Нюта

  Натовп вдягнутих в якісь шкури , з палицями та деревинними щитами людей метушаться навкруги стовпа з палаючим  під ним багаттям. Вдягнуті в монаші балахони, двоє, копирсаються в скрині з якимось незрозумілим інструментом… Різкий біль внизу живота перетворюється на крик і я прокидаюсь. Шоста година ранку, пора вставати, Нюто. Ще можна було б трішки поспати, але біль не дасть спокою, знаю. Потрібно знов до лікаря, хоч грошей на лікування обмаль а положать на стаціонар як два пальця об асфальт…  

 … На зупинці натовп людей зустрічає задріпаний, перекошеній на бік мікроавтобус. Встигаю підбігти та чемно працюючи ліктями, вдертися першою. «Дами і даміхи,  сери і серіхи, майо пачтєніє!»- подумки здороваюсь з пасажирами та інтелігентно плюхаюсь на єдине вільне місце. Переповнена маршрутка спиняється кожних п’ятдесят метрів і вбирає в себе як губка нових і нових пасажирів. Година пік, людям на роботу а пенсіонерам в дома не сидиться, кудись їх несе і нема їм спокою. Вийду на пенсію, буду сидіти вдома, тєлєк втикати та спати.

 … Во, ще одна бабуліца зайшла. Не дивись на мене , місце всьо равно не уступлю. Ібо нєхрен, молодші є, хай уступають. Тай взагалі, може я після операції!  Обложили зі всіх боків, а мені ще пиляти і пиляти в другий кінець міста… Стоїть над головою вже  з півгодини якийсь  бюргер, за серце хапається та стогне. Портфеликом своїм затюрханим мені мало не в лице тиче.   Дався мені той тирнет, пів ночі не помітила як просиділа. Якби не втома, може б і уступила, а то ще помре тут від інфаркту… О, вже валідол витягає. Блін, скільки можна терпіти це неподобство!!!

  - Вам погано? Сідайте будь ласка!- крізь зуби, але намагаюся бути чемною,

 - Ні, дякую, я скоро виходжу…

 - Та сідайте кажу ж вам… Він перелякано дивиться мені у вічі і розуміє що краще не сперечатися. Сідає.  Я розтискаю кулаки і помічаю що нігті впилися в долоні мало не до крові… Так тримай себе в руках, Нюто, до критичних ще далеко…

 Маршрутка спиняється і мій бюргер не довго сидівши, таки підривається,  рєзво, кабанчиком  вискакує на вулицю. Валідол творить чудеса, однако! Миттєво займаю  місце, і відчуваю що на чомусь сиджу. Кабанчик забув свою книжку. –Гей, дядьку!- а його вже й слід простиг. Не бігти ж за ним… Покрутила в руках, подивилась - якісь  брати Стругацькі. Розгорнула посередині…

Сновидіння знову мучали кошмарами. Бабка Ліза стояла в дверях,  протягувала слоїк квашеної капусти і з благаючим поглядом  шепотіла синіми губами:

                        «-Візьми, візьми, візьми….»

 Раптово прокинулася і почула як на кухні хтось порається. Долинало шкваркотіння та відчувалися приемні запахи бекону та яєшні. На мобільнику – друга година ночі.  На мить розгубилася  та приємно кольнуло в серці від думки – це Він, повернувся!  Накинула халатик, поправила зачіску, та прутко вибігши в кухню остовпіла -  біля плити жваво хазяйнував незнайомий чоловік…

 Він, той самий «бюргер» з маршрутки, з апетитом накинувся на свою яєшню з піджареною ковбасою а мені було не до їжі:

-          То якщо ви ангел, то докажіть це, сотворіть чудо!    

-          Ну знаєш дитинко, я ангел а не фокусник! Віра вона в чудесах потреби не має, вона або є , або її нема. І ніякі фокуси чи чудеса тобі віри не надбають.  Мо-ам… Ну добре, я сьогодні добрий, загадай що небуть!

-           Та-ак…. А якщо пляшку  шампанського?

-          Хе! А в тебе гроші є?

-          Ну…

-          Знаю що нема!- піднявши палець у гору декларує він- А могла б лимон баксів заказати! Ех молодьож…- зітхає та дістає зі свого саквояжу  шампанське, ставить його на стіл.

Раптом -  дзвінок у двері. «Бюргер» розводить руками – мов «я тут нідочого».  Обережно, крадучись підходжу та заглядаю  у глазок- стоїть під дверима баба Ліза з бутлем капусти та тисне на кнопку дзвінка. Зовсім у старої криша поїхала! Дзвонила хвилин п’ять, потім  зітхнула тяжко, поклала бутель та пішла. Третя ночі, політ нормальний!

 Повернулась на кухню - «бюргера» і слід простиг. Вітер підіймав штору через відкрите вікно... Чи не приснилося мені все? Яєшня на столі та пляшка шампанського вказувала що мабуть ні…