренней чашкой растворимого кофе выложила из себя вот это! Она не писатель пока, но ведь если бы только захотела, разве у нее не получилось бы?" Да и какая разница! Она просто маленькая влюбленная девочка наедине с компьютером. Точка! Это ведь не проба пера и не литературный конкурс! И не причем здесь рейтинги, и смешно, и снобовато думать о признании или забвении, когда перед тобою блестит чистая девичья слезинка. Нужно просто не сопротивляться и проникнуться этой простотой, этой искренностью, этой силой.

Ну хватит кривляться. Читайте текст 18-летней.

Ах, те кляте кохання…
19.07.07 03:39


Ах, те кляте кохання… Прийде, вскруте голову, як півфляжки кріпленого вина , потім струсане, як похмілля зранку, і вийде водичкою прямо тобі до унітазу. Ось і все, а ти мучаешся, голова болить, серце колить, ноги ломлять, а думки вибивають ірландський степ на твоїх мізках.  До бісової матері ті почуття… Най би їх всіх великий камаз забрав за полярне коло, бо вже не можу пускати слину, прати білизну, затьмарену емоціями, і думати, хто із нас гідний такого щастя.

Брудна філіжанка, з вчорашньою кавою, чітко доповнювала мою недоспану фізіономію, як не як час бере своє. Як сказав один мудак, єдине що ми ніколи не купим за ті пошарпані президенти , так – це час. Він єдиний владний над всіма і над всім. І нехай ти будеш кусати лікті, рвати волосся, і тупотіти ногами по давно просохшому паркеті, він ніколи не вернеться, ніколи не подарує тобі той момент, який прагнеш поставити на ріплей.

Захотілося топленого цукру і солодкої вати. Надворі літо, а в мене як завжди осінь. Все життя б цілувала вицвівше сонце, поношене листя і приспані надії. Курча, я напевно, закохалось. Це як місячні перед обіцяним сексом. Здавалося б прикольно, що не вагітна(бо ще не готова), а як не крути наслідки неминучі (ти ж обіцяла). І гадай, хто із вас дурень. Ти чи час? Заглянь в люстерко і не корчь із себе пророка, і так все давно відомо. Як не крути колесо, воно, всеодно, - кругле і ніколи не стане квадратовим.

Руки, як граблі за травою, потянулися до телефону, щоб надрукувати соте за рахунком повідомлення.

-        Зайчення, ти як?

-        Нормально, відмазався від роботи.

-        Мені сумно без тебе…

І мовчання… До біса, я вже привикла. Не пальцем роблена, не на місяці живу. Теплий чай, цигарка в зубах і купа мотлоху в душі. Розгрібати не буду, бо без змісту, вітер нанесе ще більше. Це як здувати попіл з підвіконня чи відчиняти кватирку під час буривію, марно зроблена робота, пеклу на радість.

Кострубато пострижене волосся, замацькані собакою домашні штани, куфайка із моднього бутіка -ось тобі весь образ мене в даному часовому потоці, така собі нічна книга жахів. Бери, читай і спи солоденько, аж поки не налюриш у ліжко, бо це тобі не казочка про сплячу красуню, а цілій психоделічний збірник спаклюжених віршів.

Середня освіта, другий курс у Вищому навчальному закладі, одинадцять років народних танців, безліч власної писанини, і ціла колекція скелетів в шафі. А ще життєвий оптимізм, заляпаний негативом навколишніх пройдисвітів, ґедзь в дупі,  який ніяк не дає всидіти на одному місці і стадо комплексів на рахунок власної фігури. І все це тобі без коронованої гордості, напрацьваної пихатості і награного хамства.

Мені один і вісім, років. Але не дивлячись на те, що я ще зовсім  сцикуха, час манєрних мальчіков і девочек без притензій на оригінальність, слава Богу, я вже давно перескочила, як велику баюру в сусідньому селі. І дуже цим пишаюсь, чого бажаю іншим та своїм нащадкам, нехай ангели вас бережуть.

І терла я великий хрін, як на Пасху до салату, на тих, хто скаже, що так жити не можна, ще й як можна. І все б було чудово і закінчилось хеппі ендом, як в американських кінострічках, як би не те кляте кохання. Нехай живе вічно і не хворіє грипом, трясся його матері. Бо воно як приходить, то стає генеральним прибиранням в твоїй макітрі, перевертає все з ніг на голову, потім складає  на бік, а ти сидиш як дурень і думаешь , де та файна спідниця, яку так хотіла  вдягнути завтра.  Не має на нього ніякої управи. Я завжди думала, де його мати, щоб прийшла, надавала йому по сраці за вибрики і поставила в куток, а на слідуючий день привела чемного і вихованого, в новому костюмі і накрохмаленій сорочці? А в результаті маємо велику дулю в кишені, бо воно одне-однісіньке, як єдина зірка на прапорі Турції.

Зараз хочется співати, голосно голосно, і плюс до всього якусь дуже зайорзану гімняну пісню. Чи то про любовь, чи про гірку долю солдат, чи бандюг з сусуднього району, байдуже… Аби тільки не мовчати, щоб не спалахнути як свічка і завчасно не згаснути. Отака фігня малята, це кляте кохання. Непостійне як погода у Львові, змістовне, як пісні Армстронга, і пахуче як квіти весною.

Дістали нарвані коллєгі, які завжди шарпють, в момент бажаного спокою, а ти вже просто замахалась їм  все пояснювати. В них своє життя і, по великому рахунку, ти їм абсолютно ніхто, то якого біса вони мають поважати твої раптові потреби? Їх право. Не мені судити. Моя призма для них – крива, чужа для тебе – недостатньо випукла. Одні окуляри на всіх не купиш.

______________________________

Ну не шельма, а?