Спогали
- 14.08.18, 23:00
В 1967 році в центрі Сваляви вже височів будинок (Палац!) культури. Велика глядацька зала вміщала кілька сотень комуністичних активістів під час проведення партійних конференцій та урочистих зборів з нагоди державних свят. Час від часу при повному аншлагу свалявчан розважали гастролюючі ансамблі... Або пересувні театри. Працював при Палаці і власний драматичний гурток. Потім йому присвоїли звання Народного театру. Свалявчани своїх доморощених артистів також щедро одарювали аплодисментами та криками: «Браво!!!»
Другий поверх займало приміщення для танцюльок та бібліотека. На танці (слово «дискотека» появилося значно пізніше) ходили юрбами. Енергійно трясли всіма частинами тіла під голосну музику. З перших нот впізнавали ансамблі ABBA, Boney M., Dschinghis Khan, Eruption. Молодь була в захваті. А коли хтось замовляв танго, або вальс – всі полегшено зітхали…
Якщо вийти з Палацу – по ліву руку височіла одна з перших в Сваляві п»ятиповерхівок. На першому поверсі гастроном «Турист» щиро пропонував жителям міста хліб, цукерки, докторську ковбасу, посинілі курячі стегна та алкогольні напої . П»ятиповерхівку зводив лісокомбінат. І, зрозуміло, 48 квартир будинку були заселені переважно його працівниками.
Вікна нашої двокімнатної хрущовки дивилися в сторону чималенького скверика за Палацом культури. З приходу сквер прикрашав фонтан архітектури соцреалізму. А далі – зелень! Плакучі верби, катальпи, каштани… Стовбури - товщиною - в руку. За час, що пройшов до сьогодні , дерева виросли. І сквер став парком!
Неліниві жителі нашого і сусідніх будинків щоранку, задовго до роботи, збиралися біля фонтана, нехитрими фізичними вправами проганяли з тіла залишки дрімоти. А потім по периметру скверика підтюпцем намотували по 3 – 4 кілометри і чесно вірили, що зробили подарунок своєму організму.
На парапеті огорожі на межі скверика і приватного будинку завжди була розстелена газета «Правда». Кути великоформатного паперу притискали від вітру камінчики. По середині – декілька тоненько нарізаних окрайців чорного хліба та гранований стакан. А за огорожею, на приватній території – багато порожних пляшок від горілки та кріпленого вина.
Скверик заряджав енергією мужчин і рано-вранці. Фізичними вправами. І пізно ввечері. Пізно ввечері тут розпивали алкоголь. Закусували скибками хліба на оду копійку і розплачувались порожньою пляшкою, яка коштувала 12 копійок. А копійки в ті часи – були гроші!
Вихідними вікна нашого будинку довго світилися.
Ми по черзі збиралися в сусідів. то в одного, то в іншого. Запікали в духовці
картоплю. З салом. З чесником. Заправляли
олією квашену капусту. Розпечатували пляшку болгарської «Гимзи» або нашого сухаря «Рислінг»
. І весь вечір обнімалися в танцях під саморобну світломузику!
Вихідні приходили і закінчувалися. Їх замінював новий понеділок з новими планьорками, з новими пригодами.
Мене призначили начальником сушильного цеху. Єни-бачі у поважному віці, понад 80 років здавав мені справи.
Ласий був до дівчат…
Пам»ятаю, що не дуже співпадало сальдо-бульдо. Але потім до нас підійшов один працівник цеху з фразою:
- Єні-бачі, а ви сьогодні краще виглядаєте, як вчора!
Єні-бачі дав йому карбованця:
- Як ти побачив?
- Ви сьогодні вище пішкаєте. Вчора ви пішали собі на кінчики туфель. А сьогодні на коліна.
Сальдо-бульдо для мене втратило зміст! І я підписав акт прийому- передачі…