На краю...

Він стояв на краю даху під весняним дощем. Дощ був холодний, чистий, дрібний. Краплі дощу, стікали по обличчу, змішуючись зі сльзами. А люди йшли вулицями, сховавшись під під зонтами, їм не було ніякої справи до того, хто стояв на даху, ніхто не підозрював, що у дощу солоний смак. Йому траплялись люди, різні люди: веселі, сумні, щирі, брехливі, худі та товсті, дурні та недуже. І серед них одного разу він зустрів кохання. Кохання схоже на політ у самому зеніті неба. кохання схоже на повітря: воно було світле та прозоре, та ним неможливо було надихатись. Та одного дня воно зникло. Вона була поруч, і тепер її нестало. Йому хотілось закурити... Тепер він стояв на даху та плакав. Ві хотів знову кохати. Та якщо немає кохання йому немає для чого залишатись на землі. Він підійшов до краю, сумно посміхнувся небу та ... зробив крок донизу. Він летів, закривши очі, неначе у нього за спиною були крила, неначе він знову кохав. Він купався у потоках повітря та неміг надихатись. Він падав та посміхався, повторюючи знову та знову "я тебе кохаю-тебе кохаю-тебе кохаю-тебе..."