В нём женщины, мужчины — все актеры.
У них свои есть выходы, уходы,
И каждый не одну играет роль.
Семь действий в пьесе той. Сперва младенец,
Ревущий громко на руках у мамки...
Потом плаксивый школьник с книжкой сумкой,
С лицом румяным, нехотя, улиткой
Ползущий в школу. А затем любовник
Вздыхающий, как печь, с балладой грустной
В честь брови милой. А затем солдат,
Чья речь всегда проклятьями полна,
Обросший бородой, как леопард,
Ревнивый к чести, забияка в ссоре,
Готовый славу бренную искать
Хоть в пушечном жерле. Затем судья
С брюшком округлым, где каплун запрятан,
Со строгим взором, стриженой бородкой,
Шаблонных правил и сентенций кладезь,—
Так он играет роль. Шестой же возраст —
Уж это будет тощий Панталоне,
В очках, в туфлях, у пояса — кошель,
В штанах, что с юности берег, широких
Для ног иссохших; мужественный голос
Сменяется опять дискантом детским:
Пищит, как флейта... А последний акт,
Конец всей этой странной, сложной пьесы —
Второе детство, полузабытье:

Без глаз, без чувств, без вкуса, без всего.

***

......Епічний день – між мурами і сонцем. 
......Спинився час... Куди йому іти?.. 
......Спинився світ: довічно буде осінь! 
......Незрушний сум – без цілі і мети.
......Змирись і будь! На всьому – позолота. 
......Відхід небес. Задуманість дерев. 
......Предвічний спогад йде навпроти!.. 
......І пам’ять – є, і кров не мре.

***

Навскіс небес хмарину вітер гонить. 
Печаль – схолола, витекла, німа. 
Схилився степ – відкритий, безборонний. 
На цілий світ – ні меж, ні брам нема.
Тягучий спів – мов доля безконечний. 
Повільний день не вийде з берегів, 
Спадає листя осені на плечі... 
Останній промінь звуком здаленів!

.....Осінь припадає до землі,
.....слухає свою останню тишу,
.....на відлітнім літовім крилі – 
.....золотом – листи у вічність пише.
.....Рідна доля ходить по стежках,
.....Пам’ятає кожен слід Твій теплий...
.....Осінь тут, як матерня рука, –
.....Покладає дим посеред степу.

Осінь молиться Богу, 
осінь чиста й свята.
І в далеку дорогу
вирушають літа.
Осінь тиха й журлива.
Ніби дзвін – далечінь.
Безбережжя тятива!
Упокорена тінь.
І трива Україна – 
без захистку прозор...
Молитовна вершина!
Молитовний собор!

.....Осені віддих глибокий. 
.....Осені чистий звук – 
.....всіх, що минули, років, 
.....всіх, що були, розлук!
.....Осені борозни тихі. 
.....Осені пам’яті – засів... 
.....Днів позолочених стріхи – 
.....Там, в далечіні степів!

Кострище осені! Згора останнє літо. 
Неначе ладан – лагідний цей дим. 
Незнаний день вже випроставсь над світом.
– Що далі – буде? Йти – куди?
Кострище осені! Покрита злотом тиша. 
Тече печаль, відходить далеч літ...
– Що маєш – тут, що в літі – там – залишив? – мурличе день, неначе сонний кіт.

Осінь, осінь – чистий образ Божий!
До небес – дерев іконостас...
Перед серце – щедро та вельможно – 
Лаврою оздобною звелась.
Світлий сум. Полишене гніздів’я...
У молитві світ завмер увесь –
сяюча ошатна Візантія
звільна сходить з вівтаря небес.