Попросил прикурить у бомжа,
Он смутился на долю минутки,
А потом суетясь и дрожа,
Протянул мне "бычок" самокрутки.

И, потешно тряхнув головой,
Он как будто на миг возгордился,
Дескать, видишь, браток, я живой,
Я кому–то еще пригодился!
(с)

"Визжание ягнят" - таковА новая инсталляция от Бэнкси. Этот грузовик с плюшевыми игрушками разъезжает по улицам Нью-Йорка. И как вы догадываетесь эти грушки символизируют настоящих животных которых везут на бойню. Бэнкси попытался показать жестокость современной пищевой промышленности и ему это удалось - сегодня я отказалась от мяса. Но я искренне не знаю, как можно прожить без этого вовсеХочу чтобы вы тоже увидели это, ну чтобы я не я одна, поджалуста

В свете последних событий хотелось бы, отбросив если не все то хотя бы большинство своих предубеждений/предвзятостей (если такое возможно конечно), порефлексировать и найти ответ на простой вопрос: лично для Вас, чем является присоединение Крыма к иному государству, именно лично? Вот так, положа руку на известное место, а?

Скажу о себе. Первый день - болело, физически, в  локальном смысле слова. Второй день - бунтовалось, болело, физически, в понятном смысле слова. Третий день - в смятении, недоумении и таком же возмущении, в эпитетном смысле слова. Сегодня...Я поняла что я больна. В буквальном смысле слова. Мне не понять, наверное уже никогда. Подлость. Колбасность. Неизживаемая убогость убогости убогих.

Такое оно - "личное" восприятие сего "праздничного события" для меня. Веселитесь...

Моя жизнь была всякой: и счастливой, и несчастливой, а иногда просто очень несчастливой. Нашему поколению много всего выпало, исчезла одна страна, появилась другая, а теперь вот снова появляется та, прежняя. Только уже без всего хорошего, что было в ней.

Мы же тогда, например, не знали, что ездить смотреть другие страны и континенты — это в общем-то в порядке вещей для граждан процветающих стран, это хобби у них, а то и просто жизненная необходимость, вот не могут они никак прожить, не посмотрев, например, Индии. Странно нам все это было.

Потом железный занавес рухнул и мир нам открылся. Вот и сейчас я сижу в жаркой Доминикане, а в Москве проходит митинг против войны. Кто-то, правда, и «за» вышагивает.

Когда уж совсем плохо бывало, я всегда думала: «Все-таки хоть и тяжело, но не так, как в другие времена, до меня. Войны нет, Сталина нет».

А вот никогда не говори «никогда». Теперь вот и война практически на пороге, и Сталин в почете, да и железный занавес, похоже, вот-вот накроет по новой. Так сказать, «Добро пожаловать на дискотеку семидесятых!»

И опять по телеку трындят, что кругом нашей страны одни проклятые враги, только теперь и украинцы врагами вдруг стали.

А я в аккурат перед Доминиканой ездила в Киев на съемки, на ТВ местное, я еще их спросила: «А я вам зачем? У нас вроде как война начинается?» Мне как-то стыдно было к ним ехать. А они даже не поняли, о чем я. «Не верьте никому, Т. А., у нас все очень спокойно в Киеве».

И правда, слова мне никто плохого не сказал, взгляда косого не кинул. Передача была и на русском, и на украинском, ну никакого ущемления и обид русским я не заметила, что вот со мной сделаешь?!

А потом и по улицам походила — все спокойно, город живет своей обычной жизнью. Я теперь тоже «пятая колонна»? Вот только за то, что написала правду? Она теперь, похоже, не нужна никому, правда эта треклятая, сейчас патриотизм в тренде. Ну-ну…

Страшновато сильно от всего этого, врать не стану, но только я уж немолодая, пожила, много чего видела в жизни, а вот вам, помоложе... Что ж… Теперь вам танцевать под музыку семидесятых, причем отечественного производства музыку, другую-то объявят вражеской... И сажать будут за просмотры фильмов, которые Милонову покажутся аморальными. А ему вон все неймется, ему все аморальным кажется, такая у него мораль, несколько болезненная, на мой взгляд. Или так уже нельзя про милого Милонова? Может, и это уже преступление против патриотизма?

Кино опять станет только отечественным, только сниматься там будут те самые 500 (или сколько?), которые письмо правильное подписали. Ну и Бог им в помощь, труженикам сцены и экрана! Пусть уж уиграются в правильных сценариях у правильных режиссеров. Только уж без всяких там закидонов! Чтоб уж до конца все по правилам, а правила эти у Милонова спросите, чтоб не обмишуриться ненароком. Я-то уж отснималась…

Эх, яркая, теплая Доминикана! Попрощаться, что ли, с тобой на веки вечные? Свидимся ли? Кто знает...

Татьяна Догилева (с)

...Рождается ещё одна "независимость", прежнее имя которого - Севастополь  http://www.vesti.ru/doc.html?id=1384823&utm_source=qip&utm_medium=news.qip&utm_campaign=news

И ведь что примечательно

О Господи, если ты существуешь, спаси мою страну, если она заслуживает спасения! (с)

А вот и настоящая украинская бандеровка. Попалось на глаза

Хотелось бы уточнения от свЕдущих. Я так понимаю, "родилась" новая страна, 252-я по счёту. А как страну-то назвали,я имею ввиду полное имя єтой новорождённой(или ого?)?

За Герцена і Достоєвського, Пушкіна і Лермонтова, Мусоргського та Глінку. І ми всі знаємо чому.

Але ми, українці, любимо Росію й за інше. За її послідовність.

За царя Олексія, який брутально порушив Переяславські угоди 1654 р., за Петра І, який почав знищення української державності, а Катерина ІІ її завершила, вкравши при цьому й нашу історію та перетворивши українських селян у рабів; за Олександра ІІ, який забороняв українську мову; за російських комуністів, які виморили голодом від 6 до 8 млн. українців у 1932-1933 рр.; за російських воєначальників, які кидали мільйони українців як гарматне м'ясо у битви Другої світової війни; за радянських царів, які фізично і морально знищували українську інтелігенцію протягом усього ХХ ст. та за багато інших "славних" справ щодо українців за три з половиною століття нашого "щасливого співжиття". Шкода, що про це знаємо лише ми.

А тепер ми ще більше любитимемо Росію ще й за Путіна. Хоча, здається, зараз, мабуть, вперше у сучасній історії, будемо любити його всі разом. Чому?

Тому, що тепер він довів не лише українцям, але й усьому світові, що:

- Росія була і залишається незмінно імперською. Так вона діяла, починаючи з ХУІІІ ст., так діє і сьогодні. Не бачити цього вже не можна;

- договори, які Росія укладає з іншими країнами або зобов'язання, які бере на себе у рамках багатосторонніх міжнародних угод, чинні для неї лише до того часу, допоки їй це вигідно. Точно так діяли у ХХ ст. Гітлер і Сталін;

- керівництво Росії нахабно бреше світовому співтовариству, спотворюючи дійсність та очевидні факти, і, головне, не соромиться цього;

- Росія протиставляє себе цивілізованому світу та використовує його можливості для боротьби з ним же самим.

На останній тезі зупинюся дещо детальніше.

На жаль, великою проблемою Заходу є те, що він не знає і, здається, не хоче знати історії Росії та розібратися у ментальності її еліти. Експерти ковзають по поверхні, аналізуючи поточну ситуацію, але не заглиблюються до суті проблеми. Звідси – абсолютно невірні оцінки мотивації та дій російського керівництва (не беру до уваги зараз банальну корупцію).

Росія, як сказав Путін, будує "країну – цивілізацію". Що це означає? Лише те, що усі ми належимо до іншої, чужої для них цивілізації. А з чужою конкурують, а, коли, складаються зручні обставини, то і воюють. Для убезпечення "своєї цивілізації" треба зводити паркани: політичні, військові, ідеологічні. Це, власне, і робить сьогодні Росія. Не бачити цього, – значить не адекватно, а, отже, на шкоду собі, оцінювати загрозу.

Саме загрозу, бо на моє глибоке переконання, теперішня Росія є реальною загрозою та найбільшим викликом для всієї системи міжнародних відносин, яка уже майже 70 років уберігає нас від нової світової війни.

Путін поставив тепер світ саме перед такою жахливою загрозою.

Бо йдеться, насправді, зовсім не про Крим. І, навіть, не про Україну. Йдеться про спробу зупинити поступ демократичних цінностей і цивілізованих правил гри. Просто плацдармом цієї боротьби сьогодні стала саме Україна.

Ось чому Захід, якщо він керується справді ціннісними, а не меркантильними інтересами, має визначитись. Реальна допомога Україні чи чергова здача позицій неоімперській Росії.

Насправді, захищаючи Україну, Захід захищає самого себе.

Хоча побоююсь, що примітивна "економічна доцільність" може взяти гору над здоровим глуздом. Що ж, тоді ще раз згадаємо Мюнхен 1938 року і все те, що відбулося згодом. З тією лише різницею, що на лаври Чемберлена тепер претендуватимуть вже кілька "миротворців", а наслідки будуть ще жахливішими. Чи розуміють це сучасні чемберлени?

Але я впевнений, що цього не станеться і українці зможуть знову полюбити Росію, коли вона, нарешті, позбудеться своєї імперської параної. Як швидко досягти цього?

Треба зовсім небагато: НЕГАЙНО ТА ЕФЕКТИВНО ДОПОМОГТИ УКРАЇНІ. Способи і засоби всім добре відомі. Потрібна лише політична воля.

Інакше нам не залишатиметься нічого іншого, ніж зробити висновок, що ми серйозно помилилися, коли віддали свою ядерну зброю. Бо "гарантії" виявилися лише папером, на якому були написані. І діяти відповідним чином, тим більше, що діяти можемо. Але це був би не найкращий сценарій, зокрема, й для режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Вже не кажучи про інші аспекти.

Але хіба українці будуть винні у цьому? (c)

– Найбільше, що робить людину успішною і щасливою – це відчуття власної свободи.

– Держава — це сукупність людей, які бачать своє майбутнє разом.

– За 23 роки незалежності, ми до боротьби за незалежність навіть не підходили. В 1991 році Україна отримала незалежність авансом. Ніхто не пролив за це навіть краплі крові.

– Робіть акції підтримки Криму в онлайні і офлайні. Покажіть їм, що Україна готова приймати Крим таким, як він є, і жити по-новому.

– Кожен з вас має зрозуміти, що це особисто ваша відповідальність – що буде з Україною, і що буде з Кримом.

– З 1945 року жодна країна не стикалася з порушенням міжнародних договорів безпеки. Вони не знають, як діяти в такій ситуації.

– Каха Бендукідзе розповів, що саме потрібно для проведення масштабних реформ. Треба троє людей: 1 – той, хто готовий всіх садити, 2 – той хто зможе змінювати всі правила, 3 – той, хто буде їх політично прикривати. Але вони мають бути готові, що рано чи пізно їх всі будуть ненавидіти. Реформи, які нам зараз потрібні – це дуже й дуже невдячна справа.

– Якщо я буду з великою імовірністю впевнений у власному успіху, я готовий іти у президенти.

Святослав Вакарчук