Профиль

Whiskey*

Whiskey*

Украина, Запорожье

Рейтинг в разделе:

Последние статьи

Свежие фотографии

Кіно

Анжела стояла у передпокої та закінчувала робити макіяж, коли в двері подзвонили.

Вона відкрила. На порозі квартири стояв чоловік у костюмі Богдана Івановича, в темних окулярах.

-Привіт, Анжело, - хрипло сказав він і закашлявся.

- Що з Вами, Богдане? – схвильовано запитала вона.

- Чогось горло почало боліти, - прохрипів він.

- А окуляри, чому Ви в окулярах?

- Сьогодні після роботи брат запросив допомогти зі зварювальними роботами, очі тепер дуже печуть і червоні. Побуду в окулярах, якщо Ви не проти.

- Так.. звичайно.. – Анжела на мить розгубилася. Богдан був якимось дивним. І вона інстинктивно відчувала якесь панічне почуття тривоги.

- То що, ходімо у кіно? – запитав він, опершись на дверний косяк. - Почнемо вже розважатися. 

- Так… а що сьогодні за фільм? – вона пильно глянула в чорну безодню темних окулярів.

- Воно 2 , - сказав «Богдан» і істерично засміявся.

- Дивний вибір. – Анжела зробила два кроки назад до кімнати.

- Вам не подобаються фільми жахів? А мені – дуже. Ви повинні глянути і Ви повиннні бути зі мною. Завжди. – Чоловіка дивно затрясло. – Ви - моя пристрать, баронесо. Я заради Вас готовий на все!  Ви будете моєю!

Він простяг до неї руки, Анжела закричала, вони почали боротися і окуляри злетіли з його обличчя. Це був той самий пацієнт клініки. Анжела інтуїтивно здогадалася раніше про це. Він приміряв  на себе образ Богдана. Це був жах. Що він зробив з Богданом?? Невже його вже немає в живих…

Потім, коли все скінчилося… коли приїхала поліція, невідкладна допомога… і санітари зв"язали його в гамівну сорочку ... а Богдан, цілий і неушкоджений, поцілував її руки, обійняв і заспокоїв, вона нарешті зрозуміла, що цей кошмар закінчився, вона тяжко зітхнула і притулилася до Богдана.

- Люба, все буде добре. Заспокойся. – прошепотів він, міцно її обіймаючи.  – Пробач, що не посилив охорону біля палати цього придурка. Він почув після обіду мою розмову з тобою, коли я дзвонив тобі і ми балакали про побачення. Коли я сидів в кабінеті вже по закінченню робочого дня, то не помітив, як хтось пробрався в приміщення, і вдарив мене по голові. Він зв"язав мене, роздягнув і надів мої речі….

- Це було жахливо, Богдане… Я не знала, що він може бути на волі і дістати мене.

- Ми обов"язково застосуємо всі заходи, щоб він ніколи тебе не потурбував…. Люба, все буде добре. До речі, побачення не відміняється, - він посміхнувся і ніжно взяв її за підборіддя. Очі його світилися теплом і спокоєм. 

- Тому? - Анжела посміхнулася. Нарешті спала та напруга...

- Тому пішли до найближчого кафе біля твого дому. В кіно ми вже запізнилися. 

- Я згодна. 

Він міцно стиснув її руку. Все добре. Богдан поряд. Він сильний і впевненний. " Я впораюсь з цим"- запевнила себе Анжела. 

Все просто

  • 01.12.19, 17:30
Все просто, на самом деле.
Когда не идешь на сделку с совестью. 
Все просто, когда честен с собой.
Все просто, когда не помогаешь кому-то унижать другого. 
Лишь потому, что тот, кто унижает других, тебе шлет комплименты:) 
Все просто, когда веришь в лучшее в людях.
Все просто, когда не стыдно за сказанное каждое слово.
Все просто, когда живешь своими принципами и
не учишь других. 
Самое нелепое, что может быть - кому-то сообщать о масштабе своей уникальной личности:) 
Учить и поучать лучше всегда себя.
В каждой ситуации в жизни, спросить у себя, а не обсудить других.. 
Все просто...  когда ты никогда не врешь...

Мысли вслух:) 

А тим часом у Рахівській лікарні...

-   … Так, ми збільшили загальну кількість ліжко-місць, і помістили в окрему палату нашого особливого пацієнта. Це складний випадок, яким займається наш досвідчений лікар Анжела Вікторівна…

Головний лікар, завершивши розмову з керівництвом, відхилився на спинку крісла і замріяно усміхнувся. «Анжела…» Останнім часом він не впізнавав себе, поводився як хлопчисько… червонів, коли вона заходила до його кабінету, сьогодні запросив її разом пообідати, а вчора приніс букет квітів і довго топтався під дверима її квартири. Анжели не було вдома. Богдан так і не зрозумів, чи засмутився з того факту, чи ні. Хотілося вже висловити їй свої почуття, але він відтягував цей момент. Стосунки були у них суто службовими… Анжела була привітною, але стримано сприймала його компліменти, коли вони зустрічалися на роботі. Може сьогодні вдасться поговорити серйозно і нарешті запросити її на побачення.

Він поглянув на годинник, була майже дванадцята, одягнувся і швидко побіг до кафе навпроти лікарні.

Анжела сиділа за столиком біля вікна, і була приголомшливо гарною. Богдану навіть перехопило дух.

- Добрий день, Анжело Вікторівно, - сказав він.

-Добрий день, Богдане Івановичу, - відповіла вона і посміхнулася.

Коли вона посміхалася, він ладен був підскочити до небес. Але потрібно було обговорити справи, тим паче, що знову почалися рецидиви у того дивного хворого. Вони пообідали майже мовчки, обмінюючись незначними репліками, потім пили каву. 

- Ви останнім часом мало відпочиваєте, - проговорив Богдан, зараз маючи можливість відкрито дивитись на неї, помічати кожен її рух, а не потайки спостерігати за нею на засіданнях робочого колективу.

- Чому Вам так здається? Хоча, так, робота виснажує. - Анжела поглянула на жовте листя дерев за вікном. Осінь була чудовою, ще по-літньому світило сонце. 

- Що вчора сталося? Давайте обговоримо все. Ви зранку не розказали.

- Мене турбує цей пацієнт. Ви бачите, що останнім часом у нього зовсім поганий настрій. Вчора він знову почав видумувати, що уявна баронеса вила на болоті, що десь тут поряд.  Він чув її істеричний сміх. Десь познаходив бляшанки з-під згущеного молока та уламки з пляшок шампанського, вся палата у ньго засипана цим сміттям. 

- Так, санітарки доповідали, що винесли сміття. Там ще були пусті бляшанки з-під оливок. 

- Він стверджує, що цим харчується баронеса, і вона розкидає ці речі біля його замку. А його замок захватили вороги. - Анжела тяжко зітхнула. - Ви розумієте, як це сумно, що самотність довела цього чоловіка до подібного?

- Так, Анжело.... тобто Вікторівно. Може перейдемо на ти?

- Богдане Івановичу, ну це якось не зручно. - Анжела розхвилювалася, зім"яла салфетку на столі. - А потім, знаєте, що ще сталося? Баронеса не єдина, хто живе в його уяві. Там ще є молода дівчина, яка нібито йому признавалася у коханні. А потім ця дівчина видавала себе за бабцю на якихось дивних блогах у інтернеті. Він чіпляється за цей образ як за соломинку, щоб ще якось вірити у жінок. Але потім знову сам його і розвінчує жорстоким сарказмом. Знаєте мені так сумно, що уособленням баронеси він чомусь вважає мене. Ну чому? Я завжди хочу допомогти таким нещасним.

- Анжело, Ви мене дивуєте дещо... чому Ви так близько до серця сприймаєте вибрики цього... нашого пацієнта, - Богдан ледве стримався, щоб не простягнути руку на столі і міцно не стиснути її долоні. В середині у нього все кипіло. Розумів, що мислить не професійно. Але цей пацієнт спричиняв неприємності його коханій жінці. 

"Так.. коханій..." - подумав він так вперше. І зрозумів, що це правда.

- Богдане Івановичу, я звичайно, заспокоюсь. Дякую Вам за підтримку. До речі, бабуся передавала Вам привіт. - Анжела поставила чашку і глянула на годинник. - Будемо йти на роботу. Вже час.

- Дякую, у Вас чудова бабуся. Анжело... а може увечері сходимо у кіно? - Богдан нарешті наважився запропонувати. 

Вона зупинилася і поглянула йому в очі. Трохи подумала. І посміхнулася. Ця посмішка освітила її обличчя.

- Так, думаю, чому б і ні, - кивнула вона головою.

 - У вісім я до Вас зайду, - він подав їй руку і галантно допоміг спуститися сходами. 

Над лікарнею світило тепле осіннє сонце. Вітерець легко грався волоссям Анжели, Богдан йшов поруч з нею і замріяно посміхався...

А десь бідолашний веселун бережно збирав собі у голові надумані і зовсім вигадані факти зневаги його жінками, ображав їх у інтернеті, і  боявся познайомитись з жінками, хоч у барі, хоч будь-де у реальному житті. Тому що був сміливим і відважним лише в інтернеті. 

Бабуля, что надо! :)

26 ноября, знаменитой американской певице Тине Тернер исполнилось 80 лет.

В честь своего юбилея певица представила книгу Tina Turner – “That’s my life”, куда вошли личные письма, истории близких друзей и редкие фотографии. Кроме того, к книге прилагается золотое кольцо, точно такое же певица носила долгое время на большом пальце. Оно создано по эскизу Тины Тернер ее личным ювелиром, всего 800 экземпляров.

За 60 лет карьеры Тернер провела тысячи концертов и продала более 200 миллионов пластинок. Хотя в последние годы музыкальная легенда страдает от проблем со здоровьем и не выступает, она с оптимизмом смотрит на свою жизнь.

Мне 80 лет. Думала ли я, что все будет так в 80 лет? Нет. Но я отлично выгляжу. Я чувствую себя хорошо. Я прошла через некоторые очень серьезные болезни, преодолеваю их. Это как второй шанс в жизни, – рассказала Тернер изданию Mirror. – Я счастлива, что мне 80 лет”.



Словить настроение)

Доброе утро, хорошей пятницы и выходных :)






Знай наших :)

  • 18.09.19, 18:54
ЗНАЙ НАШИХ: ПІСНЯ УКРАЇНЦЯ СТАЛА САУНДТРЕКОМ ПРОДОВЖЕННЯ СЕРІАЛУ «БЕВЕРЛІ-ГІЛЛЗ, 90210»

Трек прозвучав в останній серії перезапуску, яка з'явилася в мережі минулої п'ятниці


Продовження культового серіалу 90-х «Беверлі-Гіллз, 90210» запам’ятається нам не тільки оригінальним акторським складом, а й саундтреком, який прозвучав в одному з епізодів заключної серії. Йдеться про пісню Sunsay українського електронного проекту Cape Cod. Трек, який увійшов до Echoes, було записано спільно з ірландським блюзовим вокалістом Річардом Фаррелом.



«Коли, як грім серед ясного неба, прилетіла новина про те, що продюсерський склад серіалу взяв Sunsay в якості треку до серіалу, після п’яти хвилин адреналінової ейфорії пішов цілий океан внутрішнього тепла і усвідомлення, що все тут відбувається не просто так», — заявив саунд-продюсер і музикант Максим Сікаленко.

Артист зізнався, що завжди був відданим фанатом серіалу.

«Важко словами описати те безмежне почуття чистої ейфорії, коли написана тобою пісня раптово виявляється в одному з найголовніших і найважливіших серіалів твоєї юності...Будучи тінейджером 90-х, я вже в цьому віці виявляв трендхопперські здібності і екіпірував себе всім мерчем 90210, який можна було закапчити в районах ринків Юність і Троєщина. У хід йшло все — блокноти, зошити, щоденники, пенали та вишенька на торті — священний рюкзак. Так можна було хоч і в мріях, але стати ближчим до героїв серіалу, яких ти подумки зараховував до своїх друзів і приятелів. Тому що саме з ними ти проводив час між школою і домашніми завданнями», — згадав Максим.

Чего-то не вставляется  ролик

https://www.youtube.com/watch?time_continue=34&v=qmi7jZoITe0

белый стих

Я в тебе растворяюсь.
И нахожу новую силу.
Возможно, перерождаюсь в новую планету. 
Ты держишь крепко мою голову.
И твое тепло перетекает в мою Вселенную.
Ты во мне заживляешь раны.
Я нахожу новые вершины.
Вместе? надолго или нет.
Неважно. Ты - не смысл.
Ты - странный огонь.
Который почему-то я не пробовала раньше.
Ты - не килограмм конфет.
И я почему-то ем оливки банками.
Осенью я хочу одеть ботинки.
И гулять с тобой по парку.



А давай...

- А давай наперегонки до горки? – предложил он ей, предвкушая победу. 
- Неа. – отказалась она – Воспитательница сказала не бегать. Попадет потом. 
- Струсила? Сдаешься? – подначил он ее и засмеялся обидно. 
- Вот еще. – фыркнула она и рванула с места к горке. 
Потом они сидели в группе, наказанные, под присмотром нянечки, смотрели в окно как гуляют другие и дулись друг на друга и на воспитательницу. 
- Говорила тебе – попадет. – бурчала она. 
- Я бы тебя перегнал обязательно – дулся он – Ты нечестно побежала. Я не приготовился...

- А спорим я быстрей тебя читаю? – предложил он ей.
- Хахаха. – приняла она пари – Вот будут проверять технику чтения и посмотрим. Если я быстрее – будешь мой портфель до дому и до школы таскать всю неделю. 
- А если я – отдаешь мне свои яблоки всю неделю! – согласился он. 
Потом он пыхтел по дороге с двумя ранцами и бурчал: 
- Ну и что! Зато ты не запоминаешь что читаешь и пишешь медленнее. Спорим?...

- А давай поиграем. – предложил он – Как будто бы я рыцарь, а ты как будто бы дама сердца. 
- Дурак. – почему-то обиделась она. 
- Слабо? – засмеялся он – Слабо смущаться при виде меня? И дураком не обзываться тоже слабо. 
- И ничего не слабо. – повелась она – Тогда вот чего. Ты меня тоже дурой не обзываешь и защищаешь. 
- Само собой – кивнул он – А ты мне алгебру решаешь. Не рыцарское это дело. 
- А ты мне сочинения пишешь. – хихикнула она – Врать и сочинять – как раз рыцарское дело. 
А потом он оправдывался в телефон:
- А не надо было себя как дура вести. Тогда никто бы дурой и не назвал. Я, кстати, и извинился сразу...

- Ты сможешь сыграть влюбленного в меня человека? – спросила она
- С трудом. – ехидно ответил он – Я тебя слишком хорошо знаю. А что случилось? 
- На вечеринку пригласили. А одной идти не хочется. Будут предлагать всякое. 
- Нуу.. Я даже не знаю.- протянул он.
- Слабо? – подначила она.
- И ничего не слабо. – принял он предложение – С тебя пачка сигар, кстати. 
- За что? – не поняла она.
- Эскорт нынче дорог. – развел руками он. 
А по дороге домой он бурчал:
- Сыграй влюбленного, сыграй влюбленного. А сама по роже лупит ни за что... Влюбленные между прочим целоваться лезут обычно…

- Что это? – спросила она. 
- Кольцо. Не очевидно разве? – промямлил он. 
- Нибелунгов? Власти? Какая-то новая игра затевается? 
- Угу. Давай в мужа и жену поиграем. – выпалил он
- Надо подумать. – кивнула она.
- Слабо? – подначил он.
- И ничего не слабо. – протянула она - А мы не заигрываемся? 
- Да разведемся если что. Делов-то. – хмыкнул он.
А потом он оправдывался: 
- А откуда мне знать как предложения делаются? Я ж в первый раз предлагаю. Ну хочешь еще раз попробую? Мне не слабо. 

- Сыграем в родителей? – предложила она.
- Давай. В моих или в твоих? – согласился он. 
- Дурак. В родителей собственного ребенка. Слабо? 
- Ого как. – задумался он – Не слабо, конечно, но трудно небось..
- Сдаешься? – огорчилась она
- Не,не. Когда эт я тебе сдавался? Играю, конечно. – решился он. 

- Усложняем игру. Ты теперь играешь в бабушку. 
- Правда? – не поверила она.
- 3900. – кивнул он – Пацан. Слабо тебе в бабушку сыграть? 
- А ты в данном случае во что играешь? 
- В мужа бабушки. – засмеялся он – Глупо мне в бабушку играть. 
- В де-душ-ку. Как бы ты тут не молодился. – засмеялась она – Или слабо?
- Куда я денусь-то...

Она сидела у его кровати и плакала:
- Сдаешься? Ты сдаешься что ли? Выходишь из игры? Слабо еще поиграть?
- Угу. Похоже что так. – ответил он – Неплохо поиграли, да? 
- Ты проиграл раз сдаешься. Понял? Проиграл. 
- Спорное утверждение. – улыбнулся он и умер. 



из Сети

Жизнь замечательных людей:)


Одна из самых трогательных историй жизни Маяковского произошла с ним в Париже, когда он влюбился в Татьяну Яковлеву. 
Между ними не могло быть ничего общего. Русская эмигрантка, точеная и утонченная, воспитанная на Пушкине и Тютчеве, не воспринимала ни слова из рубленых, жестких, рваных стихов модного советского поэта, «ледокола» из Страны Советов. 
Она вообще не воспринимала ни одного его слова, — даже в реальной жизни. Яростный, неистовый, идущий напролом, живущий на последнем дыхании, он пугал ее своей безудержной страстью. Ее не трогала его собачья преданность, ее не подкупила его слава. Ее сердце осталось равнодушным. И Маяковский уехал в Москву один. 
От этой мгновенно вспыхнувшей и не состоявшейся любви ему осталась тайная печаль, а нам — волшебное стихотворение «Письмо Татьяне Яковлевой» со словами: «Я все равно тебя когда-нибудь возьму - Одну или вдвоем с Парижем!» 
Ей остались цветы. Или вернее — Цветы. Весь свой гонорар за парижские выступления Владимир Маяковский положил в банк на счет известной парижской цветочной фирмы с единственным условием, чтобы несколько раз в неделю Татьяне Яковлевой приносили букет самых красивых и необычных цветов — гортензий, пармских фиалок, черных тюльпанов, чайных роз орхидей, астр или хризантем. Парижская фирма с солидным именем четко выполняла указания сумасбродного клиента — и с тех пор, невзирая на погоду и время года, из года в год в двери Татьяны Яковлевой стучались посыльные с букетами фантастической красоты и единственной фразой: «От Маяковского». Его не стало в тридцатом году — это известие ошеломило ее, как удар неожиданной силы. Она уже привыкла к тому, что он регулярно вторгается в ее жизнь, она уже привыкла знать, что он где-то есть и шлет ей цветы. Они не виделись, но факт существования человека, который так ее любит, влиял на все происходящее с ней: так Луна в той или иной степени влияет на все, живущее на Земле только потому, что постоянно вращается рядом. 
Она уже не понимала, как будет жить дальше — без этой безумной любви, растворенной в цветах. Но в распоряжении, оставленном цветочной фирме влюбленным поэтом, не было ни слова о его смерти. И на следующий день на ее пороге возник рассыльный с неизменным букетом и неизменными словами: «От Маяковского». 
Говорят, что великая любовь сильнее смерти, но не всякому удается воплотить это утверждение в реальной жизни. Владимиру Маяковскому удалось. Цветы приносили в тридцатом, когда он умер, и в сороковом, когда о нем уже забыли. В годы Второй Мировой, в оккупировавшем немцами Париже она выжила только потому, что продавала на бульваре эти роскошные букеты. Если каждый цветок был словом «люблю», то в течение нескольких лет слова его любви спасали ее от голодной смерти. Потом союзные войска освободили Париж, потом, она вместе со всеми плакала от счастья, когда русские вошли в Берлин — а букеты все несли. Посыльные взрослели на ее глазах, на смену прежним приходили новые, и эти новые уже знали, что становятся частью великой легенды — маленькой, но неотъемлемой. И уже как пароль, который дает им пропуск в вечность, говорили, улыбаясь улыбкой заговорщиков: «От Маяковского». Цветы от Маяковского стали теперь и парижской историей. Правда это или красивый вымысел, однажды, в конце семидесятых, советский инженер Аркадий Рывлин услышал эту историю в юности, от своей матери, и всегда мечтал попасть в Париж.
Татьяна Яковлева была еще жива, и охотно приняла своего соотечественника. Они долго беседовали обо всем на свете за чаем с пирожными. 
В этом уютном доме цветы были повсюду — как дань легенде, и ему было неудобно расспрашивать седую царственную даму о романе ее молодости: он полагал это неприличным. Но в какой-то момент все-таки не выдержал, спросил, правду ли говорят, что цветы от Маяковского спасли ее во время войны? Разве это не красивая сказка? Возможно ли, чтобы столько лет подряд… — Пейте чай, — ответила Татьяна — пейте чай. Вы ведь никуда не торопитесь? 
И в этот момент в двери позвонили… Он никогда в жизни больше не видел такого роскошного букета, за которым почти не было видно посыльного, букета золотых японских хризантем, похожих на сгустки солнца. И из-за охапки этого сверкающего на солнце великолепия голос посыльного произнес: «От Маяковского».



Страницы:
1
2
3
4
5
7
предыдущая
следующая