Ганна Осадко. Та, що перевертає пінгвінів

  • 17.03.20, 09:17


Напевно, наступною після винаходу колеса важливою подією у світовій історії назвуть день народження Інтернету. Саме з появою Інтернету світ став набагато ширшим і ближчим до кожного з нас. Інтернет допомагає  одним-єдиним  дотиком до клавіші знайти потрібну інформацію, зконтактувати з другом, що знаходиться в іншому куточку Землі, і  відшукати кохання всього життя, бодай воно мешкало на самому Південному полюсі чи десь у джунґлях. Думаю, скоро й книги втратять свою актуальність і не будуть потрібні як такі, адже вже сьогодні кожен охочий може опублікувати  власні творчі доробки у всесвітній Інтернет-павутині – і ніякі видавці та редактори не стануть йому на заваді. Варто лише зареєструватись на літературному порталі й долучатись до письменницького загалу, і зрештою можна не зогледітись, як прекрасної миті стати знаковою постаттю в літературі, не маючи жодної виданої збірки та схвальних відгуків літературознавців. Саме так відбулося з однією моєю подругою, Ганною Осадко. Одного чудового дня, 11 лютого 2006 року, вона зареєструвалась на сайті “Поетичні майстерні”, помістила туди свої вірші, і, як то кажуть,  стала на другий день знаменитою. Адже, погодьтеся,  коли твої вірші переписують у зошити та втаємничено шепочуть напам’ять зовсім не знайомі люди, передаючи  вишукані римо-образи один одному із уст в уста, коли про тебе згадують у приватних розмовах, розказуючи про свої мокрі очі та невтішні плачі під враженням від твоїх поезій, коли рядки твоїх творів виголошують як тост на дівич-вечірках, ти справді стаєш народним поетом (вірш Г.Осадко “Розмова з Євою за філіжанкою кави в барі “Едвін” люблять читати на вечорницях галицькі дівчата). Так от, щоб стати знаковою постаттю, сьогодні зовсім не потрібно мати опубліковану книгу. Проте 2009 року у видавництві “Навчальна книга – Богдан” за підтримки й часткової Ілюстрація до книги "Та, що перевертає пінгвінів" Автор Г. Осадко матеріальної допомоги Тернопільського відділення Спілки письменників України нарешті виходить у світ перша збірка знаної в Україні та поза її межами поетеси Ганни Осадко. Для заголовка нової книги письменниці стала в нагоді назва полярної професії – Той, що перевертає пінгвінів. Виявляється, пінгвіни дуже цікаві створіння, їх надто приваблює злет літака, тому вони дружно шикуються круг злітно-посадочної лінії, задирають голови ген вгору й… перевертаються на сніг. А оскільки ці птахи надто неповороткі, то й устати з долівки не можуть. Тому на кожній антарктичній станції є Той, хто перевертає пінгвінів, Той, котрий після злету літака підходить до кожного перевернутого пінгвіна і старанно ставить його на ласти… Назва цієї вкрай необхідної на Південному полюсі професії  – Той, що перевертає пінгвінів – і  послужила Г. Осадко для написання циклу віршів. Щоправда,  поетеса перетворила Того, що перевертає пінгвінів, у Ту, що перевертає пінгвінів, персоніфікувала її  у свою ліричну героїню поселила на полярну станцію й опоетизувала цю буденну справу – перевертання пінгвінів. І от лірична героїня Ганни Осадко вже ходить по антарктичній станції “униз головою”, робить “нехитрий сніданок – … nescafe, мівіна”, годує “пінгвінів, наче курей. “Ціпу-ціпу!” і чекає повернення з польоту коханого (саме того літуна, якому дивляться услід цікаві пінгвіни, і яких вона, за обов’язком служби, перевертає після його злету). Цикл  “Та, що перевертає пінгвінів” складається із чотирьох віршів, які й стали основою книги, так би мовити, її лейтмотивом, вони начебто умовно поділили збірку на чотири частини, що зовсім не випадково. Адже в цих віршах  напрочуд вдало сконцентровано ідейні мотиви творчості Ганни Осадко. Тут можна зустріти й  біблійні алюзії, й  прямі посилання до давніх міфів, і  інтертекстуальні переспіви, що так виразно характеризують твори поетеси. І головне, в циклі “Та, що перевертає пінгвінів” яскраво показана чи не основна тема авторки – постійний вибір між побутом і мистецтвом, між коханням звичайної земної жінки і тим високим коханням, що зображає поезія, між  повсякденними справами і відчайдушними злетами духу. Якось невловимо і точно у віршах циклу реалії життя шикуються у римований ряд, створюють витончений поетичний простір, в якому кожна  поетична деталь має реальне підґрунтя – “мед у стільниках замерза настільки, що стає бурштином”,  “снива упереміж з бурульками зблиснуть під дахом хати”,  “пінгвіни … лежать на снігу безпорадні, як, припустімо, мішки з водою”, “потепління насуне … і пінгвінів … водою змиє” і т.д. У цей цикл також, немов ненароком, закралася немислима гра слів, що так розповсюджена по численних творах авторки: “лайки замість оленів”, “сонце жовте, як жовтень”, “ і гамір чайок, чайок зелений”, “спливе невміло, та неодмінно, до ніг”, “ бо час злітає, і ми злітаєм”, “ніж чекання недремне – то краще під горло ніж ”, “ в тім’я кап-капає кат-капіж”,, “ і крижина метляє у вирві, і вир – як віра”, “дробом дрібоче шкіра”, “і розп’яття обіймів зітнеться, і ми розп’яті”… Поетеса немов влаштовує  якийсь надзвичайний словесний пінґ-понґ , вона грається словами, мов невагомим м’ячиком, і на гадку йдуть інші її поезії, де зустрічаються подібні перегукування слів-звуків: “ задавнена, задавлена любов” (“Господар повертається”); “ти не злився на мене, ти просто зі мною злився”, “де вагомо – вагони” (“і т.д.”); “ єдиносуща, бо сутність – то кров” (“Здрастуй, любове”); “в сувої, як савані, ми заснем”, “ пославшись на час і втому, поставиш останню кому” (“Про траву”); “остання потреба приносити триби”, “ і стали питальними, стале_летальними речення” (“На дзвоник у тиші”), “ і білим біла вишита сорочка, і біль – у вузлик…” (“І кармін – вуста”); “в зимну землю чорноземну” (“Синові”) тощо. Надто вражає кожного читача ця  фантастично-невагома гра слів у поезіях Ганни Осадко. Так само, як кидається ув вічі кожному напрочуд легкий і звичайно-простий підхід поетеси до вибору теми. Скажімо,  в “Постедемських” віршах (їх три)  авторка звертає свій погляд до життя Адама і Єви після втрати раю. Вірніше, її більше приваблюють розпач і  душевний біль Єви, яка постає перед нами звичайною жінкою, жінкою, що ніколи  не мала вибору, жінкою, яку сумна доля явила на світ і якій важко зносити ту невтішну долю, народжувати дітей, виконувати повсякденні справи, страждати від самоти. Єва, як це часто буває у віршах Г. Осадко, трактується  у творі простою жінкою, що обтяжена обов’язками зберігання родинного вогнища, піклування про дім, дітей,  і всі її дії, переживання, втаємничені почуття підпорядковуються жорстоким реаліям життя. Подібно до Єви змальовує Г. Осадко й легендарну Пенелопу (“Господар повертається”), котра днями тче, а вночі поре саван, а між тим жде Одіссея з далекої подорожі, відмовляючи женихам. І знову в вірші крізь  простір античного міфу проступає образ пересічної жінки зі своїми плачами й  горюваннями, з власними почуттями та болями в умовах  повсякчасного існування та побуту, який дуже вже нагадує побут простої української селянки, хоча б і з Галичини…. Поетеса так і зазначає Пенелопину національну приналежність, промовляючи у кінці вірша фразу: “…вірність галицьких Ітак…”. Цим вона немов об’єднує усе жіноцтво світу у єдину спільноту, на плечі якого падає нелегкий тягар чекання, вірності і повсякденне відбування зводу моральних приписів… Взагалі, таке-от прирівнювання знакових постатей до звичайних людей є особливістю творів Г. Осадко. Наприклад, Улісс пішов “у магазин за сіллю” (“Господар повертається”); Медея, мов проста  знахарка, “варила зілля” (“Медея”); а сам “Бог замісить тісто, наліпить пирогів…” (“І кармін – вуста”). І такий-от ординарний підхід до високих, здавалося б, тем немовби призвичаює пишномовний стиль поезій Г. Осадко до реального життя, надає витонченому письму простого тихого звучання. Так само, як і надає звичного, народного колориту текстам поетеси впровадження діалектних слів “кобіта”, “ґаздиня”, “пироги” (в значенні – вареники) тощо. З вище зазначеного може скластися хибна уява, що творчість Г. Осадко надто вже проста чи наївна. Насправді, це не так. Вірші поетеси достоту вишукані, відшліфовані, інтелігентні, вони повні небувалого ліризму та витонченості, за яким вже давно побивається українська поезія. Саме в творах Ганни Осадко поетична основа відновлює свій первозданний ритм, свої еталонні форми та рими. Як-то наглядно продемонстровано у вірші “Шабат”:  ...Монетка валідолу під язик – І можна жити так, як жити звик, Вгортаючись у мудрість і покору, Мовчати тишу і читати Тору, І листя рахувати день при дні, Питаючи: За що сіє мені? Щось подібне також може вловити прискіпливий пошановувач високої поезії й у  вірші “Час брюту відійшов”: Вмирає осінь. Їй іще болить Порожніх парків знуджена блакить, Розтріпані ворони-намистинки, Уплетені в гердани жовтих крон… Ми з осінню відходим в унісон – Щоночі, щоцілунку, щохвилинки. Саме таке от повернення Ганни Осадко до первинних джерел поезії вдало підмітив Дмитро Стус у післямові до книги “Та, що перевертає пінгвінів”,  визначивши основне в творчості поетеси, що полягає у любові, у поверненні віри, чистоти.  Скажу більше, вірші Г. Осадко  вказують на те, що наша українська поезія розвивається в руслі зведених століттями традицій, сміливо прокладає шлях у майбуття. Звісно, дуже важко писати про автора, творчість якого ще перебуває у процесі становлення і з-під пера котрого щораз виходять все досконаліші поезії, що оприлюднюються ще задовго до виходу в світ першої збірки, як це відбувається із віршами Ганни Осадко. Та, гадаю, що книга “Та, що перевертає пінгвінів” приверне увагу академічних літературних критиків й спонукає їх до досконалого аналізу творчості цієї самобутньої письменниці, й вони належним чином оцінять її доробки.                                                                                                                                     © Риженко Тетяна,2009 Ганна 
Осадко Фото Р. Крамара 
Біографічна довідка: ОСАДКО Ганна Володимирівна - літератор, редактор, художник Закінчила філологічний факультет Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка (2000). Кандидат філологічних наук (2006). Дисертація: «Знакові образи-символи як стильові чинники поезії та прози символізму (на матеріалі творчості Петра Карманського)» (2006). Працювала викладачем української мови для іноземних студентів  в Тернопільській  державній медичній академії ім. Горбачевського (2002).  з 2003 року – літературний редактор видавництва «Навчальна книга – Богдан». Авторка 10 дитячих книжок (2007–2008). Вірші публікувалися  у часописах «Київська Русь» (2008, 2009), «Роман-газета» (2007),  «Пектораль» (2007), «Тернопіль» (2007), “Дніпро” (2009),  альманасі «Digital Романтизм: ver.2.0» (2007),  збірнику «Улюблені вірші про кохання. Чоловічий примірник» (2006) тощо.    Проілюструвала понад 20 художніх книг.
Твори Ганни Осадко: http://maysterni.com/user.php?id=568&t=1   P.S. Відкритий коментар до статті  “Ганна Осадко. Та, що перевертає пінгвінів”. Резонанс, що спонукала публікація статті “Ганна Осадко. Та, що перевертає пінгвінів”, вимусила мене знову повернутися до творчості Ганни Осадко. Тішить, що схвальних відгуків щодо доробків поетеси було набагато більше, ніж критичних зауважень. Проте  не хочу приховувати, що й вказівок на недоліки з боку доброзичливців з “реалу” було також достатньо. Я вже давно зауважила, що графоманові ув вічі ніхто ніколи не скаже, що його твори кепські Ганна Осадко презентує збірку "Та, що перевертає пінгвінів" у Тернопільському магазині "Дім книги". Фото Р.Крамара й непрофесіональні. Зате до робіт людини талановитої враз виникає маса зауважень. Мовляв,  і палітурка не відповідає змісту, й ілюстрації якісь слиняві, і геть страх як відчутно вплив Федюка, і наголос у слові неправильний, і закінчення написано не за граматичними канонами, і кожен намагається якнайгустіше  і якнайбільше вилити       картатого сміття власних  внутрішніх комплексів на  світлу голову поета. І поета як людину це дуже засмучує, але, щоб ви знали,  поета як художника (художника – в широкому розумінні цього слова) це абсолютно не зачіпає. Думаю, що не торкнуться подібні висловлювання і мисткині на ймення Ганна Осадко. Коли у статті “Ганна Осадко. Та, що перевертає пінгвінів” я просторікувала про переваги Інтернет-публікацій над книговиданням, то не просто красно мовила, а говорила щиру правду стосовно того, що книги скоро втратять свою актуальність. І  як приклад цього постулату я  наважилась поставити творчість поетеси Ганни Осадко. Можливо, хтось не зрозумів, що саме  демократичності Інтернету українська література має завдячувати появу нового імені на її небосхилі. Щоб не виглядати необ’єктивною, звернуся до історії виходу у світ збірки “Та, що перевертає пінгвінів”. Книга виходить за сприяння Тернопільського відділення Національної спілки письменників України. І якби не ініціатива цієї організації, що подала до Тернопільської держадміністрації та  Тернопільської обласної ради прохання на фінансування збірки, то книги  Ганни Осадко так би ніхто ніколи  й не побачив. Отже, допомога цих поважних інстанцій спонукала керівництво Тернопільського видавництва “Навчальна книга – Богдан”, де працює  Ганна Осадко літературним редактором, розпочати проект під назвою “Та, що перевертає пінгвінів”. На початку історії, у грудні 2007 року, книга поезій Г. Осадко мала називатись “Зимові Апокрифи”. І справді, вірші цього циклу достойні бути виданими окремим виданням (до речі, деякі поезії цього періоду Г. Осадко увійшли до збірки, яку я коментую: “Постедемське”, “Господар повертається”, “Шабат” тощо).  Але  час триває, творчість Ганни Осадко розвивається, вірші відшліфовуються, стають все досконалішими, крім того, вони публікуються в Інтернеті та обговорюються літературним загалом… І от, восени 2008 року, поетеса, натхненна назвою полярної професії перевертача пінгвінів, пише цикл “Та, що перевертає пінгвінів”. Вірші про пінгвінів цілком змінюють усталений літературний імідж поетеси, вони наявно показують стрімкий злет літературного потенціалу авторки. Тому коли нарешті обласна держадміністрація і обласна рада дали огроменну суму у вигляді 1500 гривень на видання першої збірки поетеси, вона вирішує назвати її “Та, що перевертає пінгвінів”… Та час продовжує іти, і  вірші циклу “Та, що перевертає пінгвінів” уже давно зоставлені позаду творчих пошуків авторки, з-під її пера виходять нові, досконаліші поезії (деякі з них  також можна  побачити у збірці: “Колами по воді”, “Здрастуй, любове”, “Забувати поденно”, “Дзвоник у тиші” та інші). А от останній вірш Ганни Осадко “Цитадель” вказує на те, що й твори періоду “Колами по воді” залишились позаду, і  поетка стоїть на порозі нових відкриттів і  стає дуже важко прогнозувати подальший творчий поступ Тої, що перевертає пінгвінів. Тому у світлі вище зазначеного нова збірка Ганни на даний час може виконувати лише такі функції: популяризацію творів поетеси серед читачів, що не користуються Інтернето (бо є такі у нашому  суспільстві) та звернути увагу критиків на феномен автора “тої, що перевертає пінгвінів”. До слова, Вінницька бард-співачка Юлія Броварно написала  й озвучила пісні на твори Г.Осадко: “Господар повертається” та “Ніч небесної риби”.                                                                                                                                              © Риженко Тетяна,2009

Источник: https://gloss.ua/
© https://gloss.ua/

«Лілі Марлен» Сергія Жадана в контексті розвитку творчості автор

  • 17.03.20, 09:10



2009 рік. Після вдалого всеукраїнського PR-туру з «Ефіопією» Сергій Жадан публікує книгу «Лілі Марлен», другу за цей рік. Щоправда, вона укладена як збірка вибраного – і лише 10 нових поезій письменника з ексцентричною підназвою «Лесбійки» увійшло до неї. Ця підназва неоднозначно вказує на те, що загальновизнаний оспівувач міських звалищ, нетрищ і завулків взявся за тему нетрадиційного кохання.  Якось-то (давно-давно) мене надто вразив фільм німецького режисера Райнера Вернера Фасбіндера «Кулачне право свободи», в якому розповідалось про одностатеву любов, і не стільки зверненням митця до такої слизької теми, скільки його розповіддю про пристрасті, що вирують у міжлюдських стосунках, про меркантильність посеред коханців в інтимній сфері, про зраду, про любов, любов у широкому розумінні цього слова, коли немає значення чи чоловік любить жінку, чи чоловік чоловіка, чи взагалі розглядається любовний трикутник: чоловік-чоловік-чоловік. У той час (глибокого радянського застою) ренесансні побудови кадрів і античні постаті чоловіків у гей-клубах виглядали певним протестом до усталеної моралі й зашкорублих звичаїв. В момент виходу на екран (1975 року) цей фільм був революційним, він був викликом усьому традиційному, узвичаєному, Р.В.Фасбіндер у фільмі "Кулачне право свободи" виглядав певним гімном свободи у людському соціумі, так само, як і інший Фасбіндерів фільм «Гіркі сльози Петри фон Кант», що досі вражає своєю відвертістю порядне товариство. Проте сьогодні у нашому пострадянському просторі звернення до теми одностатевої любові звучить більше екстраваґантно, ніж революційно. І якщо Фасбіндер оповідав про любов між людьми, чоловіками чи жінками, так би мовити, зсередини любовних стосунків, описуючи кожен нюанс пристрасті, зради, заглиблюючись у підсвідомі бажання, комплекси, жалі, то Жадан береться відтворювати зовнішній шар цієї любові, певною мірою її привабливість. Несподівано, і навіть епатажно звучить заключна фраза у вірші «Жінки» (єдиному з-поміж десяти, що прямо присвячений лесбійській любові): «Ось саме тому я її люблю, як тільки жінка може любити жінку». Адже до цієї фрази у даному творі поет витончено і глибоко за допомогою поетичного слова розповідає про «повітря» нерозуміння, що утворилося між коханцями в процесі стосунків, про непорозуміння між ними, про страх близької розв’язки взаємин... Якби не остання фраза «... як тільки жінка може любити жінку», можна сміло подумати, що у поезії йдеться про звичайне кохання між чоловіком і жінкою. Але такий вже Жадан літератор – він любить парадокси... У інших дев’яти віршах «Лесбійок» Жадан розповідає про те та се, наприклад: як жінки чистять килими, як жінка фотографує дерева, як жінка курила бельгійський тютюн. У цих віршах жінка розглядається як особистість, як постать, як предмет натури, з якої списує свої образи поет. Жадан розповідає про світ очима жінки, саме так, як він вважає, могла б побачити його жінка... Проте автор це розповідає з позиції чоловіка, як чоловік собі уявляє, що саме і як бачить жінка. В цьому є певний зміст – в поезії виникають проекції, перспективи на нашу дійсність, і тому письмо Жадана наділено особливим поглядом. Його вірші звучать неординарно, і образи, що він захоплює у тенета свого вірша, показують реальний стан речей. І тому наше життя, побут, кохання постають під призмою його неординарного світобачення.В цьому сенсі, а саме з позиції розвитку творчості Жадана, звернення до теми нетрадиційного кохання вказує на те, що він як автор сучасних поезій стоїть на певному творчому роздоріжжі. Про це я говорила у відгуку про «Ефіопію» (http://blog.i.ua/community/662/285193/0 ). І цей вибір перед Жаданом стоїть мабуть тільки у виборі теми, зовсім не у царині С.Жадан і "Собаки в космосі" естетичних пошуків. Тут його напрямок однозначний – це шлях Майстра. Про це свідчать рівень його нових поезій. Уже в «Ефіопії» вбачається новий досконалий і вишуканий Жадан. Але рамки старих тем: отих міських нетрищ, немитих готелів, забитих барахолок, таємних доріг наркоділків стали замалі для нього як митця. Тому на сьогодні найактуальнішою проблемою для Жадана у його творчості, як на мене, є проблема вибору теми. (Тут може простягнутися широкий діапазон: від філософських трактатів до пошуків у царині підсвідомості.) Ще хочеться звернути увагу видавців на те, що хоч книги Сергія Жадана сміливо можна видавати обсягом у 10 віршів, і вони будуть розходитись межи людьми надзвичайними тиражами, та його талант – є національним інтелектуальним скарбом України, а не машиною для здобування прибутків.                                                  © Риженко Тетяна,2009

Источник: https://gloss.ua/
© https://gloss.ua/

"Реальна" камера Володимира Вернигора

Тетяна РИЖЕНКО

 

Зазвичай, коли говорять про фільм, приділяють увагу роботі режисера, акторів, зрідка сценариста, і тільки мимохідь згадують про оператора. Хоч, якщо вдуматися, то саме оператор несе відповідальність за відеоряд картини, який і визначає її успіх на екрані.

У зв’язку з цим хотілося б відзначити серіал «Сьогодні і завжди» кіностудії МВС України (режисер Олександр Колесников), який демонстрував Перший Національний канал. Сюжет картини досить простий. Чотири товариші закінчили міліцейське училище. Розкидала їх доля у різці сторони. Двоє залишилися служити в київському карному розшуку, один вирушив на далекі океанські острови з місією ООН, а четвертий, Олег Кравчина (головний герой фільму), — до Косова. Спілкуються тепер старі друзі електронною поштою. Фільм пожвавлює лінія кохання Олега Кравчини і журналістки Оксани.

Власне кажучи, нічого особливого в картині немає. І, мабуть, залишилася б вона непоміченою в загальному потоці схожих міліцейських серіалів, якби не її образотворче рішення. Велика заслуга в цьому оператора Володимира Вернигора. Завдяки методам його зйомки у фільмі стало можливим пластичне поєднання ігрових і документальних кадрів, створених немов в органічній єдності. Винахідлива техніка строго підпорядкована хронікальному відображенню дійсності. Ігрові епізоди знято лаконічно, чітко окреслено, в стилі документа. Особливо вражають зйомки безпосередніх подій. Таких, як миротворчі операції в Косово з обеззброєння банд, які тероризують мирне населення. Камера Вернигора повністю віддана реальності, вона неупереджено фіксує гірську місцевість, спокій якої порушують бої.

Багато військових операцій, зображених у фільмі, знято взимку. Сніг — головний компонент кадрів, він визначає колірне рішення цих епізодів, нібито вказуючи кольори війни — чорний і білий. Жодного нюансу. Це тільки життя і смерть, добро і зло. Символічно постає епізод, де грають діти на цьому природному білому фоні. Рішення цього епізоду емоційно підкреслює завдання миротворчих місій.

А ось коли з’являється тема кохання лейтенанта Кравчини і журналістки Оксани, камера намагається показати почуття. Емоції персонажа і зовнішній простір трактовано в єдиному ритмі. На вулицях Косова панує передноворічна атмосфера; прикрашенні ялинки, різнокольорові іграшки, блискуча мішура створюють ліричний настрій. На цьому тлі більш контрастно і протверезливо виглядає чорно-білий епізод бою, коли Олег рятує Оксані життя. Взагалі, найбільше у цій роботі Вернигора вражає пристрасть камери до правди в зображенні «гарячих» точок. Безумовно, це наслідок копіткої роботи оператора в документальному й ігровому кіно, де він удосконалював свою майстерність. Нагадаємо, що Володимир був оператором багатьох стрічок. Таких, як документальні фільми «Сон» режисера В. Сперкача про творчість Т. Г. Шевченка (Державна премія ім. Т. Г. Шевченка); «Катерина Білокур», режисера М. Саченка про творчість відомої народної художниці; художній фільм «Голос трави» режисера М. Мотузки, знятий за однойменним циклом оповідань В. Шевчука. І коли сьогодні говорять про кризу в українському кіно, хочеться пригадати фільми молодих кінематографістів, таких, як оператор Володимир Вернигор, котрий шукає нові шляхи для розкриття авторського задуму.

Афоризми

  • 12.02.20, 08:15


Не бійтеся життя. Повірте, що життя варте того, щоб його прожити, - і ваша віра допоможе вам втілити це твердження в реальність. 

(Вільям Джемс)

Афоризми

  • 29.01.20, 09:54
"Щоночі, перш ніж заснути, уявляйте собі свій ідеальний завтрашній день. Ви побачите, багато в чому так і буде..."


Свят-Вечір!



За давньою традицією, належне різдвяне святкування починається ще ввечері напередодні Різдва з духовних і матеріальних приготувань. Вечір цей зветься Святим чи Свят-Вечором, або ж Навечір’ям Різдва Христового, що припадає на 6 січня.