Мрії народжуються у
дитинстві, зростають разом за нами,
якщо захоплюють і
справжні, то збуваються.
Десь
у віці шести років мама з дідом купили мені дитячий двоколісний велосипед.
Підозрюю, що це була ідея діда, бо він сам мав справжнього залізного коня, на
якому мене інколи катав. Отже, тепер і у мене був свій маленький педальний
коник, і безмежжя моєї радості та завзяття посприяли швидкому навчанню в його
керуванні.
Одного
разу я вправно вскочив у сідло та помчав відкривати нові землі до сусіднього
провулку. Мій всесвіт розширився до його меж. Як виявилося, там існувало життя,
і якийсь абориген швидко крутив педалі мені назустріч на дивному, раніше
небаченому, пристрої. Я теж пришвидшився, і незабаром ми зупинились один проти
одного око в око, перекинулись примруженими поглядами, знайшли спільну мову і
через декілька хвилин обмінялись роверами.
На
породистому залізному коні Василя, зробленому на підшипниках та з широкими
накачаними шинами, було легко і приємно їздити. У мене ж, в порівнянні з його рисаком, була звичайна
шкапа – каретка та колеса без
підшипників, склепані нехитрим способом, як у старому сільському возі, а шини
імітувала вузька суцільна гума. Проте у тому віці мене не бентежили такі дрібниці
– я просто радів життю.
Пройшло
років зо три, мій залізний кінь став для мого зросту іграшковим осликом, коліна
в сидячому положенні сягали вже вище руля. Проте це не стало великим горем, бо
у моєму житті трапився дядько, який мав велосипед… Він став моїм вітчимом, тож проблема була
вирішена. Тепер я вчився їздити на справжньому велосипеді для дорослих.
Спочатку крутив педалі тільки під рамою, натираючи собі бік. Іноді падав
невдало, натикаючись на руль, забивав дихання. Згодом я підкорив цього велетня
і для комфортної їзди призвичаївся заскакувати поверх рами – не чекати ж поки підростеш. Через декілька
років «мій» велосипед пропав разом з вітчимом, і я став піхотинцем – тим, хто
ходить пішки серед своїх ровесників на
роверах. Тоді я поклав око на дідового велика, який, на мій погляд, зачекався
мене у сараї. Проте старий все запевняв, що то
мені привиділось і всьо не так, і що він їм користується, а я ж його
вгроблю. Тож я попрохав матір купити мені свого. Вона відмовила, бо напевно не
розуміла значення ровера для світу підлітка та помилково вважала його за дорогу
непотрібну іграшку.
Отже,
життя стимулювало мене стати психологом і я вирішив попрацювати з психікою
матері: провести експеримент з навіювання їй своєї ідеї. Озброївшись звичайною
авторучкою, на десятку невеличких папірців я намалював по красивому велосипеду
з відповідними малюнкам чіткими друкованими надписами на них. Тепер коли
матінка щоранку розплющувала очі, перше, що вона бачила на столику біля себе
– це мій тематичний малюнок. Коли вона
підходила до дзеркала – її знову зустрічав папірець з велосипедом. І так, де б
вона не ходила по хаті – скрізь її чекала ідея, яка потребувала матеріалізації.
«Всьо
пропало!» – сказав я собі, коли пройшло декілька днів, а матінка ніяк не
реагувала на малюнки, неначе вони були невидимі й не мозолили очі. Жодне слово на цю тему не
злетіло з її уст – повний ігнор! Ще
через кілька днів я і сам вже не помічав їх
та сприймав у фоновому режимі як частину звичного інтер’єру.
Згодом,
не знаю як, бо дід мешкав у іншій частині будинку і не був у зоні моїх
психологічних експериментів, проте моє навіювання запрограмувало його. Щоправда
якимось дивним чином, бо він не побіг із натхненням в магазин купувати мені
ровера, а дістав з горища велосипедну
раму і почав нишпорити по інших закутках садиби й стягувати до
двору старе велозалізяччя. З’ясувалося,
що дідові сімдесят років життя пройшли недаремно, адже він і раніше мав велика
– попередника, цього табуйованого для мене, що томився зараз без діла у сараї.
Декілька
днів старий копирсався у механічному організмі: крутив гайки, мудрував, чухав
потилицю, хапався за молоток… Я ж був звичайним
учнем реаніматора, осягав основи сопромату
і просто мату. На останнє не слід зважати
– просто гарно лягло в речення, як цеглина в кладку. Заради
справедливості й світлої пам’яті мого діда, він був стриманою людиною, навіть
молоток по пальцях не виводив його з рівноваги.
Невдовзі
настав той щасливий момент – моя мрія нарешті збулася і я вперше виїхав за
подвір’я протестувати вже свій
велосипед. Мої ноги жваво натискали на педалі, у вухах свистів приємний вітерець,
а в грудях серце завмирало від захвату!
За
рогом двоповерхового будинку під вербою, покидавши свої ровери на землю, на
лавочці нудьгували місцеві пацани. Вони офігіли, коли я підкрутив до них і
спішився. А було від чого, бо ніхто з них і гадки не мав, що така лайба взагалі
може існувати! Хлопці перебували на межі когнітивного дисонансу: істеричного
гигикання і одночасного подиву. Бо цей механізм та їзда видавалися несумісними:
колеса збиралися докупи іржавими шпицями, натягнутими плоскогубцями у формі зет
літер; порвані покришки в декількох місцях світили швами з капронових ниток;
педалі заміняли дерев’яні бруски – вже натруджені й від цього розколоті вздовж
осі, тому стягнуті докупи дротом; рамка багажника очевидно була вигнута з
обруча від діжки, всередині якої була вирізана і прикріплена дошка; сідло з
порваною шкіряною поверхнею обмотане ганчіркою скромно тулилося до рами
невизначеного кольору; і нарешті, на кермі з облізлого місцями нікелю, картину
вінчав цілком робочий дзвіночок! Не дивлячись на ці невеличкі незручності та
архаїку, ровер їздив і був моїм!
Через
кілька днів ковзання по умовному сидінню, з висоти якого я ледь дотягувався до
педалей, мати, напевно, щоб я не порвав собі гепаку, видала мені п’ять
карбованців на купівлю нового.
Новеньке
сідло було зручним та гарним, проте тепер воно створювало естетичний дисонанс з
моєю напівдерев’яною лайбою. На моє щастя, саме в той час піонери нашої школи
виконали п’ятирічку по заготівлі металолому. Я довго перебирав його велику купу,
шукаючи потрібні запчастини – дещо знаходив, а дещо вимінював у хлопців. А ще
через якийсь час дід виділив мені зі своєї пенсії сім карбованців на нові шини,
бо набридло йому зашивати розриви на старих. Через декілька років я вже був
достатньо дорослим і вже сам розбирав-збирав, змащував, фарбував свій ровер. Він
поступово набрав серйозного, стильного вигляду, і від первинної збірки в нього залишився
автентичним лише корпус втулки заднього колеса.
