хочу сюди!
 

Надежда

42 роки, діва, познайомиться з хлопцем у віці 40-50 років

Усвідомлення

Довгі тіні від предметів погойдуються в такт з язиком полум'я гасової лампи, яка тьмяно освітлює невеличку кімнату. Молода жінка у пов’язаній кінцями назад хустині трудиться над стіною накидаючи глину і наносячи перший вирівнювальний шар тинькування. Мені всього близько року від народження, тому не розумію, що робить ця жінка і хто вона, лише з часом усвідомлю її мамою. Мій всесвіт обмежується периметром цієї кімнати. Він складається з набору первинних інстинктів та інтересу до навколишніх предметів, що потрапляють в поле моєї нестійкої уваги. Моя свідомість ще не відрізняється від свідомості кошеняти. Я – дитя людське, але ще не людина.

 

Це одне з найбільш ранніх спогадів дитинства. Вчені кажуть, що раніше трьох років вони малоймовірні, але  необов’язково неможливі.

 

Старий КАвЗ трясе на вимощеній каменем дорозі. За вікнами автобуса стовпи лінії електропередачі змагаються в забігу з деревами лісу. Я, однорічний, у матері на руках на задньому сидінні автобуса. Попереду через кілька крісел дід Тимофій жваво розмовляє з кимось із пасажирів. Коли  підросту, він стане для мене зразком чоловічої ментальності та авторитетом замість батька, який пішов шукати нове щастя. Сьогодні дід у групі підтримки мами. Мене везуть до обласного центру на операцію з видалення аденоїдів.

 

Я ще не вивчив абетку і не знайомий з мудрим висловом царя Соломона "Хто примножує пізнання, примножує скорботу", тому перебуваю в невіданні та через це щасливий.

 

Кабінет... жінки в білих халатах і мама, перебиваючи один одного, ведуть зі мною філософський диспут. Я вперто не погоджуюся з їх аргументами, поки  одна  із лікарок не відчинила скляну шафку і не дістала червоне колечко з напівпрозорої пластмаси. І ось небачена досі річ у моїх руках. На світлі вона виграє чарівними відблисками, гіпнотизуючи мене. Це сильний аргумент – я припиняю диспут. О, жінки! Ви вмієте умовити нашого брата.

 

Десь у цей же часовий період долучаюсь до колективу. Дитячий садок, ясельна група... столики та стільчики зроблені, напевно, для гномів, бо вдома таких немає. А ось і вони – копошаться на великому килимі. Моя мама розмовляє з якоюсь тітонькою, потім поцілувавши мене залишає одного у цьому невідомому світі. Два ряди маленьких ліжечок з бічними сітками зсунуті одне до одного  у довгий прямокутник. Я заповзаю під них,  маючи намір усамітнитися і вдатися до роздумів про гірку долю і сенс життя. Однак задум не вдається. Якийсь гном, спритно перебираючи по підлозі руками та коліньми, добирається до мене і простягає іграшку. Доброзичливий жест відвертає мою увагу від думок про маму, яка щойно пішла, я трохи заспокоююсь. Потім він тікає, але зробивши кілька рухів зупиняється і повернувши голову  дивиться на мене, ніби кажучи: «Побігли, пацик, пограємо разом... не журися, твоя мама прийде ввечері, повір  – я знаю». І я вірю йому. Ми разом карачки повземо під ліжками до килима, де багато іграшок. Це було знайомство з моїм другом – Ромкою. Звичайно, його ім'я навчуся вимовляти трохи  теж пізніше.

 

Мої кілька надранніх спогадів змінюються на цілий рій більш пізніх. Чіпляючись за одне з них, поринаю в театр тіней.

 

Сиджу серед дітлахів у залі дитсадка. Перед нами біле полотно підсвічене діапроектором. На ньому розгортається казка «Рукавичка». На екрані силуети вирізаних із картону тварин ховаються від холоду в безрозмірну чудо-рукавичку. До неї помістився весь лісовий звіринець з ведмедем на додачу. Ми у захваті!

 

Це був мій перший сінематограф: до цього я ще не бачив ні мультиків, ні кіно. Рухливі картинки справили на мене неабияке враження. Вдома  моя фантазія конструювала подібні – під ножиці пішли газети і мамині журнали «Робітниця».

 

Якось повертаючись  із дитсадка, мама ризикнула сходити зі мною в кіно. На той час я вже мав уявлення про  телевізор.  На нашій вулиці він був у родичів, і до них подивитись кіно ходили всі сусіди. В ті часи це було цілком нормально і нітрохи не напружувало власника телевізора.

 

Очі мої округлилися, побачивши кольоровий фільм та ще на великому екрані кінотеатру! З часом трохи охолонувши від першого враження, на радість глядачам по сусідству я почав вголос коригувати задум режисера,  вибудовуючи своє трактування сюжетної лінії, але не був зрозумілий для мами. Вона сказала, щоб  я негайно закрив рота, а то в кіно більше не візьме. Я був засмучений і відчув як всередині щось защеміло –  напевно, в мені помер Великий Фелліні.

 

Одного разу, йдучи додому з дитсадка, поставив мамку до відома, що люблю Маринку, і коли виросту, то одружуся з нею. Як вона з'явилася в моєму житті, про це моя пам'ять замовчує. Можливо була новенькою в нашій групі, а може ми виросли з нею на одному горщику. Зовні Маринка була звичайною худорлявою довговолосою дівчинкою, але відрізнялася серед інших характером. Вона не гримасувала і не поводилася по-хлопчачи, була спокійною та струменіла внутрішнім світлом.  З Маринкою я не грався, не бігав за нею, щоб за хлоп'ячим шаблоном посмикати  за кіски і у такий спосіб виявити свою симпатію. Мені приємно було просто бачити її,  і бути поруч. Я завжди чекав приходу Маринки: це приносило радість, а її відсутність засмучувала. Тоді мені ходілося, щоб день якнайшвидше закінчився і наступило завтра, в якому знову з'явиться вона.

 

Сьогодні Маринина бабуся відкрила кульок та почала роздавати цукерки дітям. Зазвичай коли чиїсь батьки приносили ласощі, це означало, що у їх чада день народження. Цього разу привід був несподіваним – нам сказали, що у Маринки померла мама. Ми стояли мовчки, тримаючи в руках по половинці шоколадної цукерки...

 

Одного дня Маринка не прийшла в дитсадок, і на другий її не було... і на третій... Згодом дізнався, що її сім’я переїхала на нове місце проживання. Це була моя перша втрата у житті.

 

Якось я вперше зблизька побачив похоронну процесію, що проходила  недалеко від мого будинку. Мою увагу привернула траурна музика духового оркестру. Поступово вона ставала все гучнішою і гучнішою –  колона людей наближалася. Автомобілі припиняли рух і завмирали на узбіччі. Перехожі теж зупинялися і разом з ними я. Повз мене пройшов чоловік, що ніс портрет покійного, за ним повільно йшли люди з вінками. Потім наблизилась вантажівка з відкритими бортами. На кузові застеленому килимами – труна, а в ній небіжчик з восковим обличчям під блакиттю неба. Але його вже він не бачив – очі були закриті навіки. З обох боків біля труни сиділи діти: вони відривали маленькі темно-зелені гілочки від ялинника і кидали їх на дорогу, позначаючи таким чином останній шлях померлого. За вантажівкою в перших рядах йшли родичі, останніми – музиканти. Вони тужливою мелодією примножували печаль, удари великого барабана розставляли крапки в партитурах.

 

Похоронна процесія навіяла сумні думки. Я повернувся до свого будинку  і сльози затопили моє єство. Прийшло усвідомлення існування смерті й того, що буде такий же сонячний день, але в ньому не буде моїх близьких, а колись не стане і мене. У двір вийшла моя бабуся і поцікавилася, чому плачу. Дізнавшись почала всіляко втішати й підбадьорювати,  сказавши мені: «Ти ще занадто маленький, щоб про це думати. У тебе ще попереду багато років життя, а  я вже стара, бачиш, і то не плачу. Ми не вмираємо, а переходимо в інше життя на небесах».

 

Наше буття підпорядковане часу, а мій дитячий досвід був ще занадто малий, щоб бачити його швидкий плин. Я міг тільки сприймати його маленькі відрізки, такі як завтра і післязавтра, вчора і позавчора. Час зібрав мені сім років – прийшла пора прощатись з  дитсадочком.

 

День випуску у підготовчій групі дитячого закладу "Сонечко" майже не пам’ятаю.  Незвичайним він був для моєї мами, а для мене лише святковим: з концертом для батьків та обідом з доданими до нього смаколиками. Найприємнішим моментом з  того всього дійства був подарунок. Кожен з випускників отримав велику коробку з учнівським набором: кілька зошитів, пара ручок, пенал, кольорові олівці   та інша всяка всячина. Протягом літа  часто  заглядатиму у цю коробку, промацувати та перекладати приладдя в ній. Чекатиму з нетерпінням вересня, коли нарешті зможу користуватися цими речами. Це станеться трохи пізніше, а сьогодні радісно несу додому цю цінну коробку, притискаючи її до себе, і поки не усвідомлюю, що цей день був не так святковим, як прощальним. З кожним кроком я йшов все далі від своїх друзів, яких ніколи не побачу, від свого дошкільного дитинства... 

2

Коментарі

19.05.21, 22:11

... из дет садовских времен помню только, как отомстила одном хмырю - надела ему горшок на голову со всем содержимым...
А нЕфиг меня дОставать.......
Пед.коллектив всегда с радостью провожал меня из всех заведений

    210.05.21, 10:58Відповідь на 1 від Вал-на

    ... из дет садовских времен помню только, как отомстила одном хмырю - надела ему горшок на голову со всем содержимым...
    А нЕфиг меня дОставать.......
    Пед.коллектив всегда с радостью провожал меня из всех заведений
    Да вы опасная женщина! Я буду осторожен.

      310.05.21, 22:04Відповідь на 2 від Demiurgos

      ... из дет садовских времен помню только, как отомстила одном хмырю - надела ему горшок на голову со всем содержимым...
      А нЕфиг меня дОставать.......
      Пед.коллектив всегда с радостью провожал меня из всех заведений
      Да вы опасная женщина! Я буду осторожен.
      ой, будь...
      с тех пор я стала более изобретательной и многофункциональной