Повільно капають грудневі дні. Догорає свічка 2018 року. Дивлюсь в люстерко і задумуюся - чи не криве воно?.. З тісної рами мені підморгує зморшкуватий сивий чоловік і намагається похвалитися своїми спогадами. А чи є чим хвалитися?

Три четверті віку тому світ поповнився черговим грішником. Свистіли кулі... Йшла війна... Немовля  двічі було під розстрілом. Та якось вижило. Вже не маля - хлопчина - ріс, вчився, працював, мріяв...  Щось здобув, багато чого - ні... Його  Пегас  пасся з козами десь на полонинах. А сьогодні той хлопець, уже зморшкуватий та посивілий, дивиться на мене з дзеркала і іронічно посміхається. Знову свистять кулі. Знову стріляють. Тільки з іншого боку...

Четверте грудня - для мене подвійне свято. Введениє та   мій День народження. Цьогоріч я провів цей день скромно,  з дружиною. Я утихомирював телефон, дружина чаклувала біля вічного вогню на кухні. В обід  почаркувалися . І все...  Загальні збори родини скликаю в суботу. Нас багато! Всі працюють, навчаються.  А в вихідний зберемося  та поспілкуємося!!!

Грудневі ночі - найдовші. Неласкаве сонце поспішно ховається за обрій, залишаючи людей з темрявою та холодом. Дякувати Богові, цогоріч небо дарує нам теплові субсидії. Довгі вечори  коротаю з книжками... Газети й телевізор остогидли. Нудить від глуму, брехні та самивихваляння...

Але дата зимового сонцестояння невблаганно наближається. Навколо почне світлішати. Теплішати. Трелі соловейка заглушать звуки канонад! Розцвітуть сакури!

А може й зникне те, від чиго нині нудить?

Не можу утриматись і підморгую кривому дзеркалу...

Повільно капають грудневі дні. Догорає свічка 2018 року. Дивлюсь в люстерко і задумуюся - чи не криве воно?.. З тісної рами мені підморгує зморшкуватий сивий чоловік і намагається похвалитися своїми спогадами. А чи є чим хвалитися?

Три четверті віку тому світ поповнився черговим грішником. Свистіли кулі... Йшла війна... Немовля  двічі було під розстрілом. Та якось вижило. Вже не маля - хлопчина - ріс, вчився, працював, мріяв...  Щось здобув, багато чого - ні... Його  Пегас  пасся з козами десь на полонинах. А сьогодні той хлопець, уже зморшкуватий та посивілий, дивиться на мене з дзеркала і іронічно посміхається. Знову свистять кулі. Знову стріляють. Тільки з іншого боку...

Четверте грудня - для мене подвійне свято. Введениє та   мій День народження. Цьогоріч я провів цей день скромно,  з дружиною. Я утихомирював телефон, дружина чаклувала біля вічного вогню на кухні. В обід  почаркувалися . І все...  Загальні збори родини скликаю в суботу. Нас багато! Всі працюють, навчаються.  А в вихідний зберемося  та поспілкуємося!!!

Грудневі ночі - найдовші. Неласкаве сонце поспішно ховається за обрій, залишаючи людей з темрявою та холодом. Дякувати Богові, цогоріч небо дарує нам теплові субсидії. Довгі вечори  коротаю з книжками... Газети й телевізор остогидли. Нудить від глуму, брехні та самивихваляння...

Але дата зимового сонцестояння невблаганно наближається. Навколо почне світлішати. Теплішати. Трелі соловейка заглушать звуки канонад! Розцвітуть сакури!

А може й зникне те, від чиго нині нудить?

Не можу утриматись і підморгую кривому дзеркалу...

Ужгороду - 1125 років. 
А ми, колишні колеги об'єднання "Закарпатліс", зібрали ювілейне засідання десятого скликання не для дослідження історії Сивого Ужгорода. А для підведення підсумків за останній рік. Зібралося нас критично мало - тринадцять ветеранів. Час забирає від нас кращих... Інші хворіють...
Засідання розпочав організаційний менеджер ветеранів- закарпатлісівців Ілля Немеш. Відкрив шампанське. Налив жінкам. Передав привіти і вибачення за відсутність від хворих колег. Надав слово одному з колишніх головних інженерів Юрію Брунцвіку. І порекомендував випити його саморобної горіхівки або горіхового вина! Винороб Ілько – від Бога! Каже, що вміє робити вино навіть з винограду!
Виступ пана Брунцвіка був лапідарним. Смачно пахла Ількова горіхівка! Потім виступав Онуфрій Андрійович Лютий - теж колишній головний інженер. Він не вклався в регламент - говорив півгодини, а нам слина текла. Видно, що людина перестала пити!
Петро Ярославович Дроздовський, заступник генерального директора по комерції в минулому, піднімав келих з водою. Він приїхав з машиною. Але його виступ від того не постраждав - всі плескали його віншуванням!
Олександр Германович Атрощенко розповів про сьогодення Мукачівського лісокомбінату.
Колишній літописець об"єднання, редактор, нашої газети, Марія Степанівна Тегза, згадала багато давніх цікавинок. Іван Федорович Костик ледь не просльозився.
Виступали і інші. Навіть я.
Але Ількова горіхівка була смачнішою, незрівнянною!!!

Ужгороду - 1125 років. 
А ми, колишні колеги об'єднання "Закарпатліс", зібрали ювілейне засідання десятого скликання не для дослідження історії Сивого Ужгорода. А для підведення підсумків за останній рік. Зібралося нас критично мало - тринадцять ветеранів. Час забирає від нас кращих... Інші хворіють...
Засідання розпочав організаційний менеджер ветеранів- закарпатлісівців Ілля Немеш. Відкрив шампанське. Налив жінкам. Передав привіти і вибачення за відсутність від хворих колег. Надав слово одному з колишніх головних інженерів Юрію Брунцвіку. І порекомендував випити його саморобної горіхівки або горіхового вина! Винороб Ілько – від Бога! Каже, що вміє робити вино навіть з винограду!
Виступ пана Брунцвіка був лапідарним. Смачно пахла Ількова горіхівка! Потім виступав Онуфрій Андрійович Лютий - теж колишній головний інженер. Він не вклався в регламент - говорив півгодини, а нам слина текла. Видно, що людина перестала пити!
Петро Ярославович Дроздовський, заступник генерального директора по комерції в минулому, піднімав келих з водою. Він приїхав з машиною. Але його виступ від того не постраждав - всі плескали його віншуванням!
Олександр Германович Атрощенко розповів про сьогодення Мукачівського лісокомбінату.
Колишній літописець об"єднання, редактор, нашої газети, Марія Степанівна Тегза, згадала багато давніх цікавинок. Іван Федорович Костик ледь не просльозився.
Виступали і інші. Навіть я.
Але Ількова горіхівка була смачнішою, незрівнянною!!!

Із гризунів - найнебезпечнішою є миша. Сьогодні половину дня вона у мене з'їла. І так щодня! Тепер треба відновлювати упущене , дороблювати недороблене, відшуковувати втрачене. Цейтнот!
Щасливі були люди в минулому! Мишок комп’ютерних ще не було. Часу люди мали вдосталь. Ходили в гості. Спілкувалися. Бабусі на призьбах або на лавочках при під’їздах з ранку до вечора полоскали кісточки сусідам і знайомим. То були такі собі неформальні суди в справах моралі. На кухнях влаштовувались політичні диспути на теми далекі від того, про що писали партійні газети.
Життя текло планово, без зупинки.
На лісокомбінаті добудовували великий розважальний будинок. Назвали його палацом культури і техніки. Під наглядом парткому та профкому формувався цілий штаб комсомольців. Їх ідеологічно налаштовували позбавляти колектив підприємства та населення міста від вільного часу.
Вільний час людей в умовах всеохоплюючого соціалізму вважався зайвим. Навіть шкідливим. Вільні від соціалістичних ідей людські голови входили в резонанс з ледве вловимими, через радіоперешкоди, новинами від Бібісі, Вільної Європи та Німецької хвилі. А такого резонансу дуже боялися комуністи. Вони створювали цілі структури по боротьбі з інакомисленням. На комуністів працювали КДБ (комітет державної безпеки), так званий народний контроль, всякі партійні комісії та комітети. Всі разом організовували політичні заняття. Суботники та недільники, що починалися з прибирання територій від сміття і закінчувалися розпиванням розведеного технічного спирту з печеною картоплею на закуску.
Придумували всякі цікаві і безглузді свята: день рибалки, день рудих, день асенізатора, день сантехніка…
Для нас цікавим був день працівників лісової та деревообробної промисловості! Наше професійне свято!!! В третю суботу вересня в амфітеатрі за річкою Латориця зранку лунала музика духового оркестру, скликала бажаючих випити свалявців.
Духовий оркестр – це гордість лісокомбінату! Музиканти в парадній формі лісничих займали призові місця на конкурсах обласного та республіканського штибу. Грали на парадах біля райкому партії і на похоронах. Партійних тоді не дозволялося хоронити з св’ященниками. Замість молитви над могилами на цвинтарі з блискучих труб видувалися скорботні ридання.
А в третю суботу вересня мідні труби кожного року скликали народ на веселе свято!
В кущах навколо чималого майданчика вже курилися пересувні мангали. Працівники відділу робітничого постачання лісокомбінату смажили шашлики і ковбаски, варили бограч.
Задня частина великої відкритої сцени заповнювалася самодіяльними артистами. На авансцені розсідалися керівні челядники та орденоносні робітники підприємства. Потім музика замокала. На трибуну, змонтовану перед самою рампою, вилазив партійний секретар і півгодини роздавав грамоти з портретом вічно живого Ілліча, проголошував подяки і поздоровлення.
І починалося гуляння! Під звуки чардашу дуже смачними видавалася буженина і запечені свинські ребра. А ще й зволожені порціями самогоночки. Розмови ставали гучнішими, заглушували пісні зі сцени. А підвісним мостом через річку Латорицю снували зустрічні потоки людей. Туди – бадьорих, схвильованих аби не запізнитися. Звідти – змучених і нестійких…
В релігійні свята партійно-комсомольські провідники обов’язково влаштовували прибирання територій, скверів… Рядові прибирали. А вище стоячі перевіряли . Кочегар, що смажив картоплю запрошував секретаря парткому:
- Приєднуйтеся!
Той, добра людина, нацмен з незапам’ятного часу, відповідав:
- Что? Пить? С обеда??? Большими стаканами? Нет! Нет, друзья! Не откажусь!!І
І суботник продовжувався. ..
Добудували Палац культури і техніки. На відкриття приїхав генеральний директор. Закарпатлісу Герц Іван Іванович. Він мені зажди здавався зовнішньо схожим на Фазіля Іскандера. Вольові риси лиця, вміння володіти публікою, вміння заставляти слухати себе. І вірити!!!
Він сидів в президії. А я – десь посеред залу. Тоді я ще не знав, що колись буду в об’єднанні Закарпаттліс його заступником по виробництву…

Сьогодні зустрів давнього товариша, колегу по Свалявському лісокомбінату. Привіталися. Для годиться випили каву. І до кави. Поговорили про це - про те. А потім згадали далекі сімдесяті роки. Меблевий комплекс працював в чіткому виробничому темпі. Робітниця оздоблювального цеху Дупко Ельвіра стала депутатам Верховної Ради України. Цех деревостружкових плит першим в СРСР серед подібних  засвоїв проектну потужність - 25 тисяч кубічних метрів ДСП за рік. Деревостружкова плита на той час  - це  найбільш прогресивний матеріал в деревообробці. В Союзі раніше не було  обладнання для виробництва ДСП. На початку сімдесятих по всіх республіках було побудовано безліч цехів так званих двадцяти п'яти тисячників. А от першим  виробив  омріяних 25 тисяч - цех Свалявського лісокомбінату!  А його начальник - Готько Василь Юрієвич, отримав вищу по тих часах нагороду - Орден Леніна.

Свалява з серпня 1957 року вважалась містом районного підпорядкування. Але тільки в семи десяті роки велике село перетворювалося в маленьке містечко

В центрі, навколо райкому, на місці старих єврейських саманних хатинок, вибудовувалися п'ятиповерхові хрущівки.   Пам'ятаю мій добрий знайомий старенький Кіршенбаум не давав згоди поміняти свій будинок на квартиру в новобудові.

- Мені побудуйте такий же будинок в іншому місці! - стояв на своєму.

І побудували. По вулиці Лесі Українки. Такий же. Навіть стіни були не паралельні.

Почалося масштабне будівництво величезної теплиці між містом та селом Драчино (потім Драчино стало передмістям). Планувалося, що колгосп імені Шевченка цілий рік забезпечуватиме  Закарпатську область огірками, молодою цибулею, томатами та іншою городиною.  Довго гуділи бетонозмішувачі, від темна – до темна блискали  дуги зварювальних апаратів. А потім металічні скелети приміщень для гідропоніки одягали товстелезним склом. Вечорами засклене  поле віддзеркалювало заграви стомленого сонця, а в повітрі ніби пахло молодою цибулькою та огірочками. Людська уява не має меж!

Пізно восени будівництво завершили. Колгоспники не встигли приступити до ґаздівства. Ще не були перевірені в роботі тепломережі, електрики ще не включили своє господарство. Але районна газета «Ленінський шлях»   (все тоді було Ленінським!) захлиналася дифірамбами – і як нам добре!, і які ми молодці!, і буде нам ще краще!..

А потім почалася зима… Зими в той час були дуже люті. Землю накрила метрова ковдра снігу. Сваляву паралізувало. А після відлиги – жителі так і не відійшли від паралічу – теплицю розчавило снігом.  Дах будівель мав малий нахил, розрахований на те, що сніг зимою танутиме. А тут навалило снігу на холодні споруди і їхні сталеві ребра не витримали багатотонного тиску. Скло посипалося, Сталеві  прути, кутники та швелери погнулися. Все поле перетворилося в гігантського їжака. Вціліли лише котельня, трансформатор та кілька туалетів…

Від шоку оговтувалися не довго. Шалено забудовувалися мікрорайони Чонки, Бистрий.

В 1968 році у Сваляві запрацював завод-гігант - філія Львівського об’єднання «Електрон». Тисячі молодих дівчат в дві зміни дихали парами припою, з радіодеталей складували  плати  до кольорових телевізорів.

Навпроти почти, на місці міського ринку, який тулився на території графських конюшень,  почалось будівництво будинку для районного уряду. Для райкому партії. Аякже без нього!!!

 

 

Минулої  суботи в обласну лікарню Ужгорода привезли мого доброго знайомого Василя. Ми давно дружимо сім’ями. З ним сталася біда. На роботі схилився  за чимось важким, а розігнутися уже не міг.

В шпиталі встановили попередній діагноз – міжхребцева  грижа.

Суботу і неділю неборака рятували від больового шоку уколами та крапельницями, а в понеділок почали шукати де  конкретно та  грижа знаходиться.  Просвічували чоловіка рентгенівськими променями, сканували в магнітно-резонансному томографі, аналізували формулу крові,знизували плечима і кивали головами,  але слідів грижі  знайти  не могли…  Вирішили перенести пошуки на вівторок. Натякали на те, що можливо і випишуть…

По обіді в понеділок моя дружина напакувала бульйону, відбивних, салатів  і я подався відвідати хворого. Спека ще не спала і маршрутки не були перевантажені. Навпроти мене сиділа огрядна блондинка з глибоким декольте, з якого майже вивалювалися  спокусливі принади. Автобус нещадно трясло на вибоїнах. А в такт підскакуванню автобуса танцювали і принади блондинки. В чомусь, все-таки наші дороги  мають  перевагу над закордонними!!!

Василь не зміг піднятися з ліжка. Навіть сісти, щоб поїсти бульйону, не міг. Тільки при лежанні біль не так пронизувала тіло.

Посиділи, поговорили. Згадали, що в Свалявському районі є гірське село Родникова Гута. 68 кілометрів від Ужгорода.  А в тому селі живе  старенька цілителька Марія Іванівна Штулер. Марія, супруга Василя,  вирішила не залишати чоловіка з муками на цілу ніч, а може і на цілий завтрашній день! Під вечір на ношах винесли Василя до таксі, а вже через годину майже дев’яносторічна жінка обмацувала тіло хворого своїми чутливими руками.

-          Синку, раніше  треба було прийти. У тебе кістка в клубі вискочила. Я б давно вправила  і ти не страдав би… - промовляла цілителька, ніжно погладжуючи місце вивиху.

Потім жінки туго обмотали  хворого  простирадлом. А через хвилин десять біль пройшла.

Вернувся   Василь своїми ногами. Вcі п’ятеро його сусідів по палаті повставали з ліжок, висунувши язики від подиву.  І ніби один подих пройшов по палаті:

-          Ну слава Богу!

У вівторок зранку при обході лікарі здивовано запитали:

- То,що у вас було випадання суглобу?

І тепер лікують пацієнта  за діагнозом,  який визначила своїми всевидячими руками напівсліпа Марія Штулер з Родникової Гути.

Старий лісопильний  цех цілодобово голосно дихав по п»ять діб в тиждень. В такт диханню в бункер величезного циклону всипалися сотні кілограмів деревної тирси. А тирсу уже чекали вічно голодні,  гарячі пащі парових котлів паросилового господарства.

За  лісопильним цехом щоранку накопичувалися десятками вагончики з дошками, заготовками для меблів і паркету, відходами від лісопилення. Водій траверсового  візка (на лісокомбінаті його називали шубіною) потужною лебідкою перетягував важкі вагончики з  однієї рейкової гілки на іншу. А там дівчата складали  заготовки на вільних платформах для завантаження в сушильні камери.  Вагонетки з відходами направлялися на лінію цеху деревостружкових плит. Там відходи з гуркотом перемелювалися на деревну тріску. Або спалювалися в котлах, а гази від згорання  вдувалися в величезні рухомі циліндри – сушарки дрібно розмеленої тріски.  Розмеленої  в дрібну стружку, майже волокно… 

Сушильний цех – це 15 камер, обладнаних калориферами, різними заслінками для організації руху повітря поперек камери то в одну, то в зворотну сторону. В одну камеру поміщалося в середньому 20 кубомерів деревини. А процес сушки продовжувався від двох – трьох днів до 20 і більше. В залежності від породи дерева та від товщини висушуваного матеріалу.

Після сушки гарячий матеріал, для вирівнювання внутрішніх напруг в деревині, витримувався певний період в приміщенні для  остигання.  А потім його забирали вправні  молоді руки  і за допомогою розумних верстатів перетворювали непоказні шматки дерева в паркет, меблі, клин.

Клин – то була така кодова назва військової продукції. В залежності від номера виробу – це були чистові заготовки ящиків для патронів, або снарядів, або мін… Але в розмовах і документах використовувалося виключно слово «клин».  Креслення та інша інформація була під грифом «секретно».

Вагони з виробами №1, чи №10 кожен другий – третій день відправлялися на Донеччину або Дніпропетровщину. А там наші чистові заготовки з»єднували- склеювали, оковували металічними замками, фарбували і заповнювали смертоносним фаршем.

Зрозуміло, що контроль за виконанням плану по клину та нагляд за дотриманням технології був посилений.  Та всі працювали в установленому ритмі, привиклі до вимог і заборон.

Колективи сушильного, паркетного, клинового та меблевих цехів були молоді.  Всі працювали сумлінно, але в головах у кожного були свої таргани. Одні, вкінці робочого дня,  голову сушили де би купити дитячі колготки, інші – подумки займали чергу до Шолія за холодним словацьким пивом. А ще інші вже приміряли купальники на березі неглибокої річки Латориця.

До Латориці було – рукою подати.  Вулиця Добровольців, Робоча – і ти уже полощешся в габах гірської річки. А за річкою  – Береги. Цікавий район Сваляви. Тут знаходився  циганський табір, та розташовувалась якась секретна військова частина. І колір циганчат абсолютно залежав від географії призову воєнних. Якщо призов був з Білорусії – циганське покоління  було світловолосе і синьооке. Якщо з Росії – русі. Були і чорні, руді, сіро-буро-малинові…

Протилежна окраїна Сваляви  – Черник.  Невеличке гірське село. Добиралися ми туди пішки, через декілька гірських струмків, серед пахучої природи.

Струмки тоді кишіли раками. Я ловив їх руками. Засовував по плече  руку в нору під вільхою і радів, якщо рак мене вщипне за палець. Він мене вщипне ,  а я  його – з»їм! Підсуну руку під нього. Затисну пальцями. І помаленьку, з задоволенням, витягую…

Ще на початку моєї роботи в Сваляві ми з кумом Миколою Бойком ловили раків під Черником.  Наловили майже відро. Принесли додому. Дружини  ще не було дома.

Знайшли велику каструлю. Туди – лаврушку, сіль і всяку зелень. Закипіло. Ми почистили раки – повиривали із хвоста чорну жилу. І в кип»яток!

Сидимо. Чистимо червоні тушки, запиваємо пивом. Лафа!!!

Приходить дружина.

Коли  побачила каструю і біля неї раків – ми вдавилися пивом.

-         Та ви мою каструлю спаскудили!

І каструля полетіла в сміття…

Пізніше дружина навчилася їсти раків. Ласувала раковими шийками. Разом з іншими висмоктувала клешні.  І з гумором пригадувала ту давню пригоду…