Соня&Артур (Розділ 1 (1+2))

Розділ 1
"Монологи"

1. "Вона"
Я лежала на холодній підлозі у своїй квартирі. Очі глипнули на стелю. Я ніколи не помічала тріщину на цьому білосніжному полотні. Та історія зовсім не про це. В мене щойно вистрілив найкращий друг і партнер хлопця, якого я люблю. Помирати не боляче. Ти просто закриваєш очі і потрапляєш у простір білого кольору. Нізвідки з'являються двері, рука тягнеться їх відкрити. Перед очима пронеслось усе життя: садочок, школа, університет, робота та він - той єдиний, хто покохав мене дійсно щиро.
Я намацала телефон у кишені, викликала швидку - встигла лише продиктувати адресу, і тихим, майже німим голосом попросила швидше приїжджати.
Далі...
Далі якісь коливання, довгий лікарняний коридор з яскравим світлом, я знову заплющила очі, і раптом побачила - моя дитяча кімната! Мої, ще живі батьки, тримають мене на руках, ще невміло пеленають, але так щиро люблять... Далі мої перші кроки, зуб, слова та інші дитячі радощі. Мама записує у тоненький, пошарпаний зошит усі мої перші досягнення. Далі дитячий садочок. Я не була першою красунею, навпаки - окуляри, полатані пляттячка та сукні з секонд-хенду. Тоді мені здавалось, що я зовсім некрасива, але зараз, стоячи збоку, я бачу гарну дівчинку з чистим серцем, повним любові. На щастя, у школі, як і у садочку, з мене не кепкували. Можливо тому, що окуляри робили мене візуально розумнішою, а може тому, що я дійсно була найрозумнішою у класі! Я не пишалась цим, бо знала, що однокласникам достатньо трішки постаратись - і вони також стануть відмінниками. Олімпіади не приносили особливого задоволення, крім грошових премій, на них я купувала собі шкільне приладдя, одяг, солодощі та багато іншого, що можуть і хочуть купити підлітки, але все в межах закону. Як мене позаочі називав клас я не знала. Я і друзів не мала. Так, була однокласниця, у якої можна було запитати домашнє завдання і новини, ми багато спілкувались, допомагали одна одній, бо вона, як і я, була недуже бажаною персоною у класі.
Закінчила школу з золотою медаллю та премією від мера міста. І одразу стала готуватись до вступу у найкращий університет країни. Іспити були аж занадто легкими, але на мій журналістський факультет замість 75 запланованих студентів, прийняли лише 50.
Я глянула на дівчину у білій легкій сукні довжиною трішки нижче колін, котра йшла, немов летіла птаха. Вона на мить зупинилась, оглянулась навколо і сіла на лавку, що була в тіні липи, відкрила конверт та прочитала листа : "Ви зараховані на бюджетну форму навчання на факультеті журналістики. Вітаємо і бажаємо успіхів у навчанні. Декан факультету журналістики, філології та психології". "Мої батьки пишались би мною,- прошепотіла вона". Та дівчина у білій сукні - то я, років 10-11 назад. Батьки... Вони загинули у автокатастрофі, коли мені виповнилось 17. У матері родичів не було, тому мене прийняла батькова сестра. Вона, мабуть, думала, що в мене дах поїде, якщо я залишусь сама в квартирі. Тому я швидко навела порядок у батьківській хаті - старі речі викинула, непотрібні - продала за копійки, потрібні - віднесла до кладової кімнати, а найважливіші - одяг, книги та навчальне приладдя - забрала із собою. Мою квартиру, двокімнатну до речі, тітка здала в оренду. Мені дісталась маленька світла кімнатка - зліва шафа та ліжко, а з правого боку - сервант для книг. Прямо - велике вікно з широким підвіконням, на якому я поставила настільну лампу та стілець; вікно - чудове місце для спостереження за містом, погодою, небом. Мої кузини виросли і розлетілись хто куди. Їх кімната тепер стала моєю. Я не витрачала багато грошей на одяг, бо щодня одягала чорний піждак, блакитну блузу та чорну спідничку, довжиною трішки нижче колін. У святкові дні - стримані сукні або білу блузу, замість блакитної. Темно-русяве волосся завжди було зібране, а картинку доповнював чуб. На оце усе щоразу дивились світло-блакитні очі та вуста кольору спілої полуниці.
Книги. Ось на що я витрачала гроші після втрати найрідніших. Спочатку я відвідувала бібліотеки. Але потім мені стало цього мало і я почала купувати книги. Мій сервант щотижня поповнювався новою книгою. Ох, ці книжкові магазини... Цей запах свіжонадрукованої книги - такий п'янкий, так зводить з розуму. Ти вдихаєш книгу, потім пожираєш її очима, а фантазія малює сюжети, які приховані за непримітною обгорткою. Тітка була сварливою, але книги полюбила. Як я це знала? Бо вона часто ставила книгу не у сервант, а залишала у мене на ліжку. Згодом, на свята, ми дарували одна одній книги. Сервант поповнювався вже не на 50 книг у рік, а на 60-70. Ми читали і обговорювали їх. Я ще з 14 років вела читацький щоденник - товстий блокнот у клітинку (300 сторінок формату А4). Я дуже зблизились з тіткою. Здавалось, все йде на краще. Та біда прийшла неочікувано. Тітка марніла все більше день за днем, мало посміхалась, погано їла, більше спала. На усі мої вмовлення звернутись до лікаря вона сухо відмовлялась і запевняла, що все добре. Коли тітка пішла до магазину, я увійшла до її кімнати, і вирішила знайти її медичну карту. На останній сторінці був вклеєний папірець з діагнозом - рак шлунку, лікування марне. Через тиждень тітка злягла, через два - померла. На той час, у 24 роки, я закінчувала навчання в університеті, працювала журналісткою.
На сороковий день до квартири завітав нотаріус. Виявилось, тітка склала заповіт. За ним квартиру можна буде продати лише через рік. А мені вручили конверт з номером рахунку у банку - тітка відклала доволі велику суму для мене. Скоріш за все, то були гроші за оренду моєї квартири.
Кузини дозволили пожити ще рік у їх квартирі. Без тітки було сумно - кава не така запашна, а книги якісь одноманітні, та й плед не гріє... Я вирішила зазирнути в кімнату тітки. Там, звісно, нічого не змінилось, лише пил, неначе сніг, покрив меблі. Я сіла на ліжко. Увагу привернув комод, що стояв навпроти. Цікавість переборола - я відкрила одну із шухляд. Там була стара коробка від взуття з зошитом моєї мами. Так, той де вона писала про мене. А ось мій зуб, молочний, перша волосина. Так ось чому я не знаходила ці речі вдома! На душі знову стало легко і тепло. Згадалось безтурботне дитинство. На дні коробки було дві записки. Перша від матері, яка обіцяла піклуватись про мене завжди. Друга від тітки: "Люба племінничко, дякую за все. Живи, твори, читай, залишайся людиною!". Я проплакала увесь вечір, потім занурилась у роздуми і не помітила як заснула...
Рік пройшов швидко, настав час повертатись до своєї квартири. Я влаштувалась працювати у престижнішу редакцію місцевої щотижневої газети. У кімнаті батьків я облаштувала бібліотеку. Після косметичного ремонту і переоблаштування кімната виглядала так: (зліва направо) у кутку підвісне крісло, потім торшер, маленька приліжкова тумбочка на якій стояла ваза (двічі на тиждень я змінювала квіти), далі вікно з широким підвіконням і шафа - я замовила міцну, величезну шафу літерою "Г". Мої книги зайняли лише половину шафи - після смерті тітки я знову купувала книги зрідка, десь раз на місяць. Двері до цієї кімнати закривались на ключ - це був мій шматочок раю на землі.
Навпроти редакції було затишне кафе. Кожен офіціант знав - моє постійне місце у кутку подалі від виходу, біля великого вікна, яке виходило на фруктовий сад.
Я і сама не зрозуміла як то сталось...

2. "Він"
Був якийсь переполох біля будинку моєї дівчини. Я швидко піднявся на третій поверх і мало не зомлів - кохання мого ще молодого життя, мій янгол, лежала на підлозі у калюжі крові. На щастя, хтось викликав карету швидкої та поліцію.
Останні, до речі, одразу ж мене запідозрили у цій справі, але бабусі, котрі сиділи на лавці біля під'їзду розповіли, що мене в той момент не було у квартирі, а до під'їзду заходив якийсь хлопець. Вони вказали декілька деталей, які, особисто для мене, зіграли велику роль - той хлопець був одягнений у червоні штани та блакитну сорочку, а на шиї красувалась велика родимка. Я знайшов декілька фото з корпоративу, де були ми з моїм найкращим другом. Бабусі швидко впізнали в ньому кривдника моєї дівчини. Я мало не втратив свідомість - я товаришував із вбивцею!? Слідчий відпустив мене, але попросив щоб я згодом приїхав і дав показання. Я чимдуж помчав до лікарні. "Операцію провели. Реанімація. Стан стабільно важкий." Після чотирьох годин під дверима палати я вже дрімав, і не помітив як заснув...
Чомусь мені приснилось дитинство. Моя мати, вже покійна, її любов та турбота. Батько - вічно п'яний та агресивний. Дитячий будинок? Я і тут встиг побувати? Мати одружується із вітчимом, забирає мене до нового будинку, через 4 роки помирає... Вітчим щиро переживає, але мене так і не полюбив по-справжньому. Далі пафосний ліцей для дітей заможних та знаменитих. Атестат з відзнакою та золота медаль. Потім різноманітні бізнес-школи, презентації, курси та найпрестижніший університет країни. Я ще під час навчання почав розвивати власну справу. І у 26 років я сам вийшов у великий бізнес.
Кохання... Десь пробігало біля мене, та, мабуть, промахнувся Купідон. Чи броня була сильною? Я став схожим на Скруджа - усе на бізнес! Бізнес! Бізнес! Нічого, крім бізнесу! Я не помічав дівчат. Я був занурений у вигідні знайомства та розвиток своєї справи. Тому, з коханням якось не склалось...
Друг. Той, що ще з ліцею. Ми за одною партою всі шкільні роки просиділи разом! Я йому все довіряв. І бізнес разом починали - він був моєю правою рукою.
Мене розбудила санітарка. Сказала, щоб я йшов додому та вдома чомусь не спалось... Чому ж ніч така довга? Небо було вкрите світлячками-зорями, а пан-місяць слідкував за порядком. Всі думки лише про неї та про нього. Максим! Я ж не зателефонував йому - головному винуватцю цієї біди. Та абонент недоступний. Я залишив йому повідомлення на автовідповідач: "Максиме, це Артур, в мене проблема - Соня у лікарні. Потрібна твоя допомога. Чекаю на твій дзвінок."
Я ледве дочекався ранку. О пів на дев'яту я вирушив до відділку поліції, розповів все, що знав, надав фото Максима. Потім я чимдуж помчав до Софії у лікарню. Вперше за 28 років я попросив допомоги - вітчим, на щастя, замінив мене тимчасово на моєму підприємстві та надав деякі кошти, щоб покращити умови лікування Сонечки. Я був безмежно вдячний йому.
Дні неначе навмисно тягнулись і тягнулись. Ніколи раніше не помічав, що у добі не двадцять чотири, а всі сорок вісім годин! Чекати. Чекати на що? Чекати на диво? Чекати на диво! На яке диво? Чудеса? Чекай, Артуре, чекай. Очікування були не марні - Соня отямилась. Моє життя знову наповнилось яскравими фарбами. Я тримав її руку, цілував, і лише зараз я зрозумів - вона та, котру я люблю, заради неї хочеться робити подвиги! Софія зайняла місце у моєму серці. І я хочу, щоб вона посміхалась, щоб завжди була щасливою!