Профіль

Іваночко

Іваночко

Україна, Ужгород

Рейтинг в розділі:

Останні статті

Спогали

  • 14.08.18, 23:00

В 1967 році в центрі Сваляви вже височів будинок (Палац!) культури. Велика глядацька зала вміщала кілька сотень  комуністичних активістів  під час проведення  партійних конференцій та урочистих зборів  з нагоди  державних свят. Час від часу  при повному аншлагу свалявчан розважали гастролюючі ансамблі... Або пересувні театри. Працював  при Палаці і власний драматичний гурток. Потім йому присвоїли звання Народного театру. Свалявчани  своїх доморощених артистів  також щедро одарювали аплодисментами та криками: «Браво!!!»  

Другий поверх займало приміщення для танцюльок та бібліотека. На танці  (слово «дискотека» появилося значно пізніше) ходили юрбами. Енергійно трясли всіма частинами тіла під голосну музику. З перших нот впізнавали ансамблі  ABBA, Boney M., Dschinghis Khan, Eruption.  Молодь була  в захваті. А коли хтось замовляв танго, або вальс – всі полегшено зітхали…

Якщо вийти з Палацу – по ліву  руку височіла одна з перших в Сваляві п»ятиповерхівок. На першому поверсі гастроном «Турист» щиро пропонував жителям міста хліб, цукерки, докторську ковбасу, посинілі курячі стегна та алкогольні напої . П»ятиповерхівку  зводив лісокомбінат. І, зрозуміло, 48 квартир будинку були заселені  переважно  його працівниками.

Вікна нашої двокімнатної  хрущовки  дивилися в сторону  чималенького скверика  за Палацом культури. З приходу  сквер  прикрашав  фонтан  архітектури  соцреалізму.  А далі – зелень! Плакучі верби,  катальпи, каштани… Стовбури  - товщиною -  в руку.  За час, що пройшов до сьогодні , дерева виросли. І сквер став парком!

Неліниві  жителі нашого  і сусідніх будинків щоранку, задовго до роботи, збиралися біля фонтана, нехитрими фізичними вправами проганяли з тіла залишки дрімоти. А потім по периметру скверика підтюпцем намотували по 3 – 4 кілометри і чесно вірили, що зробили подарунок своєму організму.

На парапеті  огорожі на межі скверика і приватного будинку завжди була розстелена газета «Правда».  Кути великоформатного  паперу притискали від вітру камінчики. По середині – декілька тоненько нарізаних окрайців чорного хліба та гранований  стакан. А за  огорожею, на приватній території – багато порожних пляшок від горілки та кріпленого вина.

Скверик заряджав енергією мужчин і рано-вранці. Фізичними вправами.  І пізно ввечері.  Пізно ввечері тут розпивали алкоголь. Закусували скибками хліба на оду копійку  і  розплачувались порожньою пляшкою, яка коштувала 12 копійок.  А копійки в ті часи – були гроші!


Вихідними   вікна нашого будинку довго світилися.  Ми по черзі збиралися в сусідів.  то в одного, то в іншого. Запікали в духовці картоплю. З салом. З чесником.  Заправляли олією квашену капусту. Розпечатували пляшку болгарської «Гимзи» або  нашого  сухаря  «Рислінг» . І весь вечір обнімалися в танцях під саморобну світломузику!

Вихідні приходили і закінчувалися. Їх замінював новий понеділок з новими планьорками,  з новими пригодами.

Мене призначили начальником сушильного цеху. Єни-бачі у поважному віці, понад 80 років здавав мені справи.

Ласий був до дівчат…

 Пам»ятаю, що не дуже співпадало сальдо-бульдо. Але потім до нас підійшов один працівник цеху  з фразою:

-          Єні-бачі, а ви сьогодні краще виглядаєте, як вчора!

Єні-бачі дав йому карбованця:

-          Як ти побачив?

-           Ви сьогодні вище пішкаєте. Вчора ви пішали собі на кінчики туфель. А сьогодні на коліна.

Сальдо-бульдо для мене втратило зміст! І я підписав акт прийому- передачі…

І знову Свалява!

  • 12.08.18, 17:58

Пульс Сваляви семидесятих років минулого століття був прискорений. Містечко, в якому звили свої родинні гнізда  всього  якихось 18 тисяч жителів, диміло коминами лісохімічного комбінату, цілодобово плавилося скло в склотарному заводі. Пляшки потрібні були для двох заводів що розливали мінеральну воду . Соковинний завод перемелював яблука і виноград  цілого району та  щедро споював  кріпленими  винами  любителів зеленого змія по різних містах  радянського  союзу. А були ще «Торгмаш» , «Буддеталь», сувенірна  фабрика. І на кожному з цих підприємств заробляли дітям на хліб сотні і тисячі чоловіків та жінок. Але все-таки найбільше людей  працювало  на лісокомбінаті. П»ять з половиною тисяч! Транспортний цех лісокомбінату ледве встигав  кількома десятками  автобусів розвозити по району  на роботу і з роботи  годувальників сільських обійсть.

Робочий тиждень для інженерно-технічних працівників починався завжди однаково: з виробничої наради, з планьорки. Ця процедура проходила в так званому актовому залі. За очільним столом займали місце директор. Посередині. Справа – секретар парткому,голова профкому, секретар комітету комсомолу. Зліва – головний  інженер, заступники директора.                                                                       Схема розташування посадовців завжди була незмінною. Могли мінятися прізвища. Але стілець назавжди було закріплено за посадою.

Начальники цехів, відділів, головні спеціалісти розсідалися в залі за зручними столиками. Обов»язково  мали з собою записники та  авторучки  -  занотовували доручення,  індивідуальні завдання на майбутній  тиждень. Але більше сторінок  завжди   була списана  почутими від директора  дотепними   приповідками,  я би сказав -  афоризмами.

Пам»ятаю звітував начальник лісопункту. Одного з виробничих підрозділів, що заготовляв  та вивозив  на склад підприємства  лісову сировину:  пиловник, фанерник,  дрова.

-          Ми відстаємо від графіку вивозки… У нас пили не робили…

Начальник  мав на увазі, що старі, важкі, незручні в роботі  радянські бензомоторні пили  «Урал» та «Дружба» часто виходили з ладу .  І  не встигали  зрізати необхідну кількість відведених  для рубки дерев. Але директор реагував на  це по-своєму:

-          Ну, ви всі чули? У них пили, а не робили!  Менше в чарку заглядувати треба…

Або якщо хтось пояснював свої упущення в роботі  необгрунтовано  – директор переривав його своєю коронною фразою:

-          Якщо ти не коминар  – не маж гузицю чадом!

Планьорки  закінчувалися, а робочий тиждень починався.  Потужні  козлові крани розвантажували  колони  автолісовозів.  Залізничні  напіввагони, повні  смерекового  сибірського половника або осикової  технічної сировини  (майбутніх деревно- стружкових  плит) з Житомирщини,  не сміли довго затримуватися  в залізничному тупіку  - за простій  вагонів залізниця безжалісно штрафувала.

А на рампі  складу готової продукції  щодня снували   електронавантажувачі.    Заповнювали  десятки  вагонів  меблями,  паркетом,  буковими дошками, стружковими  плитами… А потім ешелони з нашою продукцією монотонно простукували колії,  міряючи відстані до Києва, Москви, Кишинева,  Алма-Ати…  План поставок  продукції  в торгівлю  та іншим підприємствам, як в сумарному  розрахунку, так і в асортименті ,  на лісокомбінаті  вважався  законом.  За виконанням  плану слідкував  заступник директора по комерції Голчо Гейзо Йосипович. Його величезний досвід роботи, знайомства з керівництвом залізниці, зв’язки з іншими підприємствами ,   добрі  стосунки з службами об»єднання та міністерства  дозволяли виконувати  напружені плани поставки. А на комбінаті  була залізна дисципліна.

Виробничий  процес  починався  на складі сировини. Так званому нижньому складі. Нижній – тому, що верхні склади влаштовують на лісосіці,  там де зрубують дерева.  До них обов»язково примикає    лісовозна дорога.  Верхні склади зазвичай служать майданчиком для вантаження  дерев або хлистів на лісовозний транспорт. Термін дії їх незначний.

 Всі технологічні операції по переробці деревини здійснюються головним чином на нижніх складах, в кінцевому пункті лісовозних доріг. Тривалий термін дії цих складів і великий обсяг виробництва створюють умови для комплексної механізації і автоматизації. 

В Сваляві на прирейковому нижньому складі всю важку роботу виконували 2 козлові  та 2 кабельні крани. Більшість лісовозних машин було укомплектовано фінськими автозавантажувачами  «Фіскарс».

До нижнього складу прилягали два лісопильні цехи.  Один старий, дерев»яний,  двох рамний  з деревопереробним відділенням. Та новозбудоване залізобетонне приміщення . А в середині дві потужні  японські стрічково-пильні  установки. Ці японці подібно чудовиськам ковтали товстелезні шестиметрові буки і пережовували  їх на дуже точно нарізані дошки. Дошки вузькоколійними вагонетками направлялися на подальшу переробку.  Обрізки  та тирсу  приймав  цех деревостружкових плит  як паливо для висушування стружки.

Підготовкою  сировини  для ДСП на нижньому складі займалася спеціальна бригада. Вантажники складували метрові  хлисти  на вузькоколійні вагончики.  Вузькоколійні  залізничники зчіплювали вагончики, а  дизельний мотовоз  щоденно доставляв  цей потяг до дробилки цеху ДСП.  Спочатку  по 200, по  300, а потім уже по 600-700 складометрів деревини…  Кожну добу!

Невелику частину низькосортного дерева , дров, нижній склад відпускав для опалення міських та районних шкіл, дитячих садочків… А тому, що район був слабо газифікований, то за дровами вишиковувалися черги і приватних  покупців.  Тут для вантажників  дров був  справжній колондайк!  Їх не бентежило навіть, коли піднімалися ціни на горілку. У них була своя  стабільна такса:  завантажений  дровами  кузов  – пляшка горілки!

Пульс Сваляли бився ритмічно і  прискорено. Ще не пройшло і тридцяти років після Другої світової війни. Місто під час  війни не пострадало.  Але лице Сваляви мінялося на очах . Потужні  японські «Катерпіллери» зносили старі перекошені єврейські хижки. На їх місці виростали п»ятиповерхові хрущівки. І десятки свалявчан час від часу святкували новосілля в нових, безплатно отриманих квартирах!!!

 

Свалява

  • 09.08.18, 21:01

В другій половині  минулого століття, зимою 1967 року,  я, недавно демобілізований зі строкової армійської неволі, але уже захоплений в довічний сімейний полон, поніс свій диплом Коломийського технікуму МОД в відділ кадрів Свалявського лісокомбінату.

Технікум МОД – з цим у мене було багато курйозів в армії. Взводний навіть умовляв , щоб я одягнув  в щось модне його дружину.

 Але тут все прозаїчніше:  МОД – це технікум Механічної Обробки Деревини!

Відділ кадрів привітно відчинив двері. За плечима в мене уже був рік роботи на Чернівецькому деревообробному комбінаті та кілька місяців перед призивом в армію - на Чинадієвському лісокомбінаті. Але то так… Не стаж…  То тільки пересадки і очікування основного потяга, який повинен був повезти мене в далеке невідоме майбутнє… І мені без затримки видали квиток на потяг, що називався Свалявський лісокомбінат.

В той час це було чи не найбільше підприємство в  міністерстві. А окрасою лісокомбінату був щойно збудований величезний меблевий комплекс  -  фабрика укомплектована передовою імпортною технікою.

Зимою 1967 року я став гвинтиком цього складного виробничого механізму, який руками  двох з половиною тисяч людей щоденно за дві зміни мав умебльовувати не менше ста чиїхось квартир.

Лісокомбінат створено в 1960 року в результаті злиття трьох підприємств:  ліспромгоспу (заснованого 1928 р.),  деревообробного комбінату (1931 р.)  та лісгоспу (1900 р.).  В 1970 -му  до лісокомбінату приєднали ще й  меблеву фабрику, яка з шістдесят третього автономно працювала на відстані трьох кілометрів від основного промислового майданчика.  Пізніше збудували заводську поліклініку -  заздрість районних ескулапів…

Лісокомбінат охоплював 6 лісництв, 3 лісопункти ,  склад сировини,  завод  деревностружкових плит, меблевий комплекс , лісопильно-деревообробний комплекс (лісопильне та паркетне виробництво, сушильне господарство),  цех залізобетонних будівельних конструкцій та кілька допоміжних цехів. Основна продукція: пиломатеріали, деревностружкові плити, меблеві заготовки, паркет, струганий та лущений шпон, меблі, залізобетонні вироби, товари народного споживання – всякі дрібниці хатнього вжитку, сувеніри тощо. В 1965 році  Свалявський лісокомбінат було  нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора . А це в радянські часи було вагомим визнанням шани і авторитету!

Інженерно-технічний персонал був молодий. Переважно недавні випускники Львівского лісотехнічного інституту. Михайло  Бичок, Юра Швед, Зіновій Хруняк, Теодор Гнатів, Ярослав Манько, Тіберій  Фанта, Валентина Гайдаш,  Антоніна  Пісуляк.

Майстри мебельних змін - Кобулей, Магдинець, Тайглер, Махлинець, Дмитришин, Капуляк, Лисенко, Сенько, Дубанич… Не одним пудом солодкої солі ми закушували наші успіхи і розчарування!

Очолювали підприємство солідний, імпозантний Алексій Микола Ілліч  - директор, та Петрецький Юрій Васильович – головний інженер. Невдовзі головний інженер переїхав в обласний центр на підвищення. А директор ще років 20 керував п»яти з половиною тисячним колективом.

Територія  підприємства нагадувала парк. Багато зелені. Клумби. Пишні кущі троянд радували погляд і лоскотали ніздрі. Пахло зеленню, смерековими дошками та квітами. Лише біля цеху деревостружкових плит (ДСП) відчувався запах шкідливого клею та диміли пилюкою велетенські циклони на  цеховій крівлі. І клейові випаровування, і  деревний пил- дуже шкідливі для здоров»я. За кількістю викидів цієї гидоти в атмосферу уважно стежили беззмінний начальник цеху Готько Василь Юрієвич та начальник хімлабораторії Медвецька Світлана.

Свалява того часу  -  районний центр. Одноповерхове, гужево-велосипедне місто… В центрі ріс  (і тепер росте) дуб віком понад 300 років. Цей велетень чув не одне зізнання в коханні. Угорською, чеською, українською, єврейською, російською, німецькою, румунською, словацькою мовами…

Поряд  з дубом збудували почту. Трохи далі – міська ратуша. В ній  розміщувався районний партійний комітет. Навпроти -  будинок культури. Всі його величали Палацом!

Напередодні комуністичних свят перед райкомом споруджували дерев»яну трибуну.  А в свята на трибуну вилізали партійні авторитети  місцевого масштабу. Перший секретар райкому через гучномовці палко клявся в любові і вірності московському кремлю. Урочисті заклинання та декламація лозунгів не менше години лунали вздовж всієї вулиці імені вічно живого ідола пролетаріату. За любої погоди!  Але люди в  колонах представників підприємств, установ та навчальних закладів ні одного гучномовного  слова не чули. Одні лущили соняшникове насіння. Інші впівголоса розповідали сороміцькі анекдоти. А ще інші нишком обмивали кісточки орденоносній «еліті» на трибуні.

Потім під марш  духового  оркестру колони підтюпцем бігли до вантажних машин,  люди недбало скидали  в кузов портрети московських та київських  вождів . І розбігалися хто куди – лиш би швидше пропити напередодні отримані за участь в параді кілька карбованців.

Навколо  Сваляви – безліч джерел мінеральної води. Санаторії. Профілакторії. А в навколишніх лісах дзюрчали сотні струмочків, вода яких кишіла фореллю. Форель – риба хижа і вічно голодна. Були випадки, коли рибалки на гачок вудочки чіпляли недопалок, а форель ковтала його , як тільки той торкався води.

Директор лісокомбінату Алексій закохано займався розведенням риби. Багаторічний досвід вирощування форелі у форелерозпліднику «Ждимир» він акуратно занотовував, вів записи спостережень, робив узагальнення, навіть із закордонних відряджень привозив щось нове про форель. Але опублікувати свої матеріали він не встиг. Тільки після його смерті Марія Михайлівна, дружина  Миколи Ілліча, опублікувала практичний посібник розведення і вирощування форелі.

Двадцять п»ять років життя в Сваляві промайнули, мов сон. Тільки спогади своїм крилом іноді торкаються моїх сивих скронь і висвітлюють деякі епізоди… Я встиг закінчити інститут, поступити в аспірантуру. Алексія змінив Субботовський Віталій Михайлович.
Навпроти заводоуправління побудували величезний палац культури і техніки та багатоповерховий готель...

Відслужили панахиду за Миколою Іллічем, а лісокомбінатовську вулицю назвали його іменем.

 Мені запропонували роботу  в Ужгороді, в об»єднанні «Закарпатліс»…

Але то вже зовсім інша історія…

 

Літо 2018

  • 06.08.18, 22:44

Дві тисячі вісімнадцяте літо розпечатало серпень. Без упинку капають дні, ніби піт з мого чола… Прохолоди не знаходжу навіть вночі. Таке відчуття, що хтось в велетенській гриль-пательні  смажить нас як головоногих молюсків…

Досвід підказує, що зима буде холодна. Середньорічна температура завжди тримається однієї позначки. Гаряче літо означає  холодну зиму. І знову стрес. Пуховики, сині носи і недосяжні платіжки за газ…

Але то потім… Легенький штиль продуває нашу альтанку. Витираю чоло. А дні все одно капають  і капають. Пригадую свої захоплення Екзюпері… Або  Марком Твеном. Він по десять разів на день міг відмовитися від куріння і без проблем. А я от не можу. Якщо візьму щось в голову – то на довго…

Мої книжки  - то «Олеся» Купріна , «Як гартувалася сталь», «І один у полі воїн»…

Сьогодні читають інше. Сьогодні навіть на побаченні через смартфон спілкуються.

 Бачите, який я розумний! Знаю слово «СМАРТФОН» 

З моїх однолітків мало хто знає. Ми пам»ятаємо босоногі  футбольні змагання на зарінках. Очікування під березою: клює – не клює…

А нині штиль дує Сахарою.  Треба готуватись до зими…

Куфайкові штани… І непосильні рахунки за газ…

Роздуми

Середина літа. Ужгород, липень 2018-го. У Греції горять ліси. І на Стокгольмщині. Шведи вогонь вже бомбами гасять…   А  українські зливи перетворили Київ на Венецію. Лише по Києву замість гондол – сміття…

А в Ужгороді дрібні дощі не дають дозріти помідорам… Парке повітря просить пива і я з ним  (з тим повітрям) солідарний. Пиво  -  як  каталізатор!

 А під пиво добре думається, файно згадується, вимальовується ретроспектива… 

І я уже далеко-далеко… Перед очами стара Станіславщина.   Товмачик.  Під лісом з однолітками пасемо корови. Відповідальне завдання – аби скотина не зайшла в колгоспну конюшину, бо поштрафують маму на кілька трудоднів. Або аби теля не загубилося в зелених лазах…  Вказівки мамині  - жорсткі.

Але шести – семирічних пацанів свербить зайнятися своїм. Над картами ми з другом-однолітком просиділи півночі. При тьмяному світлі каганця. Він малював вуса валетам, а я -  корони королям.  І от карти жваво перемішуються, роздаються,  присвоюють то одному  - то іншому гравцеві звання дурака.

А над толокою висить жайворонкова трель… Нескінченне тьохкання і щебетання. Спів високо над землею небезпечний - робить польового співака дуже вразливим. Сокіл  не має  кращої мішені, ніж захоплений співом жайворонок... Врятувати маленького соліста  може тільки його стрімке падіння каменем на землю.  Та все ж безліч самців гине саме в розпал їхніх арій. 

Жайворонки  двічі за літо висиджують   пташенят. Самці замовкають  в липні, коли другий виводок сходить з гнізда. А коли на полях закінчуються жнива, можна побачити зграйки пташок, що дочікуються часу відльоту на зимівлю.

І відлітають. В чужину.  Назустріч невідомому. Але назад сюди вони обов»язково  повернуться!!!

Ще ковток прохолодного пива підсилює орнітологічні роздуми.

Не знаю чи лунають сьогодні жайворонкові трелі над  сільськими толоками .  Давно вже не зустрічав схід сонця  разом з малими пастухами  на пахнучих полином і чебрецем  зарінках.  Але куди поділися жителі чагарників і парків сороки? 

Ці гомінкі, розумні птахи стайками  осідло живуть в облюбованих місцях.  Памятаю голосні і метушливі  лютневі сорочі «весілля», що супроводжувалися шумом, танцями, погонями. У березні білобокі починали вити гнізда або ремонтувати старі.

Сороки , як лісові  вартові.   При наближенні людини або тварини, починають голосно скрекотати. Це не просто «Сороча балаканина», а сигнал тривоги для інших птахів.

А де вони тепер, ці дозорні скрекотухи? Вже декілька років поспіль не чую їхнього скрекотання,  не бачу їхніх  кулеподібних колючих  гнізд.  А малі діти скоро будуть вважати сороку-білобоку взагалі казковим персонажем.

Куди ж подівся один із живих  народних символів України  - ластівка?  Весняна пісня  ластівки  провіщує  пробудження природи.  Птаха  щебече  переливчастими тонами, а закінчує спів свистом і тьохканням. Співає  білогруда у польоті і під час відпочинку, сидячи на дахах і телефонних дротах.  

Це — Божа пташка.  Розорити гніздо ластівки чи вбити її — тяжкий гріх . Але за останні  кілька років не видно глиняних ластів»ячих гнізд в під»їздах,  на балконах людських осель.  Видно люди чимось дуже завинили.  Існує повір»я - якщо ластівки раптово відлітають з якої-небудь місцевості, то там слід неодмінно чекати біди…

Діалог

  • 15.07.18, 01:01
Степан зосередженим погядом міряв глибину напівопорожненного келиха. Він міцно обіруч держав свю лсіючу голову за вуха. Зрідка прокашлювався, а іноді вгадував відзеркалення кривої усмішки в недопитому пиві.
- Штефане, привіт!
Ліва брова в нього поповзла назустріч лисині. Фігура розправилась, а губи прохрипіли:
- Ну, привіт.
- Про що задумався?
- Про життя. Присядь. Пиво будеш?
- Аякже!
Красива дівчина в протертих на попі джинсах принесла свіже пиво, Степан задоволено крекнув:
- А ти знаєш, життя попри все вдалося. 
- Ти про що?
- Хоча б про те, що вірно ім'я мені тато з мамою підібрали. Уяви - був би я якийсь Харитон. Як би ти привітався? Харя, привіт? Уявляєш?
Очі його блиснули хитрою посмішкою.
- Або Гаврилом нарекли б. Уявляєш? Гав і Рило... Або Мирослав... Так і чується дитяче: " Милосрав Іванович..."
Пиво пішло з задоволеням...

Де ми живемо?

  • 18.03.18, 08:45
Весни вже третина минула, а у нас випав сніжок. Щоб нагадати нам  - в Україні живемо ми, а не в Зімбабві якійсь, як  то можно  було би по думати по рівню життя...

Не літній я

  • 11.12.17, 23:46
Припорошив волосся сивий іней
Колишніх літ ванаж на плечі ліг...
Ні, я не літній. Я уже осінній
Хоча в душі ще пустощі зберіг...

Не літній я! Скоріше вже озимий...
Але щасливий! Мої діточки
Щебечуть  та  їдять  мене очима,
Коли я їм розказую казки.

Не літній я... Уже літа злетіли,
Та іней вже на мої скроні ліг,
Я вже  осінній.  Але тільки тілом -
В душі же я ще бісиків зберіг!

В. Іваночко.  10.12.2017.

Діалектика

  • 05.12.17, 00:00
А ось і ще один день пролетів. День народження. Я став на рік старший, а відпущений мені час  - коротший ... Діалектика ...

Що треба знати

  • 07.10.17, 08:43
13 вещей, о которых нужно помнить, когда жизнь бьет вас по голове

1. Что есть, то есть.

Известное изречение Будды гласит: «Ваши страдания вызваны вашим сопротивлением тому, что есть». Подумайте об этом в течение минуты. Это означает, что страдания возможны только тогда, когда мы отказываемся принимать происходящее. Если вы можете что-то изменить, примите меры.
Но если изменения невозможны, то у вас есть два варианта: принять ситуацию и отпустить негатив или долго, увлеченно и страстно страдать.

2. Проблема становится проблемой только тогда, когда вы ее так называете.

Мы часто становимся злейшими врагами самим себе. Счастье действительно зависит от точки зрения. Если вы считаете что-то проблемой, то ваши эмоции и мысли будут наполнены негативом. Подумайте о том, какие уроки вы можете извлечь из ситуации, и она внезапно перестанет быть проблемой.

3. Если вы хотите изменить вещи, начните с изменения себя.

Ваш внешний мир является отражением мира внутреннего. Вы наверняка знаете людей, чьи жизни полны хаоса и стрессов. И разве это происходит не потому, что сами они находятся в совершенно случайном порядке? Нам нравится думать, что изменяющиеся обстоятельства меняют нас. На самом же деле это работает в обратном направлении: мы должны изменить себя, чтобы изменить обстоятельства.

4. Нет понятия «неудача» — только возможность научиться чему-то.

Вы должны просто исключить слово «провал» из своего лексикона. Все великие люди терпели неудачу снова и снова, прежде чем добились успеха. Кажется, Томас Эдисон говорил так: «Я не потерпел неудачу в изобретении лампочки. Я просто нашел 99 способов, как она не работает». Научитесь чему-нибудь у ваших так называемых провалов. Узнайте, как сделать это лучше в следующий раз.

5. Если вы не получаете желаемого, значит, что-то лучшее уже в пути.

Я знаю, иногда в это трудно верить. Но это правда. Обычно, когда вы оглядываетесь на свою жизнь, то понимаете, что хорошие вещи происходили после того, как что-то не получалось. Возможно, работа, на которую вас не взяли, отдалила бы вас от семьи в отличие от той, которую вы получили в итоге. Просто верьте, что все происходит именно так, как и должно быть.

6. Цените настоящий момент.

Он никогда не наступит снова. В каждом мгновении жизни есть что-то ценное, не позволяйте ему пройти мимо вас. Вскоре все станет воспоминанием. Возможно, однажды вы будете скучать даже по тем моментам, которые сейчас не кажутся счастливыми.

7. Отпустите желания.

Большинство людей живет со «связанным умом». Это означает, что они придают большое значение своим желаниям, и если не получают задуманного, то их эмоции впадают в негатив. Вместо этого попробуйте практиковать «обособленный ум»: если вы что-то хотите, то все равно будете счастливы вне зависимости от того, получите вы желаемое или нет. Ваши эмоции в этом состоянии остаются нейтральными или положительными.

8. Поймите свои страхи и будьте благодарны им.

Страх может быть отличным учителем. И преодоление страха часто заставляет вас приближаться к победе. Например, когда я училась в колледже, я боялась публичных выступлений. Поэтому сейчас мне кажется забавным, что я не только говорю перед группой людей ежедневно, будучи преподавателем, но еще и обучаю искусству публичного выступления. Для преодоления страха нужна только практика. Страх — это всего лишь иллюзия.

9. Позвольте себе испытывать радость.

Верите или нет, я знаю слишком много людей, которые не позволяют себе повеселиться. Они даже не знают, как быть счастливыми. Некоторые настолько зависимы от своих проблем и внутреннего хаоса, что понятия не имеют, кто они без всего этого. Поэтому постарайтесь позволить себе быть счастливыми. Пусть это будет небольшой момент, но важно сосредоточить внимание на радостях, а не на трудностях.

10. Не сравнивайте себя с другими.

Но если сравниваете, то только с теми, кому хуже, чем вам. Безработный? Будьте благодарны хотя бы за то, что получаете пособие по безработице. Большинство людей мира живет в состоянии крайней нищеты. Не похожи на Анжелину Джоли? Думаю, очень мало кто похож на нее. И вы, вероятно, намного привлекательнее большинства. Сосредоточьтесь на этом.

11. Вы не жертва.

Вы являетесь жертвой только ваших собственных мыслей, слов и действий. Никто ничего не делает специально для вас или против вас. Вы сами создаете собственный опыт. Возьмите на себя личную ответственность и осознайте, что вы можете пережить трудности. Нужно просто начать с изменения мыслей и действий. Откажитесь от менталитета жертвы и станьте победителем.

12. Все может и будет меняться.

«И это пройдет» — одно из моих любимых высказываний. Когда мы застряли в плохой ситуации, нам кажется, что выхода нет. Кажется, что ничего уже не изменится. Но знаете что? Перемены будут! Ничто не вечно, кроме смерти. Так что откажитесь от привычки думать, что все останется так навсегда. Не останется. Но вам придется применять какие-то действия, чтобы изменить ситуацию. Она не сможет волшебным образом измениться сама.

13. Все возможно.

Чудеса случаются ежедневно. Это правда. Жаль, что нельзя в одной статье описать все удивительные вещи, происходившие с моими знакомыми, — от исцеления четвертой стадии рака до внезапной встречи со своей второй половинкой. Такое происходит постоянно. Вам просто нужно поверить, что так бывает. Однажды поверив, вы уже сможете выиграть битву.